Феноменологія вчинку: втеча від абсурду.

План

1. Втеча від абсурду.

2. Вчинок істини

3. Пошук істини — шлях пізнання непізнаваного.

4. Пізнавальні почуття.

5. Психічний стан як вияв мінливості й сталості пізнання світу.

6. Від емоційних переживань до глибоких переконань.

Людина, яка здається щасливою і вважає себе такою, не готова до вчинку істини, вона поки що не може й не хоче її знати. Вона, як гадає К'єркегор, є жертвою чуттєвості, і душа її тілесна. Всередині буденності людина безумовно тілесна, плоть пов'язує її зі світом. Плоть є джерелом радощів і страждань. Близькість до інших людей, спільність думок, оцінок, способу життя передбачає і просторову скупченість, тісноту в усій її конкретності й чуттєвості. У карнавальній вакханалії, яка відтінює, підкреслює буденну монотонність, створюється можливість ніби обмінюватись один з одним тілами, оновлюватися.

Обиватель, який не відчуває абсурду повсякденності, знає лише категорії чуттів, бачачи навколо себе виключно приємне і неприємне, відмовляючись від духу, істини, краси та ін. Попри все своє марнославство й самолюбство люди звичайно мають доволі невиразне уявлення про те, що значить внутрішньо рости, бути духовними, прагнути до тих висот, що їх закладено в людській природі як такій.

"Уявімо такий соб"і будинок, кожний поверх якого: підвал, перший, другий поверх тощо — мав би свій певний розряд пожильців; порівняймо тепер життя з таким будинком: смішно й прикро, але хіба більша частина людей не віддає в цьому своєму будинку переваги підвалові? Всі ми є синтезом із духовним призначенням, такою є наша структура, але хто відмовляється жити в підвалі, в категоріях чуттєвого? Людина не просто воліє жити там, їй це подобається настільки, що вона гнівається, коли їй пропонують поверх господарів — завжди вільний, що чекає на неї, — бо, врешті-решт, їй належить увесь будинок" (К'єркегор).

Занадто занурена в чуттєве людина не має відваги й витривалості для саморозвитку, для особистісного зростання. її існування — це існування лише теперішнього, наявного, що в даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв'язки послаблені, вони нікого не цікавлять, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування. Минуле, теперішнє і майбутнє існують майже незалежно одне від одного, відірвано й автономно детермінуючи вчинки людини.

Відповідність до власних пристрастей, тривог, мінливих емоційних станів сприймається як відповідність до себе. Але не до істотного, значущого в собі, а до миготіння випадковостей, що не мають часу на кристалізацію. Багатозначність кожної ситуації, у якій розчиняється природна людина, породжує хаос відчуттів, ірраціональність суджень, своєрідне самовпевнене невігластво.

Позірна безтурботність, хибна задоволеність життям випливають із того, що більша частина людей живе, не надто задумуючись над своїм духовним призначенням. За такого життя начебто нічим не ризикуєш, а значить і не програєш. Проте ризик усе одно є, і дуже великий, ризик остаточно себе втратити. Бо, ризикуючи й помиляючись, людина вчиться, росте, просувається вперед. Не ризикуючи ж, вона завмирає, впадає в сплячку, в анабіоз. Боягузливо споживаючи всі блага світу, вона безповоротно втрачає шлях до себе, до свого справжнього "Я".

Обиватель позбавлений духовних орієнтирів, і тому він загрузає у сфері ймовірного, звідки ніколи не вздріти можливого. Він позбавлений уяви, живе банальним досвідом, покладаючись на збіг обставин, звичайний хід речей, і байдуже, є він виноторговцем чи прем'єр-міністром. У можливому та людина, яка вірить у найвищі цінності та смисли, зберігає протиотруту від розпачу.

Особистість є синтезом можливого і необхідного. "Брак можливого означає, що все стало для нас необхідністю або банальністю. Детермініст, фаталіст суть зневірені, які втратили своє "Я", позаяк для них більше нічого немає, крім необхідності" (К'єркегор).

Людина не може не вірити, вірити в те, що все можливо, що попереду — море перспектив, у тому числі і найнеймовірніших. А вульгарність обивателя, хоч як це сумно, позбавлена можливого. Його життєва мудрість утішає себе тим, що позбулася можливого, розглядаючи його як безглузду дурницю. Обивателеві здається, що він зі своєю тверезою розважливістю загнав імовірне до клітки, а насправді він сидить у цій клітці сам, ставши рабом своєї глупоти та останнім із паріїв.

