Феноменологія вчинку: вчинок самопізнання

План

1. Читання у собі самому. 

2. Віддзеркалення від світу речей.

3. Людина з людиною.

4. Вихід за межі себе.

5. Самопізнання як самостворення.

Читання у собі самому.

Герой давньогрецького міфу Нарцис міг би прожити довге життя до глибокої старості, якби ніколи не побачив свого обличчя. Саме так пророкував його батькам мудрий сліпець Тіресій. Але юний Нарцис, як відомо, побачив у прозорій воді джерела своє відображення, закохався й загинув. Людина не народжується з умінням дивитися на саму себе, бачити свої унікальні, ні на кого не схожі риси. Це було б небезпечно для неї, як попереджає відомий міф. Стародавня людина вважала, що відбиття є ніби двійником людини, її іншим "Я", що існує зовні; і з цим двійником краще ніколи не зустрічатися.

Гете вважав, що не знає себе, і добре, що Господь його береже від цього. Може, то наше щастя, що ми не знаємо себе, не навчилися себе бачити, адже така увага до власної персони могла б мати трагічні наслідки. Пізнавши себе, людина потім може не знати, куди від себе втікати, де сховатися.

Людина — "темна" істота, яка не знає ні свого походження, ні майбутньої дороги. Вона дуже мало знає про довкілля, а про саму себе — майже нічого. "Людина часто заплющує очі на ті обставини, які їй суперечать, але дають можливість висунути вперед свою обмежену, безпорадну особистість. І робиться це з великою впертістю. Як і в пізнанні зовнішнього світу, в самопізнанні також продовжується вічна самоомана: абсолютизація окремого, злиття свідомості й "техніки фантазії". Зрештою, людина живе у кіммерійських ночах умопогляду" (В.А.Роменець).

Наші пороки — погорда, скупість, розпуста — існують для того, щоби завадити інтимній розмові віч-на-віч із собою, як вважає Шефтсбері. "Великий фокус злодійства й розпусти, так само як святенництва і марновірства, полягає в тому, щоб тримати нас на значній відстані і в холодній відчуженості від себе..." Людина не може зазирнути в себе, не відчуває себе готовою до вчинку само-бачення і метушливо ховається, виключаючи можливість якої-небудь концентрації уваги на внутрішньому світі.

У сучасній психології послідовники К.Юнга використовують спеціальний термін, що позначає "темното двійника" кожної людини. Це тінь — сукупність уявлень про себе, котрі ми витісняємо із свідомості тому, що вони нам не до вподоби. Якщо людина має високу самооцінку, ідеалізуючи себе у власних очах, вона відкидає велику тінь. Особистісне зростання передбачає необхідність прийняття своєї тіні як необхідної реальності, встановлення з нею "дипломатичних" стосунків, поступове навчання баченню власних негативних рис. Тінь найнебезпечніша доти, доки ми її не визнаємо. Не бажаючи знати про її існування, людина проектує свої пороки на оточення, звинувачує його у власних вадах.

Зрозуміло, що самобачення не виникає само собою, не є природним даром чи приємним заняттям, якому легко навчитися. Шлях до себе — важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння. Ми зорієнтовані передусім на зовнішній світ, а до себе звертаємося тільки тоді, коли переживаємо щось дуже важливе, коли опиняємось у кризовому стані, в екзистенціальній ситуації.

"Пізнай самого себе", — було написано у храмі Аполлона в Дельфах. І людина пізнає, відчуваючи нескінченність цього наближення до істини, до своєї сутності. "Тільки людина — оскільки вона є особистістю — може піднестися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру немовби по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе" (М.Шелер).

Ані тварина, ані ангел, ані Бог не повинні бачити себе, вивчати себе стороннім оком. Вони не мають потреби у цьому, їхнє життя не залежить від низки вчинків, що наближують до самобачення, саморозуміння, самостворення. Тільки особистість перетворює власне буття у безперервний процес самоусвідомлення.

Пізнати себе — означає розділити себе на суб'єкт і об'єкт, стати водночас обома. Стародавні люди мали значне довір'я до внутрішньої бесіди, до монологу, спрямованого на себе, котрий називається у перекладі з латинської солілоквіею. Якщо стати двома істотами — тою, що вчиняє, і тою, що спостерігає та оцінює, — тоді все, що є у глибинах душі, буде правильно зрозуміле й влаштоване з розважністю.

Мудра людина, філософ володіє цим мистецтвом солілоквії. Вона пишається, що найменш самотньою буває, коли залишається наодинці із собою. Людина ница, негідна ніколи не буває сама із собою, при собі. В неї не вистачає внутрішнього інтересу до себе, зацікавленості власним життям, тому вона не може стати товаришем самій собі.

