Усвідомлювані й неусвідомлювані способи тлумачення світу.

План

1. Життєвий шлях як зміна ціннісних орієнтацій.

2. Етапи життєвого шляху людини.

3. Світ первинного досвіду та допитливості.

4. Світ "пекучих таємниць", гострих випробувань.

5. Світове зло та подвижницькі ідеали.

6. Шлях до професіоналізму. Жалоба життя.

7. Дійова включеність у світ.

8. Психологія вмирання та подолання страху смерті

9. Універсальна обдарованість і конкретні здібності людини.

Людина не може дивитися на зовнішній світ безсторонньо, поза особис-тісною позицією.Тільки постійне зіставлення реального та ілюзорного, перманентне балансування між недосяжними ідеалами і життєвою прозою є умовою самопізнання і пізнання навколишнього світу. Життєвий світ особистості являє собою цілісність психічного життя — як усвідомлюваного, так і неусвідомлюваного, його проявів у вчинковій активності, спілкуванні, діяльності.

Протягом життя форми інтерпретації світу змінюються, інколи кардинально, різко, частіше — еволюційно, суб'єктивно, майже непомітно. "За наявності тих же самих можливостей сприйняття чи дії люди, як ми знаємо, настільки різним чином реагують — відповідно до особливостей чи ступеня розвитку їхніх почуттів і розуму — на те ж саме видовище, що, якби ми спромоглися, учинивши неможливе, переходити з однієї свідомості до іншої, ми кожного разу змінювали б світ", - писав Тейяр де Шарден.

Говорячи про способи тлумачення світу, слід згадати мову інтерпретації. Це можуть бути певні образи, символи, знаки, що надають світові індивідуальну, неповторну форму. Образ не є абсолютною копією реальної події, він несе у собі чимало особливостей людини, яка його створює, тому він і може сприйматися як копія активна. Як казав ще М.Монтень, весь світ є сировинною масою, з якої сила уяви створює свої образи.

На кожному віковому етапі людина сприймає власні ідеалізовані моделі світу як реальні і формує мотиви своїх вчинків згідно з цими моделями. Якщо людина вже не створює такі уявлювані світи, вона й не живе як особистість. Метаморфози, що трапляються з цими моделями, є метаморфозами життєвого шляху.

Граючись, дитина вірить у створювану нею ігрову дійсність. Перевтілення у певні ролі триває протягом усього життя. У молодшому віці моделі можуть змінюватися досить легко, у подальшому вони стають стабільнішими. Зміна моделей світу на життєвому шляху здійснюється, коли людина усвідомлює їх недосконалість, внутрішню суперечливість, неприйнятність для інших. Одночасно ЦІ моделі частково усвідомлюються, частково ж залишаються неусві-домлюваними. Коли вони усвідомлюються як прийоми, певні "техніки", людина з радістю їх долає, не розуміючи, що нові моделі також недосконалі.

Життєвий шлях як зміна ціннісних орієнтацій.

Усвідомлювані й неусвідомлювані моделі тлумачення світу змінюються разом із ціннісними орієнтаціями людини. Цінності не первинні, вони виникають із співвідношення людини і світу, відтворюючи значущість чогось для особистості. Найзначніші ціннісні орієнтації пов'язані з появою суто людського плану психіки — плану моральних смислів і значень, нового виміру світу — моральнісного.

Ті цінності, які стали минулими, все ж зберігають свої структури і в ситуаціях великого емоційного напруження, екзистенціальних колізій знов спливають на рівень свідомості, визначаючи мотивацію вчинків. Існує певна форма психологічного захисту, яка має назву регресії, тобто повернення на первинні вікові етапи, реагування за давно забутими дитячими схемами. Таким же чином психотравми, про які людина й не пам'ятає, постійно впливають на особистісний розвиток, можливості самовиявлення.

Наше минуле містить у собі у перетвореному вигляді майбутні форми поведінки людини. Набутий досвід є дійсним багатством, що допомагає людині створювати певні образи, ідеї, твори, мотивує вирішальні вчинки. Трансформації смислу життя на різних етапах життєвого шляху відбуваються далеко не тільки на свідомому рівні: минулий досвід приховано готує їх.

Духовна спрямованість людського вчинку координує і субординує прийоми відтворення світу. Прийом, котрий стає домінуючим, створює підвалини для здійснення вчинку. Людина набуває абсолютної впевненості у своїй правоті, що ліквідує боротьбу мотивів, сумніви, зневіру тощо. Вона бачить перед собою лише мету, і належна дія стає реальністю.

Але життя з його несподіванками, різноманіттям ситуативних відношень впливає на здійснений вчинок, на його усвідомлення, і людина розуміє недосконалість обраного засобу світоперетворення. Вчинок згортається, ховається у собі, стає прийомом фантазії — типу ідеалізації, максималізації, гіперболізації.

Відмирання старих цінностей, виникнення нових, визнання їх мотивами, що спонукають до вчинкових дій, створюють той життєвий шлях, наявність якого і робить людину особистістю.

Етапи життєвого шляху людини.

