Теоретичні засади дослідження вчинку

План

1. Аналіз головних суперечностей учинкових структур.

2. Аналіз історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку.

3. Аналіз духовних рівнів учинку: індивідуальне — народне — вселюдське.

4. Аналіз можливого та дійсного, необхідного та достатнього у вчин-ковому діянні.

5. Аналіз трансцендентної сутності вчинку.

6. Наукові стратегії психологічного дослідження вчинку.

Загальний цикл психологічного дослідження передбачає необхідність поступального здійснення теоретичного та емпіричного дослідження обраного предмета пізнання. Процес теоретичного дослідження (або теоретизації) дає змогу побудувати певну пояснювальну модель досліджуваного явища, виявити закономірності його існування та розвитку, обумовити можливість перетворюючих психологічних впливів щодо його сутнісних ознак. Процес емпіричного дослідження спрямований на безпосереднє підтвердження теоретичних уявлень про сутність предмета пізнання, апробацію засобів перетворюючої взаємодії з ним, на визначення перспективних та ефективних технік формуючих психологічних впливів на існування досліджуваного явища. Психологічне дослідження вчинку передбачає відтворення кожного з указаних пізнавальних актів і має при цьому певні специфічні особливості, зумовлені природою вчинку як складного синтезованого явища.

В процесі теоретичного дослідження вчинку можна виділити два самостійних типи теоретизації його сутності: йдеться про теоре-тизацію загальну і теоретизацію прикладну. Загальна теоретизація вчинку спрямована на визначення природи вчинку, його сутнісних ознак, субстанціальних характеристик, специфіки реальних проявів тощо. Таким чином, у кожному конкретному психологічному дослідженні вчинку відбувається узагальнення вже набутого досвіду наукового тлумачення його психологічної сутності, а також досвіду тлумачення сутнісних ознак вчинку у суміжних галузях наукового знання: філософії, культурології, історіософії тощо. Також дослідник намагається дати певну інтерпретаційну модель сутності вчинку, його феноменологічної, культурно-історичної та власне психологічної структури, що синтезує певний науковий досвід, а також відображає авторську позицію дослідника у здійснюваному пізнавальному циклі.

Прикладна теоретизація вчинку пов'язується, як правило, з необхідністю теоретичного дослідження конкретних прикладних проблем, де вчинок постає у реально-дійсній формі виявів своєї сутності. При цьому теоретизуються певні реально-практичні характеристики вчинку, окремі його складові, класифікаційні та типологічні ознаки тощо. Пояснювальні моделі, які при цьому вибудовує дослідник, спрямовані на відтворення закономірностей та механізмів розгортання, виявлення та продуктивного здійснення складових вчинку, його змістових та процесуальних елементів; умов динамічного звершення вчинку; причин но- наел ід кових зв'язків яку структурі вчинку, так і в сукупності зовнішніх детермінант тощо.

В результаті загальної та прикладної теоретизації вчинку — як в окремому психологічному дослідженні, так і в сукупності дослідницьких циклів — поступово складається можливість побудувати певне узагальнене наукове знання про вчинок — так звану психологію вчинку, що подає психологічне бачення та пояснення його сутності. Побудована наукова теорія може набувати статусу спеціальної або загальної пояснювальної моделі залежно від того, якого рівня узагальнення та ступеня цілісності набувають подані в ній визначення сутності предмета пізнання, чи висвітлені сутнісні закономірності існування досліджуваного явища, чи винайдені ефективні механізми психологічного впливу та реально-практичного перетворення дійсних ознак даного явища.

У психології вчинку, як у будь-якій сфері наукового пізнання, завжди актуальною постає проблема предмета пізнавально-перетворюючих дій дослідника. У вирішенні цієї проблеми долається протиріччя між онтологічним та гносеологічним контекстами наукового пізнання, у даному випадку — психологічного пізнання. В процесі психологічного дослідження вчинку завжди присутня своєрідна діалектика предмета пізнання: якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має розглядатися в контексті, певною мірою абстрагованому від реальності індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають первинними, і саме вони визначають власне дослідницький контекст пізнавально-перетворюючих дій психолога. З'ясування загальних характеристик природи вчинку як такого, безумовно, є необхідним етапом теоретизації у психологічному дослідженні вчинку, проте специфіка психологічного дослідження (на відміну від філософського, культурологічного тощо) визначається "безпосередньою віднесеністю" до суб'єкта вчинку, до конкретного носія вчинкової активності — окремої особистості.

Отже, у психологічному дослідженні вчинку слід враховувати принципи прикладної теоретизації його сутності: І) принцип поступального відтворення діалектичних видозмін предмета пізнання у засобах його теоретизації та емпіричного пізнання; 2) принцип багаторівневого аналізу сутнісних ознак учинкової активності суб'єкта (Йдеться про поступальне здійснення різних, сутнісних для природи вчинку, рівнів його аналізу — аналізу головних суперечностей вчинку, аналізу історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку, аналізу духовних рівнів учинку, аналізу можливого та дійсного, необхідного та достатнього в учинковому діянні, аналізу трансцендентної сутності вчинку); 3) принцип методичної цілісності дослідження вчинку, адже кожний елемент аналітичних пізнавальних дій вимагає застосування адекватних засобів (прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного пізнання. Центральним у психологічному дослідженні вчинку та визначенні його теоретичних засад є розгляд сутнісних рівнів аналізу вчинкового діяння особистості.

