Пекучу таємницю підліток бачить і в питанні життя і смерті. Він намагається визначити міру живого у відмінності від неживого, чим деякою мірою можна пояснити певну жорстокість у цьому віці. Власну життєвість теж треба відчути, тому свою душу і тіло підліток піддає іспитам, стражданням.

Ставлення до себе стає ставленням до власної статі та віку і ставленням до своєї неповторності, несхожості на інших. Психологічний простір звужується, його центр зміщується до суб'єктивного полюсу, що пов'язане з дослідженням власних глибин, внутрішніх реальностей, про які людина раніше не знала. Час життя чимдалі більше спрямовується у майбутнє, минуле і теперішнє переживаються як різні темпоральні іпостасі того, що ще попереду.

У підлітковому віці центрація як спосіб життя перевершує децентрацію, хоч перехід від ситуації до ситуації підсвідомо готує й децентрацію. Однак цей механізм ще не стає домінуючим, він тільки створює можливість порівняння численних центрацій між собою. Підліток починає усвідомлювати свої коливання між захопленнями, що готує юнацьке заперечення всіх колишніх зацікавлень, крім чогось єдиного, що треба удосконалювати.

Світове зло та подвижницькі ідеали.

У юнацькому віці ідеал має той же статус, що й реальність. Навколишній світ ніяк не сполучається з ідеалом, але повинен йому відповідати, до нього тягнутися. Поки світ не є ідеальним, він лежить у злі. Врятувати світ і людей можна завдяки героїчним вчинкам, завдяки подвигу. Юнак палко жадає змінювати те, що його захоплює, не залишає байдужим.

Неабияку значущість набуває пошук кохання, в якому виникла б можливість виходу за межі побутового, випадкового заради абсолютного, одвічного, трансцендентного світу. З'являються думки про героїчне безсмертя, обмірковується можливість залишитися у пам'яті вдячних нащадків, у душах коханих чи тих, хто не спромігся відповісти на кохання. Тема всесилля часу врівноважується захопленістю життям, сьогоденням, його перспективами.

Історія культури зберігає приклади вічної юності, що героїчно змагається з часом, його невблаганним плином. Навіщо Дон Жуан, згідно з легендою, зваблює 1002 жінок? Цю невгамовну чуттєвість К'єркегор називає геніальною й пояснює ставленням до смерті, яка прийде і все зрівняє. Юнак не бачить живої неповторності кожного явища, кожної людини, як Дон Жуан не бачить це у своїх жінках. Він глибоко центрований на бажанні подвигу, на пошуках змін. Йому необхідно відкидати те, що не є істинним, заради того, що сьогодні здається справжнім. Раціоналізування ще не торкнулося його. Рефлексуючий Дон Жуан, як твердить К'єркегор, — це вже Фауст.

Життя і смерть сприймаються в юнацькому віці як необхідність самопожертви в ім'я іншої людини, людства взагалі. Потреба у самопожертві є своєрідним вираженням прагнення охопити інше буття, злитися з ним, розчинити у собі. Страх небуття знайомий юнакові, але він затамовується більш сильним мотивом співчуття, допомоги, співучасті.

Хоч юність вважається найкращим часом життя, спеціальні дослідження доводять, що у цьому віці фіксуються найнижча задоволеність його смислом, найгостріша невпевненість у собі, стан невизначеності. Людина стоїть на порозі нового, самостійного життя, хоче зрозуміти своє призначення, знайти відповіді на запитання "Для чого я живу?", "Що конкретно маю робити?"

Шлях до професіоналізму. Жалоба життя.

Молодість — це вік, у якому людина обирає між "Я" реальним і "Я" ідеальним себе реальну, що саме сьогодні активно шукає шлях до чогось унікального, індивідуально неповторного. Ставлення до себе стає ставленням до партнера у спілкуванні, спільній діяльності. Людина освоює професію, створює сім'ю, знаходить друзів. Вона оцінює свої можливості, своє неповторне існування у світі, бачить реальні життєві перспективи.

Нове ставлення до себе і своєї життєвої історії потребує наповнення відповідальною діяльністю кожної години, кожного дня. Виникає й нове розуміння моралі: кожний вчинок — це не тільки спроба дотримуватися загальновідомих норм, це й певною мірою моральна творчість. Молода людина намагається не просто знати ритуали, шаблони, норми, а й збагачувати моральне вчинковим змістом. Якщо юність найчастіше перебуває у загальному, молодість уже приглядається до окремішнього як унікального, котре може надати сенс загальному, що розуміється як універсальне.

Поява власної родини, нащадків накладає на людину обов'язок жити, допомагаючи рідним і близьким, всім тим, хто створює простір життєвого світу особистості. Роздуми про власну долю, ні від кого не залежну, майже зникають, поступаючись реальним турботам про благополуччя оточуючих. Життя в іншому і заради іншого стає героїчною повсякденністю, без якої все перетворюється на абсурд. Смисл життя, смисл існування — це охорона, турбота, піклування. Коло інших людей осмислюється завдяки конкретній найдорожчій людині, радості й страждання якої стають переживаннями самого суб'єкта.