Моє "Я" як синтез скінченного і нескінченного спочатку існує реально, потім, для того щоб рости, воно проектує себе на екран уяви, і мої мрії, фантазії, химерні марення розкривають мені безмежність, нескінченність можливого. Моє "Я" містить у собі силу-силенну потенцій; воно є необхідність і разом із тим те, чим я можу стати. Існує небезпека надмірного розростання сфери можливого, коли за імажинітарними побудовами не залишається часу для їхньої реалізації. Так "Я" поступово перетворюється на суцільний міраж через брак почуття реальності, через відсутність сили коритися, підпорядковуватися необхідності. Людині слід усвідомлювати свої внутрішні межі, природні границі, щоб даремно не тішити себе калейдоскопом можливостей.

Класичний обиватель не має ні власного "Я", ні Бога, оскільки не має уяви, поєднаної з почуттям реальності. Він не має уяви, яка б піднеслася над туманами ймовірного, вирвала б із його меж і навчила б надіятися та боятися. Обиватель не просто не має уяви, він її не хоче, навіть ненавидить.

Тимчасом уява має свої закони. Вона високо підноситься над галуззю розуму і витає в царині незнаного, незрозумілого й неможливого. Образ стає правдивим, коли він є цінним і бажаним. І що жаданішим є образ уяви, то швидше він утілюється в життя. Уявляти — значить змінювати щось у собі та змінювати світ навколо себе, образ бо, який живе в душі, перетворює душу. Як зауважує Б.П.Вишеславцев, "уява ніколи не залишається безкарною і безрезультатною".

Існує особлива "логіка краси" і "логіка віри", які М.Шелер називає словами Б.Паскаля "логікою серця". Політ уяви завершується сприйняттям ідеального світу, ідеальних відносин. Усяка ідея і всяка цінність містить у собі постулат реалізації, вона повинна уявлятись й утілюватися. Згідно з Вишеславцевим, уяву можна розглядати як рух ідеї згори донизу, як формування матерії за допомогою ідеї, як утілення. Але уяву можна розглядати також і як рух знизу догори, як намагання емоцій піднестися до ідеального світу, і тоді це буде сублімацією.

Як каже К.Юнг, "фантазія створює дійсність, вона мати всяких можливостей, усе велике було спочатку фантазією, в імагінації людини — джерело всієї творчості, і це найцінніше в ньому!" Фантазія є основною творчою енергією душі, яка долає болото буденності, рветься з абсурду до істинного буття. Це міст між внутрішнім і зовнішнім світом, між несвідомим і свідомим. Виростаючи з несвідомого, фантазія розквітає у формі свідомого образу і змінює нашу свідомість. У ній — найвище вираження єдності індивідуальності, якої позбавлена природна людина.

Проте у світ ілюзій можна тікати й зовсім безплідно, ховаючись від реальних проблем, не маючи сил і навичок для їх розв'язання. Людина може навчитися жити своїми уявленнями і навіть не помічати, не усвідомлювати, як бажане видається за дійсне як ясність затьмарюється штучними побудовами. І тоді здається, що у світі начебто вже є гармонія, розум, любов, милосердя, що не потрібно жодних самостійних кроків, жодних зусиль для їх досягнення. Отямившись від ілюзій, людина з новою силою відчуває абсурдність буденності, свою нездатність примиритися з нею та безсилля вирватися з пастки.

Будучи здоровим і благополучним, задовольняючи свої тілесні потреби, обиватель залишається в межах безпосереднього. Проте несподівана хвороба, особливо коли вона загрожує життю, неминуче перериває монотонний життєвий ритм, вимагаючи перегляду цінностей і прагнень. Як висловлюється К'сркегор, іноді існування саме допомагає людині, насилаючи жахи, які переважають над її низькопробною папужачою мудрістю, і людина втрачає надію, а втративши надію, виривається із застійної рівноваги та спокою. "Перевага людини над твариною полягає в тому, що нас може охоплювати розпач; перевага християнина над природною людиною — у тому, що він це усвідомлює, а блаженство християнина — в можливості зцілення від розпачу" (К'єркегор).

Людському життю загрожує інертне "буття в собі", деперсоналізація, відчуженість, розгубленість. Людина, яка зігнулася під тягарем оточення і змушена в межах цього оточення повторювати ті самі слова й жести, звикає до такого стану речей, і її повсякденність сприймається нею як природна. Гайдеггер противиться такій картині світу, зображуючи суспільне життя як штучний і безглуздий плід хаотичних зусиль поколінь. Упорядковуючи світ матерії, надаючи йому осмисленості та цінності, людина стає рабом своїх власних творінь. Створені нею речі здобувають владу над нею. Поглинута тисячами різних турбот, людина втрачає відчуття сенсу буття, перестає керувати життям. Вона не діє вільно, а змушена виконувати різні функції. Вона ніби стає ще однією річчю, бездумним знаряддям серед інших речей та знарядь. Цілісність буття і сенс життя, розбиті повсякденною суєтою, утрачаються, а нерухоме, пасивне животіння замінює справжнє життя.

Необхідно перестати займатися світом речей, вирватися з його полону, "Якою б розколотою,