Ця легенда має безліч літературних утілень. Нові й нові тлумачення, які вік у вік змінюють одне одного, свідчать про одвічність проблеми, про відсутність остаточного, абсолютного рішення, про необхідність усередині кожного індивідуального життя починати свій, окремий пошук. Чи потрібне життя, яким нема чого дорожити, позаяк воно все одно не матиме ні кінця ні краю? Чим є для мене вічне і минуще, виходячи із сьогоднішнього розуміння конечності власного існування?

Багатозначна варіація на задану тему подана нашим сучасником — аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом. Герой його оповіді, воєнний трибун римського легіону, вирушає на Захід у пошуках міста Безсмертних і після важких випробувань, які ледве не коштували йому життя, досягає мети. Місто виявляється безмежним, потворним і безглуздим, його перенасичена симетрією архітектура не викликає нічого, крім жаху й огиди. Люди, що побудували цей загублений у пустелі карколомний лабіринт, видаються римлянинові жорстокими Й примітивними троглодитами. Вони живуть у печерах, харчуються зміями, у своєму дикунстві наївні як діти, оскільки не відчувають ні до кого співчуття. Навчені досвідом історії, вони відмовилися від будь-яких моральних і раціональних критеріїв, їх не цікавить ні чужа, ні власна доля.

"Життя Безсмертного порожнє; крім людини, всі живі істоти безсмертні, оскільки не знають про смерть; а відчувати себе Безсмертним — божественно, жахливо, незбагненно для розуму". Борхес наголошує: "смерть (або згадка про смерть) сповнює людей піднесеними почуттями й робить життя цінним. Відчуваючи себе істотами недовговічними, люди й поводять себе відповідно; кожне вчинене діяння може виявитися останнім".

У житті, яке не є істинним, яке спрямоване на завдання сьогодення, як вважає К'єркегор, зникає здатність синтезу минущого й вічного. Людське існування — драма, що свідчить про боротьбу за внесення вічних цінностей у знайому кожному буденність. Треба повернутися до методу Сократа, бути, як і він, "збуджувачем душ". Свобода передбачає можливість залишатися собою, пам'ятаючи про вічне, не відчуваючи залежності від вимог соціуму, суспільної думки, очікувань родини. А рабство є капітуляцією перед минущим, перед примарним світом, про який Сковорода писав як про нарум'янену мавпу, а ще — прикрашену труну.

Суттєвою рисою людського існування є туга, туга за абсолютним буттям, туга за вічними цінностями, за Богом. Саме ця туга є джерелом активності, спрямованої на пошуки істинного, справжнього буття, на наближення до вічного. Але більшість людей, шукаючи повноту, загрузає у дрібницях.

Людина не може знайти себе у чуттєвих насолодах, хтивих бажаннях. К'єркегор аналізує долю Дон Жуана, намагаючись показати вічну незадоволеність тих, хто шукає примарний ідеал земного кохання. Його Дон Жуан прагне великого кохання і повсякчас утомлюється черговими розчаруваннями, тужить за ідеалом і пересичується ритуалом чуттєвих утіх. Це трагічна постать, образ надломлений, принижений, хоч і "чуттєво геніальний". Чуттєве кохання за своєю природою, як вважає К'єркегор, не може бути істинним, тому що це любов не до однієї людини, а до всіх, це спокуса.

Людина не може відшукати себе й у праці задля своїх рідних, суспільства, сучасників. Вона розчиняє себе в численних обов'язках, функціях, дорученнях, завданнях, втрачаючи власне індивідуальне життя у всій його неповторності. Людина страждає, совість її неспокійна, і єдиний вихід — зрозуміти своє призначення, знайти істину, яка була б власною істиною, знайти ідею, заради якої можна було б жити.

За К'єркегором, існує тільки одна сила, котра здатна об'єднати пошматоване людське "Я", це любов до Бога. Ми знаходимо сенс життя, коли починаємо вірити в Бога, і ця віра стає одкровенням. Людина тільки тоді й живе істинним життям, коли вона намагається реалізувати вічне в скороминущому, осяяна Божою благодаттю. Усвідомлення безодні між минущим і вічним є водночас усвідомленням істини про безмежність відстані між реальною, гріховною, буденною людиною і Богом, між реальним та ідеальним "Я". Що може бути більш значущим, ніж шлях над цією безоднею?

Існувати — значить бути відповідальним.

Учинок екзистенції завжди здійснюється у певному часі й просторі. Коли виникає життєвий світ особистості, довколишня дійсність неминуче здобуває не тільки привнесений особистістю час, але й простір, яким виступають відносини, що відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Моральний ракурс визначає міру гуманності, людяності ставлення до довкілля, інших людей та себе. Одиницею виміру простору життєвого світу є відносини, які відображають особистісні рубежі, моральні межі, а одиницею виміру часу — індивідуальний ступінь самореалізації.

