Феноменологічна рефлексія вчинку.

Емпірична людина, конкретний індивід, якому відкрилася таємниця його існування як конечного буття, обмеженого часовим відрізком між народженням і смертю, приречений стверджувати себе у протилежності як жива нескінченність, як вічне перебування, а отже, не просто проживати відведений час, не просто існувати, а творити своє життя як історію вчинків, як історію сутнісного існування. Чим меншу відстань між окремими вчинками вдається людині встановити, тим більше історія її життя наближається до життя як учинку, до трансцендентального існування, а отже, до єднання з вічним, божественно-космічним.

Проте тут виникає слушне запитання про те, чи є якась логіка цієї вчинкової активності, що перетворює проживання в історію, екзистенцію у вчинок прилучення до вічного.

Тимчасовість (смертність) присутності у бутті робить для людини можливою єдність, цілісність і неповторність екзистенції. Саме цим зумовлена історичність її життя.

З чого ж починається й чим закінчується вчинкова одіссея?

Людське буття визначене передусім не мисленням, а фактом присутності людини у світі. Буття завжди передує мисленню про нього. За Гайдеггером, акту свідомості, в якому суб'єкт протистоїть об'єкту, передує первісна залученість того, хто мислить, до того, що мислиться. Ще до мислення він завжди знаходить себе в певному "місці" чи "ситуації" буття. Спосіб, яким здійснюється це само-знаходження, і є розумінням, яке реалізується через інтерпретацію. Тому людське буття з самого початку герменевтичне.

Трансценденція в буття і перший унікальний акт, який вона в силах здійснити, — це вчинок буденності. Сутність його полягає в тому "так", яке проголошується буттю — "моєму буттю", яке я приймаю, з яким я погоджуюся, стверджуючи тим самим факт свого існування, буттєвості.

Я обираю "бути", бути в цьому світі, незважаючи на всю його недосконалість, небезпечність, непрогнозованість. Я ризикую бути обмеженим, ображеним, скривдженим і навіть знищеним. Погоджуючись на існування, я прирікаю себе на скінченність, на переживання життя як умирання. Але попри все я обираю "бути".

Вчинок буденності — це і ствердження моєї довірливої "відкритості" буттю в його безмежній цілісності, і заява про "присутність" у бутті, згода на "співучасть" у всьому, що відбувається, і визнання для себе законів людського буття, І відповідальність за нього.

По-дитячому щиро визнаючи буття таким, яке воно є, я сподіваюся, що і світ, у який мене "закинуто", визнає моє право бути собою, рухатися своєю життєвою траєкторією.

Специфічною особливістю розгортання вчинку "буденності" в часі й просторі індивідуального життя є постійна турбота про збереження, укріплення, відстоювання існуючого, сталого, повсякденного, звичного, знайомого, перевіреного досвідом, а отже, надійного життя.

Проте сутнісно людське в людині не може довго миритися з буденним, застиглим у своїй несуперечливості. Адже від нього віє смертельною нерухомістю, скінченністю, небуттям. І тому людина знову й знову пробуджується під тиском жаги до життя, прагнучи ствердитись у безсмерті.

Який же шлях веде у вічність? Що може бути дороговказом у безсмертя? Чим долається скінченність існування? А може, не варто, недоцільно й зазіхати на таке?

Життя і смерть протилежні й неподільні: приймаючи одне, — приймаєш і любиш друге, — знаходимо у М.Еахтіна. Як легко поставитись до цього як до порожньої й марної діалектичної гри. Але це не гра, не зіставлення порожніх понять. "Це те, до чого з необхідністю приводить конкретне вживання в реальне життя і реальну смерть. Я не тільки абстрактно мислю, але знаю з досвіду, що жити — це означає: виділити себе з байдужої й необмеженої стихії світу як обмеженого, скінченного, якісно-одиничного і неповторного. Те, що робить мене мною, що робить мене живим, це є моя скінченність — у просторі, в часі, в усьому. Все в мені — кожна думка і кожне бажання — стверджує себе як особливе, як моє; протиставляє себе безмірному й вічному світові. І за це радісне і відважне протиставлення себе всьому я повинен і хочу цілком сплатити: своїм знищенням. Ось чому все живе з самого початку несе в собі свою загибель і, стверджуючи своє життя, стверджує свою смерть. Ось чому в кожну мить, що владно збувається, ми доторкаємося до смерті й дізнаємося, що вона не заперечує життя, але стверджує і звеличує життя. А якщо це не так, то звідки саме в моменти найвищого напруження життя (в коханні чи пізнанні, в творчості чи в бою) — це подолання страху і готовність до загибелі? Чому страх смерті можливий лише при зубожінні й обмілінні життя; при відриві від його повноти.

