Феноменологія вчинку: вчинок екзистенції

План

1. Буття у злитті зі світом.

2. Час людського буття.

3. Минуще й вічне.

4. Існувати — значить бути відповідальним.

5. Трагізм абсолютного розставання та ідея вічного повернення.

Буття у злитті зі світом.

На певному рівні розвитку особистості, зростання суб'єктності людина починає усвідомлювати, що її буття є єдиною справжньою реальністю. Вона намагається осягнути те нерозчленоване ціле, яким є буття-у-світі, буття-з-іншими. Вона відчуває, що саме собою, своїми намірами, цінностями, бажаннями, мріями змінює навколишню дійсність, конституює буття як щось безпосереднє, цілісне, одвічне.

Людська істота на відміну від тварини, наприклад, усвідомлює власну автономію, своєрідність, відчуженість відносно того, що є для неї зовнішнім, "не своїм". Чому я живу саме зараз, у цей історичний час? Чому маю саме таку індивідуальну історію, таку родину? Чому місце народження — саме ця країна? Все це склалося випадково, незалежно від волі суб'єкта життєдіяльності, від його вчинкової активності. Людина "закинута у всесвіт" (Гайдеггер), і її завдання — якимось чином поставитися до власного буття, зрозуміти його, знайти глибинний сенс існування.

Людина і світ торкаються одне одного, знаходяться десь поруч. Я маю справу з чимось, турбуюсь про щось, розглядаю, планую, здійснюю, обговорюю наслідки своїх дій, коригую задуми. Все це різні види "торкання" людини і світу. Людина не може існувати поза світом, відокремлено від нього. Але й світ неможливий сам по собі, окремо від людини. Хіба світ — це тільки будинки, люди, зірки, рослини й тварини? Світ — це передусім спосіб буття, існування особистості. Світ — це світ людини, людський світ узагалі, повсякденне буття, спілкування, взаємовплив суб'єкта й об'єкта.

Взаємодія людини зі світом перетворює все, до чого вона торкається, на речі, які призначені для чогось, зручні. Спосіб буття речі—

це й є зручність, призначеність для якихось цілей. Папір, олівець, підручник, аудиторія, бібліотека — все це інструменти для навчання. Весь навколишній світ завдяки взаємодії з ним людини стає зручним для неї, домірним людині, олюдненим.

Співвіднесеність людини і речей, що її оточують, можна зрозуміти не теоретично, а лише в процесі практичного використовування цих речей. Я читаю книжку, розуміючи її призначеність для певних цілей (як джерела інформації, що конче потрібна чи то для складання іспиту, чи для глибинного розуміння цікавої й важливої для мене проблеми). Я роблю нотатки, щось підкреслюю, і моя книжка стає для мене зручнішою. Практичне ставлення до речі є і способом її пізнання. У той самий час пізнання речі становить форму практичного ставлення до неї.

Першоджерелом смислового значення світу є людина з її внутрішнім досвідом, діяльністю, свідомістю. Ми пізнаємо світ за законами власної суб'єктивності, яку ніколи неможливо винести за дужки. Завдяки безперервному вируванню буття створюється новий всесвіт, котрий має корені у глибинах кожного з нас. Сенс світу народжується тільки з людиною, з її свідомістю (Сартр). Людина—

це істота, поява якої зумовлює існування світу.

Як стверджував В.Соловйов, "у світі немає голої матеріальності, у ньому все запалене, натхненне, здатне не тільки бути, а й насолоджуватись буттям".

Для розуміння феноменології вчинку екзистенції, вчинку існування, буття у злитті зі світом доцільна саме онтологічна постановка проблеми світу людини, розглядуваного як царина її суб'єктної активності, як соціокультурний феномен, що репрезентує і людину, і світ. Категорія "життєвий світ" набула психологічного статусу завдяки працям С.Л.Рубінштейна, котрий розвинув ідеї про світ, який не збігається з буттям, про роль іншого, філософію вчинку. "Світ", згідно з Рубінштейном, — це специфічна, надбудовна іпостась буття, притаманна людині. В онтологічній площині буття постає як світ людини, зорганізована ієрархія різних способів її існування.

Життєвий світ як спосіб структурування зовнішнього світу відповідно до внутрішнього і внутрішнього відповідно до зовнішнього об'еднує сутність та існування, глибинне й позірно-зовнішнє, незмінне та скороминуще. Він являє собою певну цілісність внутрішнього психічного життя й зовнішніх його проявів у поведінці, спілкуванні, діяльності. Цей світ завжди в чомусь збіднює зовнішню дійсність і водночас збагачує її індивідуально відбитим культурно-історичним змістом.