У психологічному просторі є полюси добра та зла, позитивного та негативного, між якими постійно здійснюється обмінна взаємодія, яка творить енергетичний потенціал, що конденсує як заряди особистісного зростання, поступу, вдосконалення, так і невротичні захисти, агресивні прояви, панічні реакції. Формування цього простору передбачає слідом за первинною, дифузною, нерозчленованою цілісністю появу дедалі жорсткішої й визначенішої позитивно-негативної структури, яка забарвлює всіх і все в чорно-білу гаму. В процесі подальшого особистісного зростання ця подвійна структура ускладнюється, збагачується дедалі новими відтінками й нарешті, з досягненням особистісної зрілості, переростає необхідність полюсного бачення дійсності з точки зору світла та пітьми, грішного та праведного. Така зінтегрована, "постдовільна" цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу.

Чи можна уявити собі людське буття, позбавлене спокус, гріхів, каяття, злетів та падінь? Як зрозуміти, що таке добро, якщо його не порівнювати зі злом? Чи можлива внутрішня боротьба, муки зростання, коли нема з чим у собі боротися? Позитивний особистісний потенціал співіснує разом із потенціалом негативним, що його К.Юнг називав "тінню". "Звичайно все негативне проектується на інших, на зовнішній світ. Якщо людина у змозі побачити власну Тінь і витерпіти це знання про неї, завдання, хоч і в незначній частині, вирішене: вловлено, принаймні, особистісне несвідоме". Тінь нагадує людині про її безпорадність та безсилля: "...У камерах серця мешкають злі духи крові, раптового гніву та чуттєвих пристрастей".

За 71 де Шарденом, своїм існуванням Пекло нічого не порушує і не пошкоджує у Божественному Середовищі, але викликає в ньому дещо величне й нове, вносить якийсь відтінок серйозності, об'єм та глибину, котрих без нього не було б. Енергія Зла не може завдати шкідливої дії; спокуси та гріхи перетворюються на добро й примушують полум'я любові горіти ще яскравіше. "Вершина якнайкраще вимірюється безоднею, над якою вона здіймається".

Зріла, творча особистість, яка справді відповідає за себе і свої вчинки, вільна від оцінної взаємодії з оточенням. Вона сприймає людей такими, які вони є, і любить їх з усіма їхніми позитивними якостями та недоліками. Вона бачить своє реальне, а не ідеалізоване "Я" і приймає його, не пишаючись і не жалкуючи. її ставлення до світу можна назвати реалістичним, воно не потребує поділу на фіш не й праведне, на світло й пітьму.

Навіщо вчинкова активність людині, котра живе в гіпотетичному світі абсолютного Добра? "Парадокс добра і зла, основний парадокс етики, — як указує М. О.Бердяев, — полягає в тому, що добро передбачає існування зла і пофебує допущення зла". Доки існує їх розрізнення, обов'язковою стає взаємодія, зіткнення протилежних начал, боротьба, що відбувається у душі кожної людини, кофа й спонукає до розвитку, морального вдосконалення. Абсолютне добро передбачається, за Бердяєвим, у Царстві Божому, а поза ним "абсолютне добро, що не допускає існування зла, є завжди тиранія, царство великого інквізитора й антихриста". В гіпотетичному світі суцільного добра людина стає "автоматом добра", позбавляється суб'єктності, не має свободи самопроявів, не здійснює моральних виборів.

Загальнофілософська проблема буття у світі взаємодії добра і зла перетворюється у психологічній науці в проблему амбівалентності духовного й тілесного, їхньої ролі в детермінації вчинкової активності. Життєвий світ особистості сфуктурується згідно із законами співіснування добра та зла, їхнього протиборства, що створює силові потоки, енергетичні вихори небайдужості, вибірковості, унікальності задумів та їхньої реалізації. Вчинкова післядія передбачає безперервне зіставлення душі й тіла, своїх та чужих, допустимого та забороненого. Людина будує життєвий світ, відштовхуючись від цих суперечностей, обираючи власний спосіб розв'язання конфліктів.

Як добро — зло є полюсами морального простору, так і свобода — відповідальність певним чином його характеризують, виявляють його якісні властивості. Відповідальність можна назвати смисловим центром психологічного простору, який створює особистість, будуючи и життєвий світ. Відповідальність задає міру автономії, незалежності від сподівань, ціннісних відносин, думки оточення. Існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. Щоб життєвий світ міг удосконалюватися, а особистість — розвиватися, міра свободи має ставати дедалі більшою. Свобода щонайтісніше пов'язана з розвитком, творчим ставленням до життя, суб'єктним рівнем детермінації життєдіяльності.

"Існувати, — за Ж.-П.Сартром, — це завжди "брати на себе" своє буття, тобто завжди бути