Аналіз головних суперечностей учинкових структур.

Це — вихідний рівень аналізу вчинкової активності особистості. Певною мірою у ньому "зняті" елементи наступних рівнів аналізу. Проте це не робить достатнім реалізацію лише одного, хоч і провідного, рівня аналізу в конкретному психологічному дослідженні вчинку. Даний рівень аналізу ніби окреслює загальний контур змістовних ознак і характеристик вчинкового діяння людини і висвітлює основні стратегії наступних пізнавальних дій психолога щодо індивідуального способу, стилю вчинювання даної особистості.

У даному розділі детально розглядались основні суперечності вчинкових структур: між об'єктивним і суб'єктивним, зовнішнім та внутрішнім, свідомим і несвідомим, індивідуальним та універсальним тощо. Ці суперечності висвітлюють своєрідний онтологічний, сугнісний простір вибудови структури та розгортання змісту вчинку. Саме в цьому просторі і відбувається виявлення контуру вчинкової активності особистості. Вміщена схема-модель дає змогу більш наочно уявити цю залежність: головні суперечності вчинкових структур розміщені за принципом семантичного диференціалу й утворюють, таким чином, змістовий простір учинкової активності. Оскільки способові вчинкового діяння конкретної особистості завжди властиве домінування того чи іншого знаку в кожній семантичній парі (наприклад, зовнішнього чи внутрішнього, індивідуального чи універсального тощо у здійсненому вчинку чи ряді вчинків), стає можливим накреслити контур вчинкової активності даної особистості, який відображає її схильність учиняти певним способом або насичувати свої вчинкові дії певним змістом. Безумовно, дана аналітична процедура стає можливою лише за умови достатності емпіричного матеріалу, що адекватно свідчить про властивий особистості спосіб чи стиль учинкового діяння.

КОНТУР ВЧИНКОВОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

у площині головних суперечностей вчинку

Спосіб учинкового діяння особистості поступово формується, розвивається і видозмінюється, набуває усталеності в процесі вчинювання. Це — динамічне утворення, яке вперше заявляє про себе із першим учинком особистості, тобто із самим ЇЇ народженням. Протягом індивідуальної історії буття особистості окремі характерні для неї ознаки її вчинкової активності певною мірою генералізуються і складають узагальнену модель, спосіб, стиль учинкового діяння особистості, який вона може вдосконалювати, відтворюючи в кожному з окремих учинкових актів, а іноді — відмовлятися від усталеного на користь створення нового: способу, стилю, вчинкового іміджу тощо.

Психологічне дослідження та аналіз умов, причин, детермінант та механізмів індивідуального змінювання особистістю власного способу вчинкового діяння дають змогу простежити і встановити глибинні суплені особливості та характеристики життєдіяння особистості як достеменного суб'єкта власного життя. При відповідному лонгітюдному дослідженні (стосовно вікових періодів розвитку особистості, етапів психологічного зростання, етапів психологічної та буттєвої активності тощо) можна побачити, як змінюється контур учинкової активності особистості відповідно до певного віку, етапу особистісного розвитку тощо.

Поряд з указаними індивідуально-психологічним та біографічним контекстами аналізу головних суперечностей вчинку можливий ще один: коли йдеться про кожний з компонентів учинкової структури окремо і про детальний розгляд особливостей проявів головних суперечностей щодо кожного з цих компонентів — ситуативного, мотиваційного, дійового та післядійового. Так можна виявити глибинні суперечності у розгортанні не лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості в цілому. Наприклад, якщо ситуативний компонент учинку (або ряду вчинків) характеризується домінуванням ознак універсального та трансцендентного, а у мотиваційному компоненті спостерігається їх редукція до протилежного — індивідуального та посейбічного, то досить часто дійовий і післядійовий компоненти зберігають у своєму змісті вказану редукцію. Якщо ж особистості на рівні дії та післядії вдається долати започатковану редукцію, це може свідчити про певні потенціальні можливості особистості щодо "перевершувальних" дій у зовнішньому світі. Тоді з психологічного погляду досить цікаво простежити умови та закономірності актуалізації цих прихованих можливостей або ж знайти інше пояснення винайденого факту.

Також досить часто можна спостерігати суперечності (це вже суперечності іншого порядку — індивідуально-психологічні) між змістовним наповненням мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і післядійового компонентів. З одного боку, "перевершувальний" зміст мотиваційного компоненту і "підпорядкований" зміст компоненту дійового можуть свідчити про певні індивідуально-психологічні особливості діяння особистості у світі (іноді цей тип особистості називають "мрійливим", "відірваним від реальності" тощо). З іншого боку, цей факт може свідчити про певні труднощі особистості у реалізації своїх намірів, задумів, очікувань, що може бути пов'язане з певним кризовим станом, недостатністю досвіду діяння тощо. Отже, і компонентний аналіз головних суперечностей вчинкових структур може виявити глибинні, певною мірою приховані