Ставлення до себе стає ставленням до життя і смерті. Це вже не абстрактна смерть, не смерть близької людини, а власна, персональна, емоційно наповнена, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, спомини. Страх смерті не є хворобливим явищем, він притаманний усім людям. Це не показник невротичних чи вікових відхилень — він обслуговує потребу у самозбереженні.

Якби смерть була переможена й рецепт безсмертя був знайдений, яким би стало нескінченно довге життя? Чи не таким жахливим, як життя Агасфера, довічно приреченого мандрувати світом, чекаючи на друге пришестя Христа, котрий один може позбавити його страшної кари — набридлого безсмертя? Життя, яким не варто дорожити, позаяк воно нікому не потрібне.

Людина завжди знає про свою смертність і водночас відмовляється діяти відповідно до цього знання, розвиваючи особисте відчуття неперервності й сталості, створюючи індивідуальну концепцію символічного безсмертя. Існує кілька моделей символічного безсмертя, за допомогою яких людина намагається уявити своє продовження у світі, котре триватиме понад реально відпущені роки. Символізація смерті через біологічний модус передбачає фізичне продовження себе у нащадках. Теологічна модель стверджує можливість іншого існування після смерті, наголошуючи на безсмерті душі. Креативна модель дає змогу вірити, що продукти творчості продовжать своє існування і переживуть творця. Природна модель допомагає відчути себе у неперервному циклі розвитку і взаємоперетворень в універсумі.

Віра в те, що індивідуальність кожного з нас сягає далеко за межі одиничного "Я", що можливе досягнення нехай символічного, але безсмертя, є найважливішою особистісною потребою, й перешкоди на шляху її задоволення переживаються наприкінці життя особливо гостро. Страх смерті негативно корелює з цією фундаментальною потребою у збереженні Й розвиткові особистого відчуття неперервності, постійності існування. Тому пошук власних моделей символічного безсмертя — це й імунізація проти руйнівного страху небуття, і звернення до нових життєвих смислів.

Смерть не вінчає життя. Вона ходить за кожною людиною по п'ятах і мовчки про щось нагадує. Жити під знаком вічності — це зробити щось таке, що залишиться назавжди. Жити під знаком плинності — це пам'ятати про кін це вість людського існування, і тоді кожна хвилина може стати вічністю. Віки життя сплітаються між собою, підтримують один одного, наповнюючи життя унікальним смислом.

Універсальна обдарованість і конкретні здібності людини.

У психологічній науці, як і в педагогіці, проблема обдарованості завжди визнавалася особливо важливою і навіть гострою, оскільки пов'язувалася з потребами не тільки теоретичного знання, а й психологічної та педагогічної практики. Дійсно, погляд педагога завжди спрямований на особистість, яка підростає і за певних умов виховання та навчання стає здатною свідомо обрати подальшу життєву дорогу (або так і не набуває навичок самостійного орієнтування у змісті суб'єктивних та об'єктивних складових свого буття). "... І в школі, і в житті, — писав М.М.Рубінштейн, — куди не поглянь, часто на людину чекає туга, митарство та безпліддя тільки тому, що випадкові смаки, інтереси та міркування, часто навіть просто випадковий тип школи, розташованої поруч, вирішили долю маленької людини, заступили її дійсну обдарованість в іншому напрямі і зробили безплідним її дух: часто на місці торгівця сидить природжений поет, вірші складає торгівець, обдарований музикант вибивається у безплідних зусиллях на лоні науки, в ролі педагога виступає практичний сільський хазяїн і т.д. без кінця".

Таким чином, проблема обдарованості має не лише теоретичний, а й методичний аспект, котрий стосовно практики виховання постає чи не найсуттєвішим. Це проблема методів та засобів безпосереднього виявлення людиною своєї обдарованості та втілення її в зміст свого життя.

У сучасній психології існує декілька підходів до визначення сутності обдарованості. Окремі з них мають більш усталений статус, інші — менш поширені, проте сама багатоманітність тлумачень обдарованості свідчить і про багатозмістовість цього явища, з одного боку, і про досить широкі можливості психологічної науки в актуалізації цього змісту — з іншого. Так, в окремих випадках обдарованість визначають як якісно своєрідне сполучення здібностей, що забезпечують успішне виконання певної діяльності. Вважається при цьому, що взаємодія здібностей у певній структурі дає змогу компенсувати недостатність окремих здібностей за рахунок переважного розвитку інших. Загальні здібності, або "загальні моменти здібностей", зумовлюють певний простір можливостей людини, рівень та своєрідність її діяльності. Однією з провідних здібностей людини вважається та, яка характеризує її розумовий потенціал, або інтелект. Відповідно інтелект постає як цілісна індивідуальна характеристика пізнавальних можливостей і здібностей особистості до навчання, освоєння певного способу професійного діяння та побудови певного, індивідуально орієнтованого, спорідненого власній природі "Я" особистості — способу її соціального діяння як суб'єкта конкретних суспільних та культурно-історичних відносин.

