Кожному знайомий цей страх небуття, страждання від розуміння, відчуття обмеженості, лімітованості власного перебування на цьому світі, коли в найщасливіші часи раптово усвідомлюєш, що все це колись скінчиться назавжди, що нічого не залишиться тут, на землі.

Абстрактна смерть не може зрівнятися за значущістю з моєю власною, персональною, емоційно сповненою жахом смертю, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, мрії. Збагнувши все це в темряві й самотності ночі, пише К.Юнг, людина відчуває страх. Страх, який накриває її задушливим рядном. І тоді вона починає шукати ширму, за яку можна сховати цей тяжкий страх, сховати насамперед від себе. Однією з типових ширм стає прагнення встигнути виявити себе, прагнення з'єднання з іншою людиною. Таке прагнення може структуруватися у формі сексу. Можливо, Дон Жуану як нікому іншому був знайомий отой жах небуття, жах примусового припинення існування просто з плином часу. Він змагався не стільки з реальними суперниками, скільки з цим невблаганним часом, що завжди веде до сумного фіналу.

Якщо зазирнути в минуле, яке певним чином зберігається в колективному несвідомому, можна знайти подібне ставлення до смерті серед представників доби Відродження. Саме тоді могутності, непереможності смерті протиставлялася не менш всепоглинаюча, непереможна Венера. Жити тут і тепер, насолоджуватися "ось-бут-тям", ловити момент, утішатися миттю потягу — так людина цієї епохи змагається з часом, відштовхуючи трагізм абсолютного розставання.

В епоху раннього Середньовіччя смерть намагалися приборкати тим, що людина заздалегідь готувалася до останнього часу, довідувалася про день власної кончини шляхом усіляких передчуттів, видінь, знамень, знаків. І сьогодні є люди, які вивчають тлумачення сновидінь, прислуховуються до передбачень астрологів, звертаються до ворожок, гнані страхом бути захопленими смертю раптово, зненацька, без передбачень та передчуттів. Страх може стати нестерпним, коли смерть з'являється несподівано. Зменшити його означає постійно готуватися до страшної зустрічі, бути чуйним і уважним.

Саме з того часу, коли смерть стала забороненою темою, як у наш час фізіологізації, баналізації одвічної проблеми, коли людина почала соромитися розмовляти про цю найважливішу подію у житті кожного, саме з цього часу, як гадають дослідники, страх смерті став найгострішим, набув нестерпних розмірів. Смерть уже не сприймається як щось природне, вона стає катастрофою, агресивним втручанням у життєві плани. Тривога перед наближенням смерті переходить поріг невимовного.

У межах грузинської школи настанови вивчається специфічно людська, базисна настанова на існування. її головна детермінанта — ставлення людини до смерті, до конечності буття. Ця настанова розглядається як певний континуум, один полюс якого базується на повному усвідомленні й прийнятті фінальності, а другий — на її негації, запереченні. Як зазначає Д. Узнадзе, обмеженість, фіналь-ність буття, якщо вона усвідомлена, ставить людину перед необхідністю самореал ізації, здійснення свого одиничного й унікального життя. Суб'єктивний фактор домінує порівняно із ситуаційним, що виявляється у трансценденції "Я", високій селективності й автономії. Якщо й виникає неприйняття фінальності, ситуаційний фактор неминуче домінує, і поведінка будується згідно з випадковими мотивами, а відповідальність перед власним існуванням знижується. Зростають конформізм, психічний автоматизм, відчуженість "Я", екзистенціальний вакуум.

Учинок екзистенції передбачає постійне розв'язання вічної проблеми: проблеми тлінності й нескінченності існування. Життя і час не мають ні початку, ні кінця. Спадає на думку ніцшеанське "одвічне повертання того ж самого", безперервне вмирання й безперервне народжування світу, в якому немає нічого вічного, крім самої вічності, крім нескінченного плину й неспокою. Все те, що повертається, згідно з Ніцше, є граничним наближенням світу становлення до світу буття. Космічний закон повертання регулює плин часу, є необхідною ланкою у "колі повертання", де минуле переливається у потенційне майбутнє, а майбутнє набуває ґрунтовності й непохитності минулого.

У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, якщо користатися словами давньокитайського філософа Ян Чжу. Ріка часу вічна й невпинна, автономна від людини й існує усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі. Кожна людина починає шукати своє рішення вічного питання: питання про співвідношення часу й вічності, про можливості перемоги над смертоносним часом. Циклічність часу не суперечить його поступальності, а загальність поєднується з одиничністю, унікальністю. Знаючи про свою смертність, людина все одно розвиває особисті відчуття безперервності й сталості, створює індивідуальну концепцію символічного безсмертя. Історія народу, етнокультурна інформація, що й донині зберігається у казках і переказах, міфології й демонології, похоронній обрядовості, звичних ритуалах, допомагає сприймати смерть не як припинення існування, а радше як перехід в інакший стан, і посмертне життя — як продовження реального (чи то в пам'яті рідних, чи в продуктах праці, творах, чи в безперервному циклі природного розвитку й взаємоперетворення).

В екзистенціальній ситуації особистість прозріває, звільняючись від випадкових, неорганічних або віджилих форм взаємодії із зовнішнім світом, з людським оточенням. Зіткнення зі смертю змінює міру самовизначення, вимагає виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, абсолютного, трансцендентного. Ми багаторазово визначаємо своє ставлення до майбутнього відходу, душевну й духовну готовність до цього. Народна міфологія, у якій смерть ніколи не виступає як суцільна, остаточна руйнація, абсолютне'розставання, але завжди як інакший, новий початок, чергова варіація життєвої повноти й доцільності, творить умови для вчинкової активності. Смерть звільняє від суєтності та необов'язковості, привносячи інакший масштаб, особливі ціннісні виміри, формуючи діяльно-творче ставлення до себе і до власного життя.

Література

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.

Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.

Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992.

Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12.

Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925.

Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской

культуры XX века. М., 1991.

Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966.

Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.