Відкрите ставлення до себе зумовлює й відкрите ставлення до світу, сприяючи природному зростанню відповідальності щодо навколишнього середовища, історії, культури, кожної людини, власного життя, його унікального призначення. Розширюючи чи звужуючи мережу значущих взаємин, роблячи свій психологічний простір дедалі відкритішим чи більш замкненим, людина прискорює чи вповільнює своє особистісне зростання, сприяє чи заважає гармонізації світоутворення. Межі життєвого світу можуть бути більш-менш визначеними, прозорими чи непрозорими. Творча, здорова особистість відкрита для контактів, тимчасом особистість невротична замикається у собі, заглиблюється у власні комплекси.

Як збільшується відкритість психологічного простору? Людині необхідно досягти свободи від тиску життєвих обставин, власної незалежності, якої не буває, доки людина не відчуває відповідальності за все, що з нею відбувається. Відповідальність передбачає необхідність збереження індивідуальної своєрідності, нетотожності кожного життєвого світу, зрозумілого і незрозумілого, схожого на власний і зовсім протилежного, приємного й такого, що викликає антипатію. Якщо припустити, що у взаєминах людей існувала б тільки симпатія й не було б їй противаги, то світ звівся б до однієї крапки, до однорідної маси, невиразної фігури тотожності, як зауважує М. Фуко. Саме антипатія зберігає ізоляцію речей одна від одної, заважає їхньому злиттю, уподібненню, сприяє самозбереженню неповторності. Постійна рівновага симпатії та антипатії допомагає речам бути схожими, але не тотожними, наближуватись, але не поглинати одна одну.

Якщо психологічний простір, у якому живе особистість, невід-критий, замкнений, то й відповідальність ніби зменшується, стає зовнішньою. Особистість схиляється до типових форм активності, що повторюються і майже не залежать від її намірів. Вона зберігає порядок, не хоче новацій, чітко виконує чужі доручення. Зміщення у бік зовнішнього веде до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, конформної залежності від випадкових упливів, "флюгери ості", непостійності. Характер життєдіяльності такої людини на поверховий погляд справляє враження спритності, вміння триматися на плаву, пристосованості до мінливих обставин, а по суті вона радше пасивно-адаптивна, мотиви вчинків неглибокі, недостатньо ієрархізовані, продиктовані випадковими обставинами, необхідністю задоволення повсякденних потреб. Особиста несвобода, яка виявляється у невираженій вибірковості, звичній безвідповідальності, пошуках відволікаючих розрад, дає змогу не зважати на страждання інших, виносити за дужки чиїсь проблеми.

Людина із закритим, замкненим психологічним простором подібна до екстернала — індивіда із зовнішнім локусом контролю, який приписує відповідальність за все, що коїться, зовнішнім причинам (іншим людям, обставинам, випадку, везінню, долі). Як відомо, екстернали досить підозріливі й агресивні, догматичні й авторитарні, натомість інтернали, які вважають себе господарями своєї долі й беруть на себе відповідальність за те, що відбувається, послідовні, емоційно стабільні, комунікабельні й сердечні. У них немає причин для того, щоби ховатися від оточення; їхній психологічний простір досить стабільний і структурований, він не втрачає індивідуальної своєрідності внаслідок надмірної відкритості.

Будуючи власний всесвіт, людина стає й архітектором психологічного простору, не пасивно копіюючи, а творчо перетворюючи існуючі нормативні системи. Чимало дослідників, найяскравішим із яких і досі залишається Ніцше, намагалися розв'язати антиномію: мораль чи свобода. Аргументація зводилася до того, що традиційна мораль, іззовні приписуючи людині всілякі заборони та обмеження, може спиратися лише на презумпцію несвободи. Звідси логічним є висновок Ніцше на користь свободи, в тому числі й свободи від моралі. Згідно з Ніцше, людина стверджує свою свободу в поодинокому протистоянні світу, спираючись лише на себе, а мораль є колективним егоїзмом тих, хто слабкий.

Але існують різні варіанти психологічного простору, що ускладнюються зі зростанням суб'єктності, урізноманітненням учинкової активності. Так, простір егоцентричний переростає у конформний, потім у нормативний, релятивний і, нарешті, в суб'єктний, у межах якого антиномії моралі чи свободи вже не існує.

Площини добра — зла, відкритості — замкненості, свободи — залежності взаємодіють насамперед завдяки відповідальності, котра є морально-аксіологічним еквівалентом суб'єктивності.

Трагізм абсолютного розставання та ідея вічного повернення.

