При сприйнятті науки молодь адаптує її складність до рівня свого розуміння. Ця адаптація не усвідомлюється як така, тобто адаптований варіант ототожнюється із самою наукою. Виникає своєрідна форма засвоєння наукового знання і навіть наукоподібного творення — дилетантизм у науці. Дилетанту властиві поверховість, однобічність суджень, спроби на основі якогось одного поняття з'ясувати природу речей. При цьому своєрідність предметів, яка не може вміститись у запропоновані поняттєві схеми, відкидається. Все стає начебто зрозумілим, поєднаним запропонованою схемою. Те, що часто зустрічається в науці як "зведення", або, точніше, — "піднесення", є звичайним дилетантизмом. Дилетант не відчуває потреби пізнати індивідуалізовану суть явищ, і його наукова свідомість задовольняється такою примітивною роботою.

Позитивний момент дилетантизму полягає у спробах створити цілісну картину світу. Така цілісність, єдність начебто досягається. Втрата, що при цьому має місце, ще не помітна; від таких узагальнень людина дістає велике задоволення. Вони, крім того, свідчать про початок самостійного наукового теоретизування. Позитивними елементами дилетантизму є сміливі екскурси в суміжні сфери знання.

Він створює науково-пошукову атмосферу і нерідко підноситься до серйознішого і змістовнішого наукового дослідження.

Спосіб, яким молода людина може здійснити таку вибіркову адаптацію до науки, є розвиток і прихильність до ідеалу вченого.

За своїм психологічним змістом ідеал — це сукупність певних позитивних рис, що відповідають найефективнішому та найпродуктивнішому способу діяння людини в конкретній діяльності. Основна суперечність становлення ідеалу полягає в абстрактній антро-пологічності. Ідеал існує, поки молодь виявляє інтерес до власне психологічних особливостей дослідника, його інтелектуальних та характерологічних якостей тощо. Коли відбувається перехід до суті наукових проблем, ідеал ученого як персоніфікована реальність починає зникати. Перед молодою людиною на першому плані постає проблема покликання, призначення, власних здібностей, їхньої чіткої порівняльної характеристики. Ідеал "зовнішній" переходить в ідеал "внутрішній", що має стати дійовим стимулом пізнання. З'являються нові завдання оцінки власної особи, можливостей ЇЇ всебічного розвитку тощо. Тому питання про ідеал пов'язується з питанням всебічного розвитку особистості. Потреба такої всебічності є характерною для самоідеалізації ранньої молодості. Ідеал ученого має сенс тоді, коли його обирають як об'єкт наслідування. Згодом ідеал поступається місцем реальному розкриттю та розв'язанню проблеми. Прагнучи до ідеалу, молода людина формує деякі характерологічні та інтелектуальні риси, потрібні для виконання певної діяльності. Ідеал трансформується в інструмент дослідження. Але суперечність ідеалу як інструменту дослідження полягає в тому, що він може бути загартований і відточений лише в реальній науковій діяльності. Тому функціональна необхідність ідеалу починає відмирати тією мірою, якою народжується власна здібність до теоретичного мислення. Щоправда, експеримент завжди пов'язаний з теорією й допомагає відмиранню ідеалу.

Теоретична свідомість виступає як зміст ідеалу. І хоча здібності експериментатора теж є важливою рисою ідеалу, теоретична свідомість іде попереду. Освоєння науки та перші кроки в ЇЇ розробці починаються з теорії. Нею відкривається і завершується кожний окремий процес наукового пізнання. Молода людина, сприймаючи спершу теорію, потрапляє в чисту інтелектуально-термінологічну стихію. Остання — вікно, через яке ще треба побачити нові нюанси буття, предметного світу, своєрідні "первісні факти" — об'єкт інтуїтивного осягнення. Всі складні побудови наукових теорій відштовхуються від цих фактів і покликані пояснити їх. Але теоретичні побудови, спираючись на відомі символи, в той самий час перешкоджають баченню первісних фактів, стають бар'єрами на шляху до них. Ось чому першою проблемою в розвитку творчого ставлення до науки є суперечливе співвідношення між символікою вираження і тим, що виражається. Якщо молода людина зуміє перейти цей бар'єр, вона віч-на-віч опиняється перед самою "природою речей", перед якимось відкриттям, тоді символіка вираження приходить сама і, зрештою, у своїй найкращій формі. Це величний процес збагачення, і для початку байдуже, має він наслідувальний чи оригінально творчий характер.

Теоретична свідомість виявляє себе у здатності синтезувати окремі знання про явища світу в цілісну систему, формувати на основі окремих знань деяке узагальнене уявлення про сутність того чи іншого явища — своєрідну пояснювальну концепцію, теорію, науковий образ. Основою теоретизованого уявлення про сутність конкретного явища є інтуїтивне бачення даного явища в сукупності його ознак, характеристик, дійсних форм існування. Така "інтуїтивна подія" властива не тільки процесу теоретичного, наукового творення індивіда; в певному вигляді вона має місце в художньому, експериментуючому творенні тощо. Проте теоретична свідомість у ситуації інтуїтивного осягнення зумовлює саме наукову, теоретичну спрямованість створюваних інтуїцією образів світу, конкретних явищ, процесів.

