Здійснюючи вчинок екзистенції, усвідомлюючи власне злиття з буттям, вибудовуючи свій життєвий світ, людина охоплює минуле, теперішнє і майбутнє як єдине ціле, де минуле не залишається позаду, а триває, майбутнє не сховане, а передчувається. Повторне переживання, вчування в якусь значущу подію минулого об'єктивно впливає на гармонізацію особистісного розвитку, хід подальшого життя.

Поки людина існує, її минуле не є для неї тим, що цілком пішло з теперішнього. Остаточно закінченим, справді минулим воно може стати тільки тоді, коли людина вмирає. А до того часу кожна подія стає минулим лише як щось "буваюче", щось невикінчене, що має зв'язок із сьогоденням. Минуле повертається до нас протягом усього життя, воно "буває", триває, й тільки смерть робить його насправді минувшим, завершеним, скінченним.

Саме таке розуміння минулого дає змогу в новому світлі побачити етап учинкової післядії, коли підсумок пережитого, зробленого стає передчуттям майбутнього. Дію завершено, але її наслідки, її справжній драматизм ще буде оцінюватися знов і знов. Той ракурс, у якому ми бачимо наші вчинки й наше минуле, залежить від теперішнього стану. Інколи минуле уявляється ніби з глибокого яру, а інколи те саме минуле — ніби з високої гори. Все, що стає минулим, не зникає з нашого життя, не втрачає впливу на його хід, інколи навіть набуваючи більшої ваги, ніж тоді, коли воно було актуальним.

Екзистенціальна філософія наголошує на значущості у психологічному часі людини передусім майбутнього. Гайдеггер навіть уживає поняття "тимчасовість" і "майбутнє" як синонімічні. Чому саме майбутнє є пріоритетним порівняно з минулим і теперішнім? Гайдеггер пояснює це тим, що майбутнє несе людині її єдину потаємну можливість — смерть, яка означає завершення часового існування. Світ можливого, бажаного, очікуваного, світ, якого можна дістатися і який є водночас неосяжним, імовірним та фантастичним, не може не впливати на теперішню оцінку реальних життєвих обставин, складнощів та проблем. Планування і передчуття, пророкування і ворожіння певним чином структурують майбутнє, наближуючи чи відштовхуючи його, сприяючи чи заважаючи адекватному відношенню мети й засобу її досягнення.

На відміну від фізичного часу, байдужого до плину подій, психологічний час якісно неповторний; він стає людською долею, детермінуючи весь життєвий шлях. Цей час неможливо розглядати поза такими поняттями, як народження, смерть, любов, спокутування. Акцентуючи увагу на людському майбутньому, дослідники цієї проблеми розглядають майбутнє у зв'язку з такими екзистенціалами, як "рішучість", "проект", "надія", що підкреслює активний, особистісний характер часу, його зв'язок з напруженими пошуками сенсу життя, значення індивідуального існування.

На різних рівнях часового існування людини можна простежити численні модифікації часової детермінації життєдіяльності. Різно-масштабність часів задає різну ритміку життєвих процесів, яка не виключає творення особистістю єдиної системної хроноструктури. При розв'язанні складних завдань просторово-часового співвіднесення індивідом себе з дійсністю біологічний час, час людського організму перебудовується і перетворюється у відповідності до цілого спектра ритмів соціально-історичного часу, часу культури. Одиницями відліку біологічного часу вважають час зміни популяцій, тривалість їхнього життя, час існування окремої особи, генерації, виду. До соціальних детермінант відносять час людської історії, доби, етносу, час соціальних груп і прошарків, родини тощо.

Час людського існування, формування життєвого світу можна звести до часу фізичного як глибинної форми буття матерії. Неправильно було б ототожнювати його і з часом соціально-історичним, який відрізняється повторюваністю, послідовністю, тривалістю, каузальністю. Не збігається психологічний час і з часом біологічним, індивід ним, який має ситуативний масштаб і польову орієнтацію. Будучи й організмом, і суспільною істотою, й неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних часах, певним чином віддзеркалюючи, інтегруючи властивості кожного з них.

У психологічному часі здійснюється своєрідний складний синтез біологічного й соціального часів, у яких розгортається людське життя. Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми називаємо психологічним часом. Психологічний час тим більш не збігається з часом фізичним, чим активнішим є процес суб'єктивного відображення дійсності з його емоційністю, небезсторонністю, динамізмом, континуальністю.

