Загадка відношення "я — ти" споконвіку бентежить найкращі уми людства. Любов є чимось чудесним, якимось таїнством насамперед у зв'язку з чудом конституювання поряд із моїм безпосереднім самобуттям безумовно незалежного та самоцінного самобуття "ти", буття іншого. Любов за своєю суттю не є просто почуття, просто емоційне ставлення до іншого; "первинний сенс феномена любові полягає в тому, що вона є актуалізоване, завершене трансцендування до "ти" як справжньої, я-подібної, в собі й для себе сущої реальності, відкриття й убачання "ти" як такого роду реальності та здобуття в ньому онтологічної опорної точки для мене" (СЛ.Фрашс). Людина немовби вилазить із власної шкіри, входячи в іншого, переноситься в нього, залишаючись собою, певніше, вперше по-справжньому віднаходячи себе.

"Ти" в цьому відношенні виявляється не просто моїм набутком, реальністю для мене. Інша людина зовсім не стає моїм володінням. Я пізнаю її ізсередини у всій "її інакшості та єдиності; і це пізнання є тим самим і визнанням" (Франк). Любов не засліплює, навпаки, вона вперше відкриває очі, робить людину видющою. Полюбивши, людина осягає іншого в його реальному глибинному осередку, як особистість.

Багато сперечаються про відношення між любов'ю (коханням) — еросом і любов'ю (коханням) — агапе. Концепція любові-еросу припускає, що суб'єкт, який не любить себе, власного его, не може любити й нікого іншого. Тому, щоб бути альтруїстом, немає потреби транс це нду вати, відмовляючись від свого "Я". Бажано просто усвідомлювати свої інтереси. Ерос є бажання, знемога, відчуття нестачі. Згідно з М. Бердяевым, до любові-еросу входить і жалість, інакше вона робиться демонічною та нищівною. Любов-ерос спрямована не на саму людину, а на божественне в ній. Ця любов не може не входити як складова частина до справжньої любові, бо в любові завжди є здатність до захвату і порив угору, до божественної висоти.

На противагу еросові агапе не домагається від об'єкта визнання і вільно, безкорисливо виливає себе. Вона незбагненна, непроникна й незрозуміла для егоцентричної холодної особистості раціональної вдачі. Проникливий ерос обирає свій об'єкт за його чесноти, непрониклива ж агапе творить своєю любов'ю чесноти обранця. Ця творча любов на перший погляд здається невмотивованою. Насправді ж будь-яка людська любов поєднує і ерос, і агапе, вона незмірно складніша за будь-які схеми й типології.

Основна відмінність між людьми — це відмінність між тими, кому дано любити, і тими, хто ще не готовий до цієї вкрай важливої місії. Любов за самою своєю суттю здатна стати врівні зі смертю, заперечувати її, перемагати її. Любов завжди є творчістю нового життя, проривом до безсмертя. Учинок любові — це завжди вчинкове примноження світів як розподіл на неповторні людські існування.

Любов'ю можна назвати самодостатню діяльність, спрямовану на той чи той об'єкт. Ця діяльність завжди відбувається в напрямі до людини, яку люблять. У самій природі любові закладено потребу людини долати межі свого "Я" у прагненні до того, що вона любить (X. Ортега-і-Гассет).

Зріла любов є зв'язок, який передбачає збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Це дійова сила в людині, що руйнує перешкоди, об'єднує з іншими, допомагає долати самотність і відчуження та разом із тим дає змогу залишатися собою, зберігати свою цілісність. Любов передбачає діяльну заклопотаність життям і благополуччям того, кого ми любимо. Люблять те, над чим трудяться, а трудяться над тим, що люблять (Е.Фромм).

Життя людини визначається не лише любов'ю до живих істот, це ще й любов до вищих цінностей, до правди, істини, краси, любов до універсуму. "Там, де починається любов, там кінчається байдужість, кволість, екстенсивність: людина напружується й зосереджується, її увага й інтерес концентруються на одному змісті, саме на коханій людині, тут вона стає інтенсивною, душа її починає ніби розпікатися й палати. Улюблений зміст — чи то людина, чи колекція картин, чи музика, чи улюблені гори — стає живим центром душі, найважливішим у житті, головним предметом її" (І.О.Іль-їн).

Любов дає людині, як зазначав іще Платон, і душевне багатство, і душевну бідність одночасно. Багатство пов'язане з тим, що людина знайшла скарб свого життя, яким володіє і який носить у собі, що дає відчуття сили, щастя, підвищеного інтересу до життя та вдячності за все це. Бідність же переживається у зв'язку з тим, що людині не може не здаватися, ніби вона ніколи не володіє своїм скарбом до решти, а поза ним вона є вбога, сумна, самотня.

