Якщо визнати, що реальний світ ніколи не можна цілком, до кінця усвідомити, якщо визнати його втаємниченість, чарівність, самодостатність, то стає зрозумілою фантастичність абсолютного, цілісного самобачення. Як підкреслює Сартр, саме Гуссерль у межах феноменологічного підходу відмовляється від розгляду пізнання як "обгризання" речі аж до самої субстанції. Гуссерль відроджує світ митців і пророків, що має на нас безпосередній емоційний вплив. Цей світ не розчиняється у свідомості, його речі мають власну могутність, свої чари. Людина приречена рватися за свої кордони, шукати себе в зіткненні з цим загадковим світом, що не асимілюється свідомістю, не може бути цілком нею засвоєним.

Пізнати себе — це водночас пізнати і дух, яким сповнюється кожна людина, пізнати те вічне, до якого вона прагне. Вдивляючись у себе, занурюючись у внутрішній світ, особистість може задихнутися від сумнівів чи відчаю. Єдиний шлях до себе — здіймання над свідомістю, пошук надсвідомого, відкриття своєї трансцендентності. Трансцензус — це нескінченний вихід за власні межі, це найвища свобода саморозвитку.

У структурі особистості, за Ютом, є специфічний компонент, що його називають самістю. Самість протиставляється персоні, що являє собою компроміс людини й суспільства, маску колективної психіки. Персона — це власне "Я" очима навколишнього середовища, тимчасом як самість — справжнє буття людини, її глибинна сутність, унікальний центр, навколо якого структуруються всі індиві-дуально-особистісні властивості. Персона може бути "соціальною шкірою", поверховою комунікативною роллю, тоді як самість — це найвища повнота людського єства, потаємна натура. Тільки геній, за Юнгом, дозволяє власній самості, тобто справжній особистості, прорости крізь маску особистості наносної.

Людина існує у світі, у своєму тілі, в душі, у дусі, вона має, як пише Б.Вышеславцев, власне несвідоме, особистість, долю й характер. Це й є її іманентність, тобто посейбічність. Моя душа, моє тіло, моя особистість не тотожні мені, хоч і приступні усвідомленню, і просякнуті тим, що зветься "Я", "моє". Крім іманентності, кожен із нас має і трансцендентність, тобто потойбічність. Самість — не тіло й не душа, не свідомість, не підсвідоме, не особистість і навіть не дух. Самість, за Вишеславцевим, є нескінченним виходом за межі себе (трансцензусом). Самість — це те абсолютно мудре, про що писав Геракліт; це богоподібна потойбічність.

Чимало сторінок індійської філософії присвячено відкриттю самості, Атмана — єдиного шляху самопізнання. Атман перекладається з санскриту як займенник "Я", у значенні "тіла", а також суб'єктивного психічного джерела життя, індивідуального буття, загальної першопричини всього сущого. Атман неможливо осягнути, він не має якихось конкретних ознак. Як життєву основу, суб'єктивне начало, Атман порівнюють із Брахманом, що є об'єктивною дійсністю.

Самість, яка має силу трансцендентності, переживається людиною насамперед як самість нескінченна і безсмертна. Самість має силу і свободу виходу за межі всього світу, за межі всього існуючого і навіть самого "Я". Східна філософія вважає саме трансцендентність найважливішою істиною та цінністю, а іманентність — ілюзією. Тому тілесне буття та існування сприймається як нещастя та обман. Навпаки, західний світогляд акцентує увагу передусім на іманентності, вважаючи її найвищою цінністю, а трансцендентність трактуючи як недолугу метафізику. Так існування стає важливішим за буття, так дієслово "мати" витискає дієслово "бути".

Серед знайомих кожному станів, що допомагають відчути можливість виходу за межі себе, слід згадати стан екстазу, пристрасті, емоційної жаги, коли кохання чи ненависть, щастя чи страждання виштовхують наше "Я" з предметного середовища, із звичної дійсності. Ми вже не відчуваємо свої рубежі, чіткі межі, що відокремлювали внутрішнє від зовнішнього. Стихія переживань лине бурхливим потоком, і людина відчуває сутнісну спорідненість, єдність себе і світу. Подібні стани, хоч вони і трапляються досить рідко, все ж свідчать про наявність передумов трансцендування. Справді, є щось у кожній людині, що виникає з темної нескінченності безпосереднього буття і сприяє відчуттю злиття, єдності окремої особистості й усього сущого.

Безпосереднє самобуття, як зауважує С.Франк, це особлива, нескінченна в собі, велика й багата за змістом реальність. І все ж цей всесвіт не може здійснити себе у власних межах. Саме тому він і не залишається у собі самому, він має потребу пошуку власного доповнення, йому необхідно притулитися до чогось іншого, приєднатися, примкнути й тільки так досягти головної мети існування, осягнути своє єство. Лише той збереже свою душу, хто віддасть чи загубить її заради іншого.