Є просте правило перевірити справжність свого життя. Запитайте себе: те, що я відчуваю і думаю тепер, залишилося б воно в силі, якби я знав, що сьогодні настане смерть? Продовжував би я робити те, що роблю? І так запитувати — завжди, в усьому.

Я називаю це: міряти вірною мірою смерті. Лише те в мені має право на буття, що витримує цей іспит, що виходить з нього не-зачепленим і по-новому виправданим. А те, що від цього дотику марніє, вицвітає, скручується, — те лише видає себе за життя; воно повинно бути вирване й викинуте".

Що ж у людському житті "марніє" від дотику смерті? Чи ж не буденне, повсякденне, заперечуючи себе у своїй несуттєвості, не-значущості?

Щоправда, в повсякденному і буденному також є нез'ясоване, невирішене, сумнівне. Але навіть найнадійніші з питань, які воно ставить, являють собою лише переходи і проміжки в лабіринтах несуттєвого. За Гайдеггером, метушня, в якій людина віддаляється від таємниці в напрямі до повсякденного, а потім від однієї буденної речі до іншої — повз таємниці, — це лише блукання. Блукання ? антиподом першосутності, істини. Блукання — це відкрите місце й причина для похибки, причина того, що людина може заблукати.

"Блукати" означає відходити від таємниці людини, "забути" про неї, про те, що саме рух до цієї таємниці наперед визначений для людини як тільки її рух.

Лише суттєве є життєдайним, відроджуючим, лише воно надихає на існування, на буття. І шлях до нього можна проторувати тільки через вчинки "істини", "краси" і "доброти", освічені й освячені любов'ю до життя.

Якщо першим учинковим кроком при зустрічі людини з дійсністю, в момент породження її буття є виголошене цьому буттю "так", то другим учинковим кроком є "запит" до цього буття про істину існуючого, тобто вчинок істини.

Що є моє буття за своїм сенсом, у своїй істині? Чи відповідає все те, шо я відчуваю, розумію, переживаю, дійсності? Такий "запит" досить слушний, і не тільки для розуму, що відважується філософствувати. Він має сенс для практики життя загалом. Адже, надто довірившись тому, що існує, дуже просто завернути назад, до буденності.

Вчинок істини передбачає передусім самовивільнення людини з кайданів буденності, ситуативності, бо сутністю істини є свобода.

Щоб мати змогу висловлюватися з приводу того, що є істинним, а що ні, людина має бути вільною, розкутою у своїх прагненнях, думках та почуттях. Ідеться, звичайно, не про свавілля, норовливість чи примхливість, які не є ознаками і проявами свободи волі.

Коли йдеться про те, що сутністю істини є свобода, мається на увазі, що людина відкрита буттю як існуванню сущого, визнає це буття як таке і прилучається до нього. Істина, на думку Гаидеггера, — це не стільки ознака правильності судження, яке людський суб'єкт висловлює про об'єкт, скільки вивільнення сущого, завдяки чому (тобто вивільненню) здійснює себе "відкритість". Вивільнення сущого і становить учинкову основу руху до істини.

Отже, вчинок істини полягає в тому, щоб вирватися за межі буденного й вивільнити суще від неадекватного виявлення своєї сутності. Саме узгодженість сутності й існування є свідченням "відкритості" буття у своїй істинності людині.

Істина — це, крім того, певна структура акту свідомості, яка створює можливість бачення людиною стану справ саме таким, яким він є насправді, можливість збігу, поєднання того, що мис-литься і споглядається. Тому очевидність як критерій істинності не є якимось особливим почуттям, а переживанням такого збігу.

Очевидність істини дається в інтуїції як способі феноменологічного проникнення в сутність буття. Це — онтологічний критерій істинності, який не суперечить такому критерію, як практика. Адже практичне перетворення предмета дає змогу подолати прихованість його сутності, зруйнувати стіну між сутністю та її проявом. Лише в інтуїтивному переживанні очевидності збігу сущого й сутності істина набуває реальності суб'єктивного переживання, значущості та смислу саме для мене.

Проте істина може відкриватися людині тільки в певній формі знання і переживання, у формі висловлювання чи чуттєвого образу, може бути відчутою чи зрозумілою. Іншими словами, істина повинна бути певним і належним чином "оформлена", виражена у прийнятній формі. Ця форма має чимало визначень, проте найсуттєвішою є парадигма "прекрасне-потворне".

Вимога єдності змісту і форми означає те, що істина може виявлятися лише у формі прекрасного. А