Жадоба життя, не зовсім реалістичний оптимізм — це явище, досить характерне для молодого віку. Майбутнє не страшить, можливості самовияву досить великі, розмаїття життєвих планів велетенське. Відчуття повноти життя, яке виникає у спілкуванні з близькою людиною і наодинці практично щодня, запам'ятовується на все подальше існування. Кожного дня відбувається величезна кількість внутрішніх і зовнішніх подій, і тому відчуття часу зовсім особливе, як у романах Ф.Достоєвського, в якого події одного дня навряд чи змогли би вміститися в місяць реального життя.

На цьому етапі життєвого шляху можна говорити про інобуття страху смерті. Страх за себе стає страхом за іншу, дуже близьку особистість, за її життя, яке є реальним продовженням власного.

Дійова включеність у світ.

Після кризи тридцяти років максималістські плани, що були характерними для молодого віку, наближаються до реальності. Ентузіазм коригується досвідом перших невдач, розчарувань, сумнівів. Стає реальнішим і розуміння себе, своїх можливостей. Звільняючись від випадкових очікувань, від зовнішніх нормативних обмежень, людина більш глибоко відчуває свою індивідуальність.

Ставлення до власного життя та до інших людей стає по-справжньому суб'єктним, творчим, вільним від випадкових обставин. Людина бере кермо у власні руки, залишаючись єдиним творцем свого життя. Вона будує світ у теперішньому часі, звільняючись від ілюзій, відмовляючись від нездійсненних мрій і жорстких самообмежень, від виснажливого волюнтаризму.

Досягнення зрілості не є досить типовим явищем, коли йдеться про зрілість не біологічну, а особистісну. існує зрілість відчуттів, сприйняття, мислення, мови, пам'яті та інших психічних процесів, зрілість окремих діяльностей. Головний мотив особистісного рівня поведінки — достоїнство, гідність. Головний мотив характерологічного рівня — діяльнісні досягнення людини, що включають і прийоми, засоби досягнень. Ці мотиви безпосередньо пов'язані з характером відносин між людьми.

Зріла людина визнає в іншій неповторну цінність і поводить себе у відповідності з таким визнанням. Вона може продуктивно взаємодіяти з іншою людиною, взаємозбагачуючись і знаходячи в її самобутності власну неповторність. Відчувши у собі щось унікальне, вона знову повертається до іншої і бачить її ще більш значущою, безмежною, самоцінною.

Бути собою в іншій людині, не пристосовуючись, не роблячи з когось засобу досягнення своєї мети, любити і залишатися незалежним, вільним — це дуже високі критерії зрілості. Зріла людина вміє оцінити неповторне у світі, неповторне як те, що минає. Саме ідея незастиглого, плинного, яким заповнюється життєвий шлях, і є головною для зрілого віку.

Дослідники вважають цей вік часом консолідації інтересів, цілей та обов'язків. Це останній шанс зробити своє найважливіше діло, стати насправді істинним. Людина повинна мати мужність для оцінки своїх досягнень, корекції колишніх життєвих програм. їй треба бути готовою до максимальних вимог з боку соціуму. Вона навчається цінувати досвід, знання, задоволеність життям. Головне — не бути рабинею минулого, відкриватися новому досвідові, розвивати у собі здатність до змін.

Якщо юність — пора задумів, то зрілість — пора їх здійснення. Протиріч тут не може не бути, бо людина зрілого віку постійно переживає цілісність життєвого шляху, з одного боку, і принципову завершеність життя, його кінцевість, з іншого. Невідомо, коли життя закінчиться, і в той же час відомо, що воно буде раптово завершеним, тому що людина смертна. Вона повинна реалізувати свою завершеність, якої вона шукає у творчій діяльності. Кожний творчий акт ніби завершує життя, вичерпує його. І знову виникає незадоволеність зробленим, що стимулює нові шукання.

Зрілість є дійсним поєднанням універсального і унікального. Життєвий світ людини як мікрокосмос вміщує у собі великий світ, макрокосмос, природу і людство з його пристрастями. Самопізнання виступає як самостворення.

Психологія вмирання та подолання страху смерті

Ставлення до власного життя у похилому віці стає новим ставленням до себе, власної тлінності й вічності. Людина відчуває, що психологічний час ніби виривається з-під контролю, надто швидко минає. Нову траєкторію життєвого шляху обрати вже майже неможливо. Необхідно зрозуміти і прийняти своє минуле з усіма його помилками, невдачами, хибними рішеннями. Людина, яка спромоглася дати позитивну оцінку своїй життєвій історії, набуває мудрості на цьому вирішальному етапі життєвого шляху і має можливості для подальшого особистісного зростання. Але вік капітулює перед нереалізованими планами, творчими