Теорії життєвого шляху людини.

План

1. Онтогенез. Час життя. Життєвий цикл. Життєвий шлях.

2. Життєвий і творчий шлях.

3. Життя як переживання.

4. Життя, зосереджене в миттєвості.

5. Миттєвість, розширена до меж людського життя.

6. Життя як учинок, що здійснюється перманентно.

7. Завершеність життя ї природна смерть.

8. Рушійні сили життєвого шляху.

Розглