В.Штерн указує на необхідність розчленування питання про обдарованість на питання про талант і про інтелігентність. Талант, або спеціальна обдарованість, на думку автора, постає як здатність створювати цінні продукти в галузі інтелектуального життя, визначеній специфікою конкретного типу діяльності. Інтелігентність, або загальна обдарованість, є формальною здатністю правильно й продуктивно застосовувати свій розум, інтелект в умовах конкретної діяльності, певного способу діяння. Йдеться не лише про розсудливість у діянні, інтелектуалізм не протиставляється тут волюнтаризмові. Здатність до цілеспрямованого волевиявлення, вибудови власних почуттів, реалізації чуттєвих інтенцій та взагалі здатність повністю виявляти свою індивідуальність відіграє велику роль як в обдарованості до поезії, музики, так і в обдарованості до філософії, математики тощо. В цьому і постає зміст загальної обдарованості; інтелігентність при цьому вказує також на певний якісний рівень реалізації загальної обдарованості — рівень, що відповідає індивідуальній природі діяння особистості як суб'єкта та як індивідуальності.

СЛ.Рубінштейн також вважає, що під універсальною, або загальною, обдарованістю слід розуміти сукупність усіх якостей людини, від яких залежить продуктивність її діяльності. Тобто сюди треба відносити не тільки інтелект, а й усі інші властивості та особливості особистості, в тому числі — емоційної сфери, темпераменту (наприклад, емоційна вразливість, тонус, темпи діяльності тощо). Спеціальна обдарованість, як і спеціальні здібності, визначаються у зіставленні з окремими спеціальними сферами діяльності. Йдеться про сукупність властивостей та особливостей особистості, що зумовлюють її певну ефективність у виконанні тієї чи іншої діяльності.

Проте в певних спеціальних здібностях виявляється й загальна обдарованість індивіда, зіставлена з загальними умовами виконання провідних форм людської діяльності. Саме єдність загальних та спеціальних властивостей у їх взаємопроникненні окреслює дійсну подобу обдарованості людини. В той же час загальна обдарованість є не тільки передумовою, а й результатом всебічного розвитку особистості. Іноді наявність спеціальної здібності, особливого, яскраво висвітленого дару накладає відбиток на загальну обдарованість людини, а наявність загальної обдарованості позначається на характері кожної спеціальної здібності. В реальному житті людини співвідношення між загальною обдарованістю та спеціальними здібностями не є статичним співвідношенням двох зовнішніх автономних сутностей. Воно є результатом розвитку особистості, таким, що постійно змінюється, оскільки людина має здатність протягом усього життя розвивати свій внутрішній світ, розгортати свої можливості у взаємодії зі світом зовнішнім. І тут знову надзвичайно актуальним постає питання про можливість адекватної ідентифікації та змістової кваліфікації можливостей, здібностей, обдарованості особистості, що підростає, з метою створення оптимальних умов для її індивідуального розвитку.

Розвиток спеціальних здібностей та розгортання загальної обдарованості особистості є складним процесом. Кожна здібність має свій шлях розвитку, протягом якого вона диференціюється, формується та відпрацьовується. Досить великою може бути розбіжність у виявленні певних здібностей щодо віку людини — тут дуже тісно поєднуються як загальні, так і індивідуальні властивості індивіда, проявляється його "суб'єктивна природа" — своєрідне поєднання біологічних, психологічних, соціальних та інших факторів його розвитку. Сутнісними показниками значності здібностей у процесі їх розвитку можуть слугувати: темп, легкість засвоєння, швидкість просування в конкретному змістовому просторі. Ще більш безпосереднім вираженням певної здібності є зрушення у вмінні мислити, яке дає індивіду оволодіння певним колом знань. Показником обдарованості може також слугувати і час виявлення здібностей: більш раннє їх виявлення за рівних умов може визнаватись як симптом значності дарувань. Необхідно також оцінювати результати та швидкість індивідуального розвитку у співвідношенні з умовами цього розвитку: вміння дійти великих досягнень за зовнішньо важких умов може свідчити про особливо великі здібності. Хоча сила протистояння несприятливим умовам і здатність подолати їх залежать не тільки від здібностей, а й від вольових якостей особистості. Також важливими показниками в процесі розвитку здібностей є стабільність, постійність позитивних результатів, а також свідома регуляція з боку особистості процесу власного розвитку, освіти, самостійного діяння.

Представлений перелік показників обдарованості чи наявності певних загальних здібностей не є завершеним. Він лише окреслює контури проблеми визначення обдарованості індивіда в процесі навчання, оволодіння певною діяльністю. Проте завжди потрібно пам'ятати про недопустимість застосування у цьому процесі прийомів "простого складання здібностей", оскільки, як підкреслює

М.М.Рубінштейн, "додавання здібностей по відношенню до духу людини є абсолютно неможливим". Якщо в сфері зовнішнього світу одиниця, складена з другою одиницею і з третьою дає в сумі три, то в галузі психічного такій сумі не може бути місця. У процесі взаємодії окремі здібності можуть впливати одна на іншу, підтримуючи, стимулюючи або навпаки — затримуючи розгортання іншої. Наприклад, пам'ять може принижувати самостійність інтелекту, якщо вона значно "сильніша" за нього; розум може капітулювати перед почуттям; асоціації можуть переривати нормоване аперцептив-не мислення і т.д. В той же час, наголошує Г.І.Челпанов, "най-сильніша пам'ять та найшвидша реакція ніяк не є ознакою вищої обдарованості".

Коли ж розглянути проблему виявлення та розгортання обдарованості особистості у зв'язку з її життєвим шляхом, то перед нами постає ціле коло нових питань, пов'язаних насамперед із здатністю особистості розкрити свою обдарованість, осягнути її культурно-історичний та індивідуальний зміст, забезпечити її реалізацію. Можна продовжувати перелік цих екзистенціальних, буттєвих проблем і водночас завдань особистості, проте сутність їх визначається положенням про те, що буття людини розгортається у динамічному просторі, в якому переважають дві форми причинності, властиві саме людському способу існування: причинність із боку інших сутніх та причинність ізсередини свого буття, із свого "Я". Коли йдеться про самоспричинення як провідну рушійну силу саморозвитку особистості і проблему розгортання обдарованості особистості, як правило, робиться акцент на здатності особистості до двох протилежних за результатом способів діяння у світі: до здійснення свого дару та до втрати його, до пригнічення своєї сутності. Якими мають бути стратегія саморозвитку особистості, засоби її застереження від непродуктивних, редукованих шляхів в оволодінні своїм даром — до вирішення цих проблем звернена філософська та психологічна думка тисячоліть.

Література

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.

Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.

Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992.

Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12.

Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925.

Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской

культуры XX века. М., 1991.

Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966.

Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.