"Смертні — це люди. Вони звуться смертними, тому що в силах помирати. Померти, виходить: бути здатним до смерті як такої. Тільки людина вмирає. Тварина здихає. У неї немає смерті ні попереду, ні позаду. Смерть це ковчег Ніщо — тобто того, шо ні в якому відношенні ніколи не є чимось усього тільки сущим, але що все ж має місце, і навіть — як таємниця самого буття. Смерть як ковчег Ніщо зберігає в собі істотність буття" (Гайдеггер). Буденність — це завжди незавершеність, неповнота. Доки людина існує, її буття не є завершеним, цілим, повним. Таке незавершене життя — тільки можливість. Ми ніколи не охоплюємо все суще в його абсолютній сукупності, блукаючи в повсякденних турботах, на поверхні звичайного, тутешнього. Ми дозволяємо собі цілком загубитись у сущому, відштовхуючи від себе жах, що вказує на присутність Ніщо. Під час жаху не залишається нічого для опори, нас захльостує тільки Ніщо, коли вже немає здатності мови, коли земля вислизає з-під ніг.

"У світлій ночі страхітливого Ніщо вперше досягається елементарне розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є суще, а не Ніщо" (Гайдеггер). Власну завершеність людське буття набуває разом із своїм кінцем, із завершеністю життя, зі смертю.

Смерть — це те, що чекає кожну людину, це найпотаємніша можливість людського існування. Людина може піти на смерть заради іншої, дорогої для неї людської істоти, але вона не може взагалі взяти на себе смерть іншого, вмерти за нього. Інший все одно повинен буде вмерти, коли прийде його час. Смерть — це завжди "моя смерть", як зауважує Гайдеггер, це те, що завжди є моїм. Можливість смерті не має випадкового характеру в процесі людського буття. Людина знає про цю можливість, про можливість не бути, про плин часу, який поглине всіх і кожного.

Страх смерті — це страх, що виникає у зв'язку з найпотаємнішою можливістю людини, яка є тільки її власною можливістю і не має відношення ні до кого іншого, можливістю, котру не можна подолати. Людина намагається маскувати своє знання про смерть, вона ховається від жаху, тривожності, незатишності свого існування, ховається "утечею" від "істинного буття до смерті". Тільки знання про свою смертність звільняє людину від загубленості в інших, їхніх потребах, прагненнях, вимогах.

"Неістинне буття до смерті" — це повсякденне існування, де смерть розглядається як звична, рядова подія, шо постійно трапляється й тому не заслуговує на особливу увагу. Про смерть говорять у безособовій формі: хтось, десь, колись вмирає, але смерть ніби нікого не стосується, ні до кого не має прямого відношення. У повсякденному житті якось маскується той факт, що вмирає кожна людина. Буденність намагається забути про смерть, вона робить вигляд, що її це не стосується, що головне — не порушити спокій та безтурботність. Роздуми про смерть стають у даному контексті свідченням полохливості, невпевненості в собі, у власному існуванні.

Буденне існування інтерпретує страх смерті як слабкість і приписує демонструвати байдужість та спокій перед обличчям смерті. Таким чином здійснюється втеча від цієї крайньої можливості існування. Модус байдужості до смерті нівелює усвідомлення людиною специфіки свого буття, тобто вчинок не досягає етапу післядії, коли підсумок зробленого стає основою нових кроків уперед.

"Бігти від смерті" — це означає хоч і погоджуватись із тим, що смерть є неминучою для кожної людини, але ніби обминати питання про власну смерть, не думати про неї, забути її, спокійно чи навіть байдуже ставитися до неї, не помічати, що вона стає реальністю в кожний момент, коли завгодно.

"Істинне буття до смерті" дає людині змогу звільнитися від нівелюючих її взаємин з оточенням. Зрозумівши, що смерть є її власною неминучою можливістю, людина ніби "звільняє себе для неї", стає заздалегідь вільною для смерті. Коли людина здатна прийняти власну смертність, її життя перестає бути тільки чимось фізіологічним, воно відкривається для створення історії, справжньої біографії. Якщо не відбувається зустріч із Ніщо, не може відбутись і зустріч із буттям, неможливим стає вчинок екзистенції.

Бути самим собою — це й мати жагучу, вільну від ілюзій, жахаючу свободу до смерті. В модусі істинного буття смерть є "есенціально належною" людському життю. Страх смерті є сутністю нашого існування, і тому потрібно прийняти його, відчути можливості вибору кінця як визначення свободи. Переживання нашої екзистенції як "буття-до-смерті" звільняє нас від неавтентичного життя.

Ми відчуваємо себе посеред сущого у цілому, коли вривається, "бере туга". "Глибока туга, що блукає в безоднях нашого буття як глухий туман, змішує всі речі, людей і тебе самого разом із ними в одну купу якоїсь дивовижної байдужості" (Гайдеггер). Іншу можливість такого відкриття таїть радість від близькості людського буття, будь-якої людини. Саме такі настрої ставлять нас перед сущим у цілому і приховують