Підтримання внутрішньої бесіди передбачає складне мистецтво самозречення, самоізоляції, вміння позбутися пристрастей. "Коли пристрасть — чи то в щасті, чи в стражданні, в стані переляку ("панічного" страху) чи в гніві, коханні й ненависті — настільки оволодіває нами, що ми в стані "екстазу" ніби "виходимо з себе" і втрачаємо з поля зору обмежуючу наше "Я" предметну дійсність, тоді наше "Я", наше "самобуття" ніби тоне, зникає у бурхливому потоці всеосяжного хаосу" (СЛ.Франк).

Закохана людина ніколи не буває на самоті із собою, тому що весь час вона уявляє собі об'єкт своєї пристрасті. Розмова із собою стає прагненням до іншого, усвідомленим чи не усвідомленим діалогом, зверненням, спробою порадитися, сподобатися, знайти розуміння. Таким чином і автор книжки постійно уявляє собі читача, що відбирає його у нього самого. І містик виявляється нездатним до справжньої зустрічі із собою, тому що розглядає привидів, природи яких усе одно не може зрозуміти. Шефтсбері наполягає на тому, що тільки людина здорового глузду, тільки мудрець або філософ мають можливість бесіди з собою.

Якщо сісти за стіл і почати відповідати собі на вічні питання "Хто я?", "Навіщо я живу?", "Чи ті люди зі мною поруч?", — а потім поставити перед собою дзеркало, то відповіді обов'язково почнуть змінюватися. Як цей феномен пояснити? Дзеркало не може не посилювати процес самобачення, воно допомагає зосередженню на собі, створюючи чітку межу між людиною і зовнішньою реальністю. Людину тягне туди, в глибину задзеркалля, по той бік усього несуттєвого, поверхового, випадкового.

Буденне життя не передбачає вчинку самобачення. Ми фіксуємося на собі тільки в тому випадку, коли цього вже неможливо не зробити. Наприклад тоді, коли усталені норми перестають задовольняти і виникає потреба нового погляду на свою поведінку, коли гостро постає питання вибору. Чому неможливо повсякденно потроху вдивлятися у себе, спокійно коригуючи власні самопрояви? Можливо, саме тому, що навчитися бачити себе таким, яким ти насправді сьогодні є, приймати себе із смиренністю і терпінням можна лише у віці особистісної зрілості. Найчастіше ж ми уникаємо самопоглядів, відволікаємо себе від цієї важкої праці. Серед тилових способів утечі від себе — втеча до матеріальних благ, до володіння речами, титулами, владою, долями інших.

Віддзеркалення від світу речей.

Про абсурдність людського буття, замкненого в речовому світі, здавна пишуть філософи й поети. "Мандрівний" філософ Григорій Сковорода, за заповітом котрого на його могилі було зроблено напис "Світ ловив мене, але не впіймав", уважав ненаситний потяг до речового світу болотом. Прагнучи до будь-яких предметів, людина ніколи не насичується.

Поглинаючись предметним буттям, душа залишається спраглою. "Безглуздою є нескінченність предметного світу, абсурдним — потяг до його багатства, яке не дає завершеного вдоволення. Він і сам не має істинної завершеності, вимагає від людини нескінченно переступати якусь межу, долати нові відрізки простору й часу, оволодівати новими предметами. Жадоба набуття предметів поглиблює абсурдність людського існування, замкненість у речовому світі, втрачаються можливості вирватися з нього.

Око, що бачить тільки плоть, — це темне око. Стражденна людина мусить усвідомлювати неправду плоті. Сирени захоплюють людину своїм принадним співом, і вона наштовхується "на камінь спотикання й падіння" (В.А. Роменець).

Класичною вже можна вважати працю відомого сучасного вченого Е.Фромма "Мати чи бути?", проблематика якої перегукується з книжками Г.Марселя "Бути й мати" та Б.Штеєліна "Володіння і буття" і спрямована на аналіз двох головних способів існування людини. Різниця між буттям та володінням, як і різниця між любов'ю до життя і любов'ю до смерті, являє собою докорінну проблему людського існування. Цс два шляхи життя, що зумовлюють специфіку вчинкової активності, типи характерів, індивідуальні відмінності.

Можливості самобачення визначаються полярними тенденціями — мати чи бути. Настанова на володіння — це обов'язково бачення своїх минулих успіхів, підтримка впевненості в собі з метою досягнення влади над оточенням, задоволення від безпеки. Настанова на буття передбачає безпосередню реакцію на кожну конкретну ситуацію, почуття любові до ближніх, незалежність, свободу, бажання єднання з іншими. Орієнтуючись на володіння, людина прив'язана до того, що було нагромаджено в минулому: до грошей, землі, слави, статусу, дітей, спогадів. Буття існує тут і зараз, сьогодні, і кожний його прояв — це творчий акт