Прекрасне — це те, чим можна милуватися. Саме так у Платона людські душі разом із богами згори, з вищої точки небосхилу милуються широким краєвидом істинного світу. Те, що можна побачити звідти, — не наш мінливий, тлінний світ, у якому мало краси, а істинні константи й стійкі форми буття.

Тим часом як боги, спостерігаючи істинний світ, цілком віддаються цьому прекрасному видовищу, людські душі, через їхню нестійкість, не витримують, руйнуються, кидаються на землю і розлучаються з прекрасною істиною, зберігаючи про неї лише туманні, невиразні, бентежні спогади. І тому коли людина не в силах піднестися до вершин істинного, їй залишається єдине — любов до прекрасного. Саме завдяки прекрасному їй на певний час удається "пригадати" істинний світ.

Прекрасне Платон визначав поняттям "наочність ідеалу". Це те, що промениться світлом переконуючої істинності.

Краса, — продовжує думку грецького філософа Гадамер, — є запорукою того, що істинне не перебуває десь там, у неосяжній далині, а йде нам назустріч у дійсності. В цьому полягає онтологічна функція прекрасного: перекинути міст через прірву, що розділяє ідеальне й реальне.

Як істина, так і краса у своїй сутності є свободою. Ще Кант писав про "вільну красу", що викликає "незацікавлене задоволення". Краса — це те, що має значущість, але не підпадає під поняття мети.

Вчинок краси в його онтологічній інтерпретації органічно вплетений у процес відкриття істини як прекрасної в самій собі сутності. Гайдеггер так розкриває глибокий вчинковий зв'язок цих феноменів: істина здійснюється в творчому бутті, в храмі чи в картині, або скульптурі; істина твориться і відтворюється, вона, так би мовити, сяє, випромінює світло ізсередини самого творіння. Можливо, навіть варто сказати, що істина твору розкриває себе як його краса, бо "краса є спосіб, яким істина перебуває в бутті".

Прекрасне — своєрідний і відносно незалежний у своїй суті критерій істинності. Істинна краса — це те, що повертає людину до гармонії зі світом і тому викликає живий резонанс, чуттєвий відгук у її серці, в глибинах її душі. Як і істинне, прекрасне відкривається людині в її активній спрямованості до виявлення сутності свого буття. Вчинок краси — це заперечення буденності з її вицві-лими кольорами, це вільне творення світу за законами істинної краси й прекрасної істини.

Відтворенням істинного й прекрасного є добро. Людина за своєю природою з самого початку є доброю (Гегель). У людини немає ні природної здатності, ні потреби жити у вічному запереченні, загрожувати світу, нападати на інших, позбавляти їх усього і штовхати на загибель, або, як сказав Леонардо да Вінчі, "жити за рахунок загибелі інших".

Ненависть, злість згасають від живої доброти, заздрість зовсім не породжується, жага помсти не виникає. Істинна любов, продовжує цю думку І.О.ІльїНу не здатна насолоджуватися ні підступністю, ні інтригою, ні насильством. Доброта шукає миру, а спостерігаючи загальну світову ворожнечу і чвари, вона відчуває лише горе. Проте доброчесність полягає не в тому, щоб відводити свій обурений погляд від злого як неістинного і потворного, але й не в тому, щоб боротися з ним, перетворюючись у зло. Людину неможливо примусити стати доброю, любити й творити добро. Таємничий процес розквіту добра і переборення зла здійснюється, звичайно, любов'ю, а не насильством, і противитися злу слід із любові, від любові і за допомогою любові. Зло породжує у відповідь тільки зло.

Яке ж онтологічне визначення (призначення) вчинку добра?

Напевне, його головне призначення — у відповідальності за свободу людського існування. Вчинком добра схвалюється і стверджується тотальна свобода людини. Найвищим проявом зла, найстрашнішою провиною є її поневолення. На думку Сартра, наша конкретна мета, дуже актуальна, сучасна мета, — це вивільнення людини, яке має принести їй усвідомлення її тотальної свободи і розуміння того, що вона повинна боротися проти всього, що обмежує цю свободу в комунікації з іншими людьми, у світі художньої творчості, в політиці й соціальному житті.

Велике щастя, як стверджував І.О.Ільїн, відчути у своєму серці вогонь доброти і дати йому волю в житті. Серце, що живе добротою, випромінює у світ через свій ласкавий погляд творче і невичерпне "так", бо доброта є відкритість і запрошення до загального єднання в істинному й прекрасному бутті.

Отже, вчинок істини, вчинок краси та вчинок добра взаємопе-реходять один в одного, замикаючи тим самим герменевтичне коло, створюючи онтологічний простір для власне людського існування конкретної людини.