Іноді обдарованість визначають як сукупність задатків, природних даних, що характеризує ступінь вираженості та своєрідності природних передумов здібностей. На перший погляд, досить спрощене тлумачення змісту обдарованості в даному визначенні насправді вказує на деяку внутрішню закономірність, в якій перебувають природні складові здібностей — біологічні, власне психологічні, соціальні і т.д. Акцент необхідно зробити саме на змістовому визначенні сукупності задатків та закономірностей, які зумовлюють той чи інший рівень, характер сполучення та конкретну його результуючу, що і виявляє індивідуальну неповторність, самобутність та "буттєву несхожість" окремої особистості. На жаль, у сучасній психологічній науці ще досить мало пояснювальних моделей обдарованості такого рівня, де б послідовно і детально були розглянуті внутрішні механізми змістовної діалектики її складових, що вибудовує конкретний стиль діяння особистості — предметного, професійного, соціального тощо.

В окремих напрямах психології обдарованість визначають як талановитість, що зумовлена наявністю в особистості внутрішніх умов для видатних досягнень в діяльності певного типу. Як правило, це тлумачення пов'язане з розглядом конкретної діяльності, визначенням її основних складових і в першу чергу з аналізом індивідуально-психологічних можливостей особистості у досягненні соціально цінного рівня продуктивного здійснення себе в цій діяльності. Особливо високий рівень обдарованості особистості у виконанні певної діяльності позначають поняттями "талант" і "геній". Як вказує СЛ.Рубінштейн, талант і геній розрізняються насамперед за об'єктивною значущістю і разом з тим оригінальністю того, що вони здатні робити, вчиняти. Талант характеризується здібністю до досягнень високого порядку, але таких, що в цілому залишаються в рамках того, що вже було досягнуто і відображено в культурно-історичному та конкретно-суспільному досвіді людства, окремого суспільства, певної професійної групи тощо. Геніальність передбачає здатність створювати щось принципово нове, прокладати дійсно нові шляхи, а не тільки досягати високих результатів на вже прокладених дорогах. Високий рівень обдарованості, який характеризує генія, неминуче пов'язаний з небуденністю, незвичайністю самовиявів особистості в різних або навіть в усіх сферах її життєдіяльності. Прикладом універсалізму, що досить часто властивий геніям, може слугувати життєтворчість Арістотеля, Леонардо да Вінчі, Р.Декарта, Г.В.Лейбнща, М.В.Ломоносова та ін. Але й обдарованість генія має певний "профіль", і в ньому якась сторона домінує, певні здібності ширше виявлені в провідному напрямі його творчості.

В житті ми користуємося поняттям обдарованості досить часто, не розмірковуючи особливо при цьому над точним його смислом. Характер здібності або обдарованості ми просто визначаємо вказівкою на той предмет чи взагалі сферу, в якій дана особистість виявляється особливо "сильною", "помітною", "успішною". Коли ми говоримо, що індивід обдарований математично, музично тощо, то ми тим самим указуємо не на який-небудь один психологічний фактор (як, наприклад, особливості його пам'яті, мислення, сприймання), але маємо на увазі реальні функції особистості, в яких вона більшою чи меншою мірою проявляється цілком у системі сутнісних своїх ознак. Тому в індивідуально-психологічному розумінні (на противагу загальнотеоретичним настановам) обдарованість завжди постає як вияв конкретного самобуття, своєрідний аналог системи координат життєвого простору "Я", конкретно-діяльнісний відбиток структури внутрішнього світу особистості. Таким чином, коли йдеться про прикладне застосування теорії обдарованості з метою реальної допомоги конкретній людині виявити себе "культурно-історичною індивідуальністю", необхідно пам'ятати про те, що загальна теоретична модель обдарованості може стати засобом ідентифікації універсального чи спеціального "дару" особистості тільки за наявності індивідуалізованих засобів тлумачення загальнотеоретичних положень про сутність та закономірності виявлення обдарованості відповідно до сутності та закономірностей розгортання індивідуального буття конкретної людини. Саме про цей момент часто забувають у педагогічній практиці. Частково це пов'язано з тим, що нові розробки психологічної науки дещо запізно стають надбанням педагогів, вихователів. В історії вітчизняної педагогічної та психологічної науки також були періоди, коли окремі психологічні та педологічні засоби домінували у практиці визначення обдарованості дитини, при чому можливості цих засобів суттєво перебільшувалися. Це, звичайно, не могло не викликати своєрідної кризи у застосуванні психологічних методів (зокрема тестів обдарованості) у школах, що у свою чергу негативно позначилося на подальшому розвиткові прикладних сфер психології, сповільнивши його на кілька десятиліть.

Представники різноманітних психологічних напрямів і шкіл визнають багатозмістовний, складний характер обдарованості як насамперед синтезованого психологічного явища. Г.Еббінгауз визнає обдарованість як "комбінаційний дар", тобто як