Отже, індивідуальному способові вчинкового діяння особистості завжди властива своєрідна діалектика можливого та дійсного, що виявляє індивідуально-неповторні механізми взаємодії даної особистості зі світом. Так, окрема особистість схильна вибудовувати свій вчинковий акт, спираючись передусім на вже відомий їй досвід, на вже освоєні в реальності засоби діяння тощо. Інша особистість постійно спрямована на експериментування, пошук нових засобів виявити свою сутність та осягнути світ. Іноді реальний, дійсний вияв цих спрямувань вступає в певне протиріччя з їх ініціюванням з боку особистості: так, суб'єктивні уявлення особистості про начебто властивий їй усталений спосіб учинкового діяння, що певною мірою "охороняє" її суб'єктивність від можливих деструктивних впливів та змін, можуть перебувати у деякій розбіжності з реальним станом речей, а вчинковий спосіб діяння даної особистості може поставати як "відкритий", "незахищений" з точки зору зумовленім та забезпечення суб'єктивної цілісності особистості в процесі пізнавально-перетворюючих взаємодій зі світом. Суб'єктивні ознаки діалектики можливого та дійсного, властиві вчинковим актам конкретної особистості, мають детально вивчатись, оскільки вказують на сутнісні протиріччя суб'єктивного та об'єктивного, уявлюваного та реального, властиві її способу життєдіяння в цілому.

У психологічному дослідженні вчинку суттєвим є й висвітлення діалектики необхідного та достатнього — також онтологічних характеристик життєдіяння людини. У висвітленні логічних взаємо-переходів необхідного та достатнього постає зміст розгортання потенційних можливостей особистості у звершенні вчинку певного духовного рівня, із певною мірою майстерності та завершеності. Необхідне постає у вчинковому діянні як: І) сутнісна, онтологічна ознака, інтенція буття "бути таким", "бути спорідненим власній суті", "бути здійсненим"; 2) як сутнісна необхідність "розгорнути власний, індивідуальний зміст", що в реальності індивідуального життя особистості природно виявляється від вчинку до вчинку, від окремої дії до циклу дій тощо; 3) як онтологічна ознака "свободи потенційного руху" індивідуальної сутності у просторі та часі індивідуальної історії. Достатнє, відповідно, поставатиме у декількох сутнісних іпостасях, серед яких щодо вчинкового діяння особистості слід виділити: 1) достатнє як сутнісну завершеність морального змісту вчинкової дії, що, власне, і стверджує вчинок як такий на відміну від іншого тилу соціальних дій особистості; 2) достатнє як сутнісна завершеність самовиявів "Я" особистості у звершеному вчинку, що характеризують представлений світові спосіб вчинкового діяння як індивідуально-неповторний, суб'єктивно-сутнісний тощо; 3) достатнє як динамічну, процесуальну ознаку вчинкового діяння особистості, що стверджує не лише поступальність розгортання вчинкового акту та індивідуальної історії життя особистості взагалі, а й цілісну завершеність (змістовну та процесуальну) кожної окремої ланки, компонента, етапу вчинкового діяння як самодостатнього сутнього, в якому повною мірою виявлена неповторна сутність індивідуального буття особистості (суб'єкта даного вчинку). Побудована дослідником критеріальна модель указаних ознак дасть змогу не тільки діагностичного, а й прогностичного аналізу процесу розгортання вчинкової активності особистості.

Аналіз трансцендентної сутності вчинку.

Вчинок як специфічна соціальна (чи за певних умов власне-індивідуальна) моральна дія, що звершує певний поступ особистості щодо моральної творчості ціннісних основ власного життя, щодо рівня самовиявів себе як суб'єкта свого життя, щодо рівня перетворюючих дій у зовнішньому чи внутрішньому світі та ін., завжди має трансцендентні ознаки (або ознаки трансцендентного). Вони постають у сутнісній динаміці вихідного суб'єктивного змісту діяння, поведінки, творчості особистості до нової, набутої якості, що перевершує попередній вихідний рівень, актуалізує певний вихід за межі усталеного, відомого, доступного. Оскільки вчинкова дія, вчинок як такий у цілому актуалізують новий рівень самовиявів особистості, можна стверджувати наявність ознак трансцендентного не тільки у продукті, результаті здійсненого вчинку, а й у його окремих компонентах, об'єктивних і суб'єктивних умовах учинкового діяння особистості, засобах вчинювання тощо.

Аналіз трансцендентної сутності вчинку, трансцендентних ознак окремих його компонентів є необхідним у психологічному дослідженні вчинку. Вихідним моментом аналізу є ідентифікація та кваліфікація так званої ознаки індивідуальності, що властива досліджуваному вчинку: йдеться про те, наскільки даний вчинок виявляє індивідуальність даної особистості, її суб'єктивний спосіб життєдіяння, своєрідність ціннісних основ її буття тощо. Окремі вчинки особистості можуть бути певною мірою автоматизованими, здійсненими за шаблоном, соціально-усталеним взірцем та ін., тоді значною мірою знижується міра суб'єктивності даної особистості і у змісті вчинку, і у засобах його реалізації, і у досягненому результаті. Сутнісним у дослідженні вчинкового діяння особистості є актуалізація тих учинків, які відображають її індивідуальну здатність жит-тєдіяти у світі повною мірою.