Здійснюючи вчинок повернення до буденності, людина приходить від учинку відособленого, замкненого до комунікативного. "Людина перебуває постійно поза самою собою. Саме проектуючи себе та втрачаючи себе зовні, вона існує як людина" (Ж.-П.Сартр). Вона досягає нового рівня розвитку, лише домагаючись трансцендентних цілей.

Людина існує настільки, наскільки вона себе здійснює. Тут береться до уваги тільки реальність, а не мрії, плани, прожекти. Людина "являє собою... не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше, як власне життя" (Сартр). Вона відповідальна не лише за свою індивідуальність, але й за всіх людей.

Яскравим прикладом виконання місії такої відповідальності був і є Альберт Швейцер, відомий учений та громадський діяч, який 30-річним покинув викладання в Страсбурзькому університеті, гру на органі та літературну працю, щоб здобути медичну освіту й поїхати лікарем до глухого району Екваторіальної Африки, де й провів понад півстоліття.

Його етика благоговіння перед життям є етикою безмежної відповідальності за всіх і за все. В основі її — любов, яка об'єднує і співчуття, і радість, і взаємне прагнення. Кожна людина повинна крихту свого життя віддати іншим людям, творячи добро.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992. Бахтин М. Из жизни идей. М., 1995.

Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. 2-е изд. М., 1990.

Бердяев НА. О назначении человека. Мм 1993.

Бердяев НА. Самопознание: Опыт философской автобиографии. М., 1991. Бубер М. Проблема человека // Я и Ты. М., 1993.

Ваяьденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социолога — социология, антропология, метафизика. Общество и сферы смысла. М., 1991 Вып. 1.

Вейнингер О. Пол и характер. М., 1992.

Вышеславцев Б.П. Этика преображенного Эроса. М., 1994.

Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного. М., 1991.

Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в историк Личность и общество. М., 1990.

Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. М., 1990.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. М., 1992.

Гуревич А.Я. Смерть как проблема исторической антропологии // Одиссей. Человек

в истории. М, 1989.

Гуревич АЛ. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М., 1990. Долгов КМ. От Кирке гора до Камю. М., 1991. Еремина В.И. Ритуал и фольклор. Л., 1991.

Зарубежная эстетика и теория литературы XIX— XX вв.: Трактаты, статьи, эссе. М, 1987.

Зарубіжна філософія XX століття. К., 1993.

Игнатенко АЛ В поисках счастья. Общественно-политические воззрения арабо-исламских философов средневековья. М., 1989. Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991. Ильин ИЛ Путь к очевидности. М., 1993.

Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. М, 1990. Камю А. Вибрані твори. К., 1991. Киркегор С Наслаждение и долг. К., 1994. Кьеркегор С. Страх и трепет. М., 1993.

Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределы // Самосознание европейской культуры XX века. М., 1991.

Ортега-и-Гассет X. Эстетика. Философия культуры. М., 1991.

Роменец ВЛ Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. К, 1989.

Роменець ВЛ Історія психологи епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993.

Роттердамский Е. Похвала глупоті . Домашні бесіди. К., 1993.

Рубинштейн СЛ. Основы общей психологии. М., 1946.

Сартр Жан Паль. Нудота Мур. Слова. К., 1993.

Современная западная философия: Слов. / Сост. В.С.Малахов, В.П.Филатов. М., 1991.

Сорокин ПА Таинственная энергия любви // Социолог, исслед. 1991. № 8.

Сталин ВЛ Самосознание личности. М., 1983.

Сумерки богов. М., 1989.

Трубецкой ЕН. Смысл жизни. М., 1994.

Ушинашй КД. Человек как предмет воспитания // Собр. соч.: В 11 т. М.,1950. Т. і

Философия любви. М., J990. Ч. 1.

Франк СЛ. Сочинения. М.. 1990.

Франкл В. Человек в поисках смысла. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека. М.. 1992.

Фромм Э. Человек для себя. Минск, 1992.

Фуко М. Герменевтика субъекта // Социологос — социология, антропология, метафизика. Общество и сферы смысла. М., 1991. Вып. 1. Хсидеггер А/. Время и бытие: Статьи и выступления. М., 1993. Хешинга Й. Homo ludens: В тени завтрашнего дня. М., 1992. Человек Мыслители прошлого и настоящего