Залежно від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює, звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу, вона по-різному бачить своє існування у світі, перебуває з цим світом у згоді або конфронтації, приймає власну долю або заперечує її, прагне самовдосконалення або вибудовує дедалі складніші психологічні захисти.

Психологічний час завжди асиметричний; простий, лінійний детермінізм для нього неприйнятний, тому що практично неможливо досягти симетрії стосовно особистісно значущих подій минулого та майбутнього, встановити актуальні причинно-наслідкові залежності між тим, що було, та тим, що буде. Ми творимо свій світ шляхом "структурування свого життєвого простору" (КЛевін) у відповідності до значення, якого надаємо різним складовим довколишнього світу, узгоджуючи їх з нашими індивідуальними пріоритетами та перспективами. Згорненість минулого й майбутнього в сучасному творить смислове поле життя, всередині динамічної структури якого й здійснюється самореалізація.

Минуще й вічне.

Важливим визначенням екзистенції є вихід за межі існування, можливість прагнення до чогось найбільш значущого, абсолютного, трансцендентного. У життєвому світі, який виникає як результат учинку екзистенції, людина існує у психологічному часі, що минає. Минає дитинство, юність, зрілість, минає час страждань і випробувань, минає радісна мить натхнення і взаємності. Але є ще Істина, Справедливість, Добро, Бог, Краса, Любов. Ці найголовніші, вищі цінності, незалежно від того, як кожна людина їх називає, не можуть не впливати на розвиток особистості, символізуючи вічне, неминуще.

У життєвому досвіді кожної людини є ситуації, коли вона відчуває відкритість позамежному, потойбічному, чомусь більшому, ніж вона сама. Це може бути прозріння під упливом переживання важких випробувань чи, навпаки, відчуття себе часткою космічної безодні, мудрої й гармонійної, в результаті занурення у стан щасливої закоханості. Такі відчуття знайомі матері відразу після народження дитини. Вони виникають і в митця, якому здається, що він — тільки слухняне знаряддя в руках Вищої Сили. До них приводить також стан релігійного екстазу, особливо після виснажливого посту. Інколи просто перебування десь на природі, в горах, на березі моря, в лісі допомагає відчути свою глибоку спорідненість з усім, що тебе оточує, з прекрасним і вічним, що залишиться тут і тоді, коли тебе вже давно на цьому світі не буде.

Згадаймо Сковороду, який цінував буття саме як минуще. Все, що існує в часі, він називав тінню, не істин ним, однак визнавав, що минуще є для людини єдиною реальністю, яку треба покласти на фунт вічного, щоби вона засяяла всіма барвами життя. "Тисячу тіней кидає яблуня, так і єдина Божа людина — в тисячі наших життів, адже це тисяча образів минущого. Скорботі минущого, мимо-плинній тіні Сковорода протиставляє віру у незнищенність кращого в людині. Минуще стосується світу тіней і лише сприяє поверненню людини до самої себе. Минаюче вказує своєю минущістю, що в його основі є постійне, вічно існуюче. Все наше зникає, а місце тіні займає вічність" (В.А.Роменець).

Минуще, якщо його розглядати поза вічним, стає абсурдним, випадковим, поверховим, нецікавим. Вічне, яке ніяк не втілюється у повсякденному житті, не зіставляється з минущим, стає абстрактним, нереальним, штучним і тому теж нецікавим. Минуще завжди починається у вічному, являє собою якусь частку вічного, втілює вічне, розвиває його. Вічне непомітно, неявно присутнє у найско-роминущому, в буденному, звичайному. Людина, яка у вирі життя пам'ятає про унікальність кожної його миті, яка постійно прагне до вічних цінностей, до внесення їх у сферу тимчасового, с кором и ну що го, крок за кроком наближується до самої себе, стає вільною.

Від часів пізнього середньовіччя побутує християнська легенда про Агасфера, "Вічного жида". Коли знесилений тягарем хреста Ісус ішов на Голгофу й потребував відпочити, Агасфер, що стояв серед натовпу, мовив: "Іди, іди", за що й був покараний — йому назавше було відмовлено у вічному — у спокої могили. Вік у вік приречений Агасфер мандрувати світом, чекаючи на друге пришестя Христа, котрий один може позбавити його набридлого безсмертя. Як зазначає С.С.Аверінцев, Агасфер — "це ворог Христа, але водночас свідок про Христа, грішник, який вражає таємничим прокляттям і лякає самим своїм виглядом як привид і лихе знамення, проте через саме прокляття співвіднесений з Христом, з котрим неодмінно повинен зустрітися ще у "цьому світі", а