Наступний крок у циклі аналітичних дій даного рівня — визначення так званих особистісних координат вчинку, що позначають вихідний рівень та набутий рівень реалізації суб'єктивного змісту вчинкової активності даної особистості. Ця процедура є необхідною, оскільки тільки за наявності (прямої чи опосередкованої) даних про початковий та звершений рівні вчинювання можна якоюсь мірою впевнено розмірковувати про здійснення зрушення. Дослідник може застосовувати прийоми змістового, знаково-символьного чи процесуально-динамічного кодування досліджуваних ознак вчинку.

Для встановлення та детального дослідження ознаки трансцендентного змінювання у вчинкових структурах та індивідуальному світі особистості взагалі внаслідок здійсненого конкретного вчинку (а саме характеристик щодо виходу за межі, перевершення існуючого та набуття якісно нового рівня саморозгортання індивідуальної сутності "Я") необхідним є вивчення дослідником суміжних за змістом та засобами реалізації сфер життєдіяння особистості, характерних для неї засобів установлення зв'язків із внутрішнім і зовнішнім оточенням свого існування, притаманних їй способів та стилів поведінки, творчості, саморозвитку тощо. У сукупності встановлених ознак постає вихідний рівень учинкового діяння особистості, і стає можливим змістовно кваліфікувати набутий нею рівень.

Кожному окремому вчинку особистості властивий певний рівень трансцендування індивідуальної сутності "Я": так, один учинковий акт набуває лише окремих ознак трансцендування на рівні засобів учинкового діяння, тим самим дістає зрушення індивідуальний досвід реально-практичних перетворень щодо явищ світу, властивий особистості. Інший учинковий акт може мати ознаки своєрідного "трансцендентного вибуху", коли набувають сутнісних коливань глибинні механізми життєдіяння особистості взагалі, що виявляється й в окремих дрібних складових її вчинкової активності. При цьому відбувається актуалізація головних суперечностей учинкових структур, посилюється їх протистояння, значно активізується ініціація змістовних та структурних зрушень як в компонентах вчинку, так і в структурі особистості в цілому. У площині головних суперечностей вчинку при цьому відбувається своєрідне "зміщення акцентів" у напрямках до ірраціонального, несвідомого, універсального та влас-не-трансцендентного; саме це переакцентування певною мірою визначає мотивування дій та вчинків (дрібних та значних) особистості в період "трансцендентного вибуху" її вчинкової активності.

У психологічному дослідженні вчинку важливо актуалізувати не лише індивідуально-психологічні ознаки вчинкового діяння особистості з точки зору розгортання їхньої трансцендентної сутності, а й їхні феноменологічні, часові (індивідуально-біографічні) та інші ознаки. У лонгітюдному дослідженні розгортання вчинкової активності особистості досить цікаво простежити, як часто трапляються на її життєвому шляху періоди активного трансцендування її сутності через учинок, чи існують своєрідні для даної особистості сензитивні періоди вчинкового зростання та якими є умови проходження їх особистістю.

Психологічне дослідження трансцендентних ознак феноменологічної структури вчинку дає змогу виявити та простежити закономірності та особливості формування і розвитку ціннісної сфери індивідуального буття особистості, діалектику духовних рівнів учинкового діяння особистості (індивідуальне, вселюдське тощо), напрями розгортання буттєвого покликання та призначення особистості. При аналізі трансцендентної сутності вчинку застосовуються, як правило, синтезовані аналітичні моделі, що мають ознаки власне психологічного, а також філософського і культурологічного пізнання.

Наукові стратегії психологічного дослідження вчинку.

Теоретичні засади дослідження вчинку знаходять своє відображення у методичних засадах організації пізнавально-перетворюючих дій психолога щодо сутнісних ознак учинкового діяння особистості та їхніх реально-практичних виявів.

Отже, психологічне дослідження вчинку будується з урахуванням динамічних ознак структури та процесуального розгортання змісту вчинку. Це виявляється як у методиці пізнавально-перетворюючих дій дослідника (процедура дослідження передбачає висвітлення процесу розгортання вчинку, власне вчинювання особистості з метою актуалізації поступальних змін, взаємопереходів, взаємоспричинень і т.д. між елементами в структурі вчинку і в загальному способі життєдіяння, соціальної поведінки особистості), так і у засобах аналітичних дій дослідника (методи аналізу і тлумачення мають забезпечувати відтворення закономірностей, механізмів, логіки розгортання вчинку в цілому і окремих його компонентів).

Психологічне дослідження вчинку передбачає багаторівневий аналіз його структурних та процесуальних ознак і характеристик, отже процеси теоретизації та емпіричного дослідження вчинку мають відтворювати цілісну картину як кожного окремого рівня існування предмета дослідження (вчинку, способу вчинкового діяння особистості, особливостей вчинкової активності особистості тощо), так і їх сукупності — з визначенням певних специфічних особливостей кожного рівня, умов взаємовпливів певних рівнів у реальному життє-діянні особистості, умов і ознак змістовних взаємодій усіх рівнів у цілому тощо. У конкретному дослідженні вчинку побудована дослідником робоча теоретична модель предмета пізнання може виділяти як вихідні декілька або навіть один окремий рівень існування досліджуваного явища. Тоді, відповідно, аналітична модель дослідження матиме вихідними рівнями аналізу ті ж рівні існування