На початку життєвого шляху цінності мало усвідомлюються, запозичуються, грунтуються на бажаннях, потягах. Існують автоматичне відтворення взірців поведінки, конформні реакції — хоч і поряд із боротьбою за самостійність особи. Пізніше людина виявляє цінності абсолютні, ідеальні, загальні. Все реальне, знайоме її вже не влаштовує, не задовольняє: виникає віковий песимізм. Наближення до зрілості є й наближенням до реальних, одиничних, конкретних цінностей. Людина навчається бачити унікальне в усій його красі. Цінність його збільшується, бо це цінність того, що минає.

Настає пора мудрості. Людина стає у центрі Всесвіту і переживає людське буття як щось неперевершене, безцінне. Таким чином, у структурі вчинку зміщуються акценти з ситуації на мотивацію і далі на конкретну діяльність, що спрямована на індивідуальний предметний світ у неповторності його рис.

Етапи життєвого шляху можна розрізняти також із точки зору зростання суб'єктності, власної ролі у життєтворчості. У ставленні до себе як творця свого мікрокосмосу поєднується ставлення до часу життя, відпущеного для самореалізації, і ставлення до оточення. Людина, яка погано ставиться до себе, не може бути доброзичливою до тих, хто поруч; відповідальність за все, що не склалося, вона буде перекладати на чужі плечі, на долю, нещасний випадок тощо. І навпаки, у позитивному ставленні до себе відтворюється висока загальна оцінка життєвих планів та їх реалізації, бажання і вміння рахуватися з потребами оточення. У ставленні до себе можна побачити, як людина сприймає той чи інший етап життєвого шляху, наскільки відчуває себе в ролі "режисера" власного життя.

Періодизація життєвого шляху може мати й таке розмежування: дофілософське і філософське ставлення до світу. Інший критерій: динаміка взаємодії світу чуттєвого та ідеального. Серед варіантів періодизації трапляються також спроби розчленування єдиної лінії життя на різні напрями життєвого шляху, що виникають після розв'язання життєвої кризи, виникнення нового розуміння смислу життя.

Світ первинного досвіду та допитливості.

Для людини спочатку відкривається світ віри, згоди з усім, що оточує. Дитина живе у грі справжнім життям, опановуючи роль творця власного світу, роль героя, від якого все залежить. Самостійність у казковому сюжеті безмежна: повернення у минуле, стрибки у майбутнє, покарання злодіїв, торжество добра — все це легко і природно. Саме у грі, дитячій творчості (малюванні, оповідках, конструюванні тощо) людина починає набувати суб'єктності.

На першому етапі життєвого шляху формується ставлення до себе, що усвідомлюється як незбіг свого і чужого, рідного світу батьків і віддаленого зовнішнього світу, світів дорослих і ровесників, світу першого друга і свого власного мікрокосмосу. Говорячи "я сам", навчаючись відповідати "ні", добиваючись самостійності, маленька людина опиняється у центрі створюваного нею світу, простір якого егоцентричний, а час має зворотний характер.

Ставлення до себе переживається як ставлення до ні на кого не схожого представника певної статі, хлопчика чи дівчинки. Психологічна стать є первинною категорією, в якій дитина усвідомлює власне "Я", і ставлення до статевої належності може сприяти чи заважати гармонізації початкового етапу життєвого шляху. На формування психологічної статі безпосередньо впливають і бажаність народження дитини певної статі, і рання ідентифікація з батьками, і особливості контактів з ними, а також ровесниками різної статі.

Драматичний процес пізнання здійснюється шляхом перманентних запитань: "що це таке?", "чому?", "як?", "навіщо?" Оволодіваючи мовою, фантазією, дитина феноменологічно примножує навколишній світ. Досвід цього етапу багато у чому визначає подальший життєвий шлях.

Наприкінці дошкільного етапу гостро переживається власна тлінність, фінітність існування. Якщо для малечі зникнення якогось предмета є зникненням чи не всього реального світу, то шестирічна дитина стикається з проблемою буття і небуття, до якої ставиться дуже серйозно. Передчуття втрати переноситься на себе, своїх рідних, виникають досить стійкі опасіння за власне життя. В той же час страх смерті дає змогу новими очима подивитися на себе, вперше оглянути, нехай дуже приблизно й туманно, майбутній життєвий шлях із його неминучим фіналом. У цьому небайдужому ставленні до смерті, до часу життя зростає суб'єктність особи.

Світ "пекучих таємниць", гострих випробувань.

Після молодшого шкільного віку, коли універсальною є потреба "бути як всі", коли життєвий світ активно зіставляється із світами однолітків, настає вік підлітковий, коли домінує потреба "бути не таким, як усі". Людина усвідомлює себе індивідуальністю, відчуває різні ступені несхожості на інших, нестандартності, унікальності свого внутрішнього життя, можливостей самовияву.

Підліток продовжує фу дитини, створюючи ситуації пригодництва, тренуючи, загартовуючи волю. Всі колишні відношення, симпатії, норми й цінності підлягають перевірці на міцність, на необхідність їх збереження. Пригодництво породжує допитливість. Підліток переходить від однієї ситуації до іншої,, шукаючи щось нове, незнайоме.