Що ж має відбутися між народженням і смертю людини такого, щоб вона, підбиваючи підсумок прожитому й пережитому, зітхнула не гірко, а полегшено, як після важкої, але добре зробленої роботи?

Між початком і кінцем життєвого "спектаклю" відбувається диво самопородження і самотворення духу людського. Тут у герменевтич-ному танку кружляють "свобода", "творчість", "розвиток". І хто перший кого "запрошує на вальс", визначити неможливо.

Щоправда, Гегель наважився стверджувати, що розвиток приводить до свободи. Бердяев, у свою чергу, стверджував протилежне: таємниця виникнення новизни пов'язана з таємницею свободи, яка не виводиться із буття. "Творчий акт свободи не є результатом розвитку, розвиток є результатом творчого акту свободи, який об'єктивується. Ця таємниця розкривається через рух углиб, а не через рух назовні, як в еволюційній теорії", — вважав він.

Кому ж чи чому віддати перевагу? Мабуть, все-таки, — герме-невтичному принципу Гадамера, розрізняючи при цьому велике герменевтичне коло, в яке повинна "вписатися" інтерпретація людського буття як цілого, і малі герменевтичні кола, які пов'язані з великим, як частини пов'язуються з цілим.

Тому "рух углиб" є одночасно і "рухом назовні". Тим більше, що буття як таке не вміщується в критеріальні опозиції "верхнього-нижнього", "лівого-правого", "внутрішнього-зовнішнього" і т. ін.

Вчинок екзистенції саме й здійснюється у напрямі узгодження протилежних центрацій існування: буденності, ситуативності, споглядальності, типовості, з одного боку, і трансцендентності у суттєве, непересічне, індивідуально-смислове — з іншого. У вчинку екзистенції людина намагається протягом усього життя власними зусиллями гармонізувати, внутрішньо поєднати між собою істину, красу й добро, виборюючи їх у неістинного, потворного й злого. Вчинок екзистенції, крім того, є вчинком співіснування з іншими людьми, з природним світом, всесвітом.

Учинковість тут не обмежується лише смиренною здатністю до переживання скрут буттєвості, безпорадною констатацією розбіжностей між своєю сутністю і своїм існуванням. Людське існування на противагу всьому іншому тяжіє до щастя, знаходячи його насамперед у ствердженні своєї здатності до самотворення.

Існує лише один шлях подолання екзистенціальних дихотомій і найсуттєвішої з них — дихотомії життя і смерті, буття і небуття, як -зазначає Е. Фромм: вдивляючись в обличчя істині, усвідомити свою повну самотність і визнати, що поза людиною не існує сили, здатної за неї вирішити її проблеми. Людина повинна взяти на себе відповідальність за саму себе, усвідомити, що тільки власними силами вона може надати сенсу власному життю, що тільки постійна залученість, активність і наполегливість можуть захистити, вберегти нас від невдачі в досягненні повного розвитку наших сил у межах, які задані законами нашого існування.

Справді, чи варто співати ще за життя "гімн смерті", чи варто вибудовувати як єдино можливу і таку, що все пояснює, жахливу перспективу небуття? Адже не страхом єдиним живе людина! Живі повинні думати про життя і не жити за законами життя як умирання.

Але щоб це не стало ще однією казкою, людина має не зупинятися на досягнутому і продовжувати рух у вчинку самопізнання, спираючись на досягнуте. Вона повинна в новому самопізнаваль-ному кидку подолати мотиваційний пафос смерті як негативний за своєю сутністю стимул існування, скинувши з себе психологічні вериги самотності, тривожності, невпевненості, нудотності буття.

Вчинок самопізнання передбачає з'ясування своєї справжньої природи, саморозкриття глибинних джерел істинного, прекрасного й доброго в собі, а також реальних потенцій самоствердження у суттєвому, що дає змогу діалектично зняти в індивідуальному існуванні безмежні можливості універсуму.

Тільки на основі оновленої позитивної, оптимістичної Я-концепції людина здатна замкнути велике герменевтичне коло в розумінні свого власне людського буття, здійснити вчинок повернення до буденності, пережити катарсис від повернення до самої себе, до своєї природи, зробити буденним фактом насолоду від вільного самотворення, самоздійснення, самоствердження.

Бути вільним або не бути вільним — це означає для людини можливість фундаментального вибору. В кінцевому рахунку, як уважає НшАббаньяно, саме людська свобода являє собою повернення людини до буття світу: "Свобода є рух, завдяки якому існування повертається до своєї первісної природи, визнає цю природу і завдяки цьому визнанню насправді реалізується". Суб'єкт повернення є таким суб'єктом, який цілком визначається самим цим поверненням. Суб'єкт повернення до природи — це "чистий суб'єкт", завдяки йому природа повертається до самої себе. "Суб'єкт повертається до природи, тому що він є первісно природою.