Дійсність — це те, що діє на нас. Пізнання неможливе без інтенції "почуття", "бажання", "інтересу". Ми не тільки пізнаємо той чи той предмет, але й відчуваємо його, цікавимося ним, відштовхуємо від себе. Ми сприймаємо зовнішнє, підкоряючи його собі, сперечаючись із ним, відокремлюючи себе від нього, зливаючись чи вступаючи в борню. Безпосереднє самобуття ніби випускає певні щупальці в зовнішній світ, відчуваючи зворотну дію.

Головні форми трансцендування, за Франком, це трансцендування в інше "Я", іншу самість, трансцендування у ставлення "Я — Ти", що є спрямованістю назовні; та трансцендування у реальність духу, що є трансцендуванням, яке спрямоване у власні глибини.

"Ти" дає про себе знати у ворожому чи лагідному погляді, суворості чи м'якості його зверненості на мене, в певних жестах, виразі обличчя тощо. "Ти" завжди щось загадкове, втаємничене, і його безпосередній духовний зміст не може не залишатися темним. Хоч би як добре ми когось собі уявляли, все одно ця людина постійно дивує нас чимось, чого неможливо, здавалось би, від неї чекати. "Таким чином, внутрішній зміст "ти" хоч у принципі почасти пізнаванний, але за своєю сутністю і у власній конкретній повноті залишається для нас усе ж недосяжним і незбагненним" (СЛ.Франк).

Виходячи за межі себе в напрямі іншого "Я", людина вступає у взаємообмін активністю, взаємодію, спілкування, що передбачає відвертість, відкритість себе для іншого. Відбувається справжнє диво трансцендування безпосереднього самобуття за власні межі, диво взаємного саморозкриття одне для одного. Людина ніби зустрічає і впізнає саму себе за межами свого "Я" — у несхожій на неї іншій людині. В завершеній, актуалізованій формі таке трансцендування відбувається у любові, коли буття для іншого і в іншому є за своєю сутністю буттям у собі та для себе.

Трансцендування у духовне буття не завжди усвідомлене, але людське життя неможливе без духовності. "У своїй істинній глибині, тобто у своєму справжньому єстві, душа є тим, що відкривається їй за її власними межами" (С.Л.Франк). Якби не було духовного буття з його завершеністю, міцністю, істинністю, нам залишалось би лише гірке усвідомлення власної суб'єктивності, нестійкості, безгрунтовності. Моральні цінності, естетична свідомість, переживання краси — все це значущі самі по собі реальності, що відтворюють якусь глибинну першооснову буття. Творчість у всіх сферах, де її можливо уявити, — це теж прорив у безпосередньому самобутгі, в суб'єктивному існуванні, трансцендування до істинної реальності.

Саме там, де людина намагається не помічати трансцендентну реальність, там, де вона живе тільки в собі й, виходячи з власних потреб, орієнтуючись на свою суб'єктивну сваволю, вона гине, стаючи іграшкою темних, руйнівних сил, які теж є трансцендентними. Темна пристрасть, що оволодіває нами, сприймається як вища цінність, про яку годі питати "навіщо?", "звідки?", "чому?". Саме тоді, коли трансцендентна сила ніби силоміць охоплює людину, вона вривається у замкнений внутрішній світ як ворожа, люта, нелюдська сила, що підкоряє, уярмлює. Навпаки, там, де душа добровільно розкрита для сприйняття духовного буття, там трансцендентна сила має інтимну, заспокійливу спорідненість із моїм особистим буттям.

Заглиблюючись у себе, я не можу не знайти свідомість, що існує давніше за мене, свідомість, котра збігається з істиною, є всеосяжною та всеохоплюючою. Кожна обмежена людська свідомість завжди є фрагментарною, мої особисті переживання — випадковими, облудними. Щоб подолати це обмеження, необхідно вступити в діалог з іншими людьми, знайти істину, що всіх об'єднує. Цю істину Платон називав ідеєю, Є.Трубецькой — Софією, а більшість мислителів — Богом.

Самопізнання як самостворення.

Пізнаючи себе, людина розв'язує важливе питання про наявність добра і зла у власній душі. Як уважав Шефтсбері, в індивідуальній душі водночас існують дві особи, одна з яких здійснює вчинки, а друга спостерігає, обвинувачує, повчає. Саме Шефтсбері належить ідея про особистий "суд інквізиції", дуже схожа на загальновідоме фрейдистське "супер-его". Постійне самоспостереження не може не бути й самовихованням. Пізнавши себе і дух, яким сповнюється людина, зрозумівши природу погорди, скупості та інших пороків, людина може зрозуміти й інших. Вимагаючи передусім від себе вчинків мудрості й милосердя, вона впливає на погляди й настрої оточення.

Окрема людина не в змозі змінити соціальні умови життя, які змушують декого вдаватися до саморуйнівних форм активності, протиправних дій. Але вивчаючи себе, відкриваючи своє справжнє єство,