Людина перебуває в оточенні таємничої, загадкової дійсності, котра не дається у готовому вигляді, а потребує активного привнесення себе для створення буденного життєвого світу. Чи особистість з її планами та настановами, ненаситними потребами та несвідомими імпульсами визначає ракурс, в якому людина бачить зовнішній світ? Чи довколишня дійсність, стосунки чужих та близьких, ворогів та друзів, матеріальна й моральна стимуляція творять свій фільтр світосприйняття? Коли йдеться про послідовні етапи життєвого шляху, більш значущою здається навколишня дійсність, зовнішня детермінація. Коли ж розглядається стала, зріла особистісна структура, наголос переноситься усередину, і саме вчинкова суб'єктна активність стає головним фільтром, що змінює зовнішню дійсність.

Відокремити в життєвому світі як продукті, результаті вчинку екзистенції соціальне від біологічного, зовнішнє від внутрішнього, індивідуальне від суспільного досить важко. Це цілісна модель уні-версуму, пряма й зворотна проекції внутрішнього й зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Людина з'являється у світі, її "закинуто у світ", вона починає існувати, щось робити, щось відчувати, про щось думати, чогось бажати, тобто жити. Згодом вона відчуває здатність до вільного самовиявлення у власній світопобудові. Вона хоче бачити свій мікрокосм таким, а не іншим. Емоційна натура будує життєвий світ, орієнтуючись передусім на тональності власних відчуттів. Не пройнята почуттям людина розумового типу розробляє схеми, виношує ідеї, пояснювальні моделі, а все зовнішнє для неї — лише сировина для спонтанних інтерпретацій.

Протягом індивідуального життя форми інтерпретації світу, природно, видозмінюються, інколи дуже різко, частіше — майже непомітно. Важливу роль у самостійній інтерпретації форм злиття людини та світу відіграє мова. Образи, символи, знаки надають світові особливої форми, сприяють виникненню індивідуальної неповторності. Образи не є абсолютною копією реальної події, вони містять у собі багато чого й від самого суб'єкта, тобто є копією активною.

Здійснюючи акт творчої самодіяльності, формуючи свій неповторний світ, вибудовуючи власне життя, особистість описує об'єктивну дійсність за допомогою різних перцептивних, вербальних, міфологічних, символічних мов, які заломлені крізь призму індивідуально-психологічної своєрідності й набули специфічних обрисів відповідно до культурно-історичного контексту. У життєвому свпі співіснують не реальні фізичні чи психічні об'єкти в їхній взаємодії, а форми їхнього тлумачення. Саме тому навіть дуже близькі одне одному люди, які прожили поруч багато років, існують далеко не в тотожних світах.

Ми наділяємо зовнішнє середовище власними ціннісними орієнтирами, надаємо більшої чи меншої значущості фактам і подіям, речам та способам їхнього функціонування. Ми проектуємо назовні, об'єктивуємо скороминущі цілі та глобальні життєві задуми. Вчинок створення власного всесвіту є результатом саморозвитку, саморуху суб'єкта життєдіяльності, небайдужого, небезстороннього ставлення до дійсності й себе в ній.

Час людського буття.

Оскільки реальність для кожної людини своя, є відносно автономною й суб'єктивною, а все, що для неї дороге й неприйнятне, значиме й байдуже, виступає фільтром для вибіркового, акцентованого відображення довкілля, час у такому світі співвідноситься з тривалістю життя й очікуваною самореа-лізацією, відпущеною мірою прояву себе.

Людина не є конгломератом мотивів, потреб, настанов, характерологічних властивостей чи рис темпераменту, які можна вивчати у штучних, лабораторних умовах. Вона існує у реальному плині життєдіяльності, всередині унікального й неповторного життя. Розуміння особистості як суб'єкта життєтворчості є розумінням ЇЇ ставлення до часу життя, реальних можливостей набуття нею дійсної вчинкової активності й свободи.

Для визначення часу, співвіднесеного з людиною та її буттям, Гайдеггер пропонує поняття "тимчасовість". Час як тимчасовість — це саме той час, який людина відчуває, переживає, до якого не може ставитися безсторонньо. Час як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі був відомий ще Августину, згідно з поглядами якого минуле й майбутнє співіснують у теперішньому. Людина повинна бути готовою до смерті кожної миті, до того, що ЇЇ душа має зустрітися з Творцем. Час у християнському розумінні стає суттєвою частиною духовного життя, невід'ємною рисою свідомості.

Серед особливостей психологічного часу слід назвати передусім переживання його конечності, обмеженості рамками життя. Час починається з моменту народження людини Й закінчується з її смертю. Він неухильно прямує до останньої миті, і далеко не завжди усвідомлене ставлення до смерті змінює міру самовизначення, сприяє виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, трансцендентного, абсолютного.

Однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність, неможливість чіткого, векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою, нерухомості чи то у власне минуле, чи в майбутнє, чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах, вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам'яттю, її змістом, не може бути й реальних життєвих перспектив.

Минуле — це не тільки те, що відокремилося від теперішнього, але й те, що переходить у