Первісний факт спочатку виступає у формі передчуття, "безбб-разного уявлення", потім — якогось нечіткого образу, відношення всередині цього образу, якогось зв'язку, але ще не відомого, не виявленого. Нарешті первісний факт постає як подія, що містить у собі і предмет, і його внутрішні зв'язки, і напрям розвитку цієї події. Всі ці пункти разом, і насамперед останній, найбільше свідчать про інтуїтивне осягнення первісного факту.

Саму інтуїцію можна охарактеризувати як діяльне, активне уявлення про співвідношення частини й цілого, явища й суті, предмета й фону і т. ін. Не ціле саме собою, не суть, окремо взята, а діалектичний зв'язок цих моментів становить зміст, ядро інтуїції. Вона є ніби відображенням відношення тону і обертонів. Останні включаються в структуру якогось образу, хоч і перебувають на рівні несвідомого. Та й сам факт не може існувати незалежно від його обертону, що становить і зовнішній вияв факту, і його основу. Відшукання основи факту, або відношення факту до його основи, що стає, зрештою, суперечливістю самого факту, і є в процесуальному аспекті інтуїтивним осягненням. Коли факт, виходячи зі своєї основи, відображає сам себе в іншому спорідненому факті (а таким стає основа), вступає в дію механізм фантазії.

На шляху до побудови теорії факти підлягають інтерпретації. Для інтерпретації як своєрідної аналітичної дії (або діяння) дослідника можуть використовуватись різноманітні засоби: а) підведення під абстрактну (віддалену) категорію — здійснюється як результат первісної класифікації подій: чим вищий сутнісний рівень пояснюючої категорії, тим більший інтерпретуючий зміст вона матиме;

б) відтворення події — постає через уявлення необхідних компонентів певної події з метою дати кожному з них і події в цілому достатнє пояснення; при цьому можуть використовуватися такі засоби, як "перенесення", "інтуїтивне передчуття" тощо; в) конкретна категоріальність — полягає у віднесенні певного явища до безпосереднього і найближчого за змістом поняття; при цьому зберігається первісно-інтуїтивна, наочно-симпатійна форма інтерпретації, ще не постає виразна індивідуалізованість події; г) категоріальне упорядкування — постає у спробі побудувати своєрідну систему наукового пояснення через застосування деякої сукупності категорій з метою розкрити сутність явища, що перебуває у процесі становлення, розкрити закономірності цього процесу на достатньому рівні причинного пояснення.

В цілому основою для формування теоретичної свідомості є індивідуальні властивості та здібності індивіда до теоретичного пізнання світу, відтворення сутності та процесуальних характеристик даних явищ у науковому знанні. Проте сам процес формування відповідних здібностей і навичок теоретичного діяння повинен мати організований, цілеспрямований характер. Основними ознаками мотивації теоретичного, наукового відтворення світу в знанні як своєрідної форми діяння індивіда є:

1) мотивація теоретичного творення виявляє себе у прагненні індивіда до цілісного, системного осягнення сутності явищ світу, до побудови універсальної пояснювальної моделі світу, за допомогою якої будь-яке явище можна витлумачити як таке, що існує, розвивається, змінюється, перебуває у фізичному та феноменологічному русі;

2) мотивація теоретичного творення, з одного боку, є природним, загальним для кожного індивіда засобом психологічного зростання його особистості, а з іншого — виявом специфічної здатності індивіда до продуктивного здійснення саме цієї форми діяльності;

3) мотивація теоретичного творення перебуває в онтогенетичному та власне психологічному русі від потягу та спроможності діяння у просторі популярної форми науки: через елементи дилетантизму — до власне наукового способу теоретичної взаємодії з явищами світу;

4) мотивація теоретичного творення формується на основі індивідуалізованого зіставлення власного способу діяння з "ідеалом ученого", що репрезентує "еталонний рівень" продуктивного та ефективного діяння у науці;

5) мотивація теоретичного творення є ознакою "специфікації", "спеціалізації" індивідуального способу діяння людини у світі, коли "теоретична свідомість" стає засобом перетворюючих дій індивіда.

Людина, для якої теоретичне відтворення світу в знанні є не лише формальним засобом діяння у світі і навіть не лише професією, а покликанням, завжди відкрита для нового розуміння, нового досвіду, нового знання, спроможна долати суперечливі ситуації не тільки в професійній сфері, а й у широкому соціальному колі явищ, що взаємодіють, потребують певних впливів. Вона має призначення завжди трішки випереджати час, рівень розуміння світу, властивий певній історичній епосі. Образ цієї людини змальовує Платон у діалозі "Держава": в темній печері люди прикуті до стін, їхні обличчя звернені до однієї стіни, а джерело світла міститься позаду, так що вони не можуть його бачити. Тому вони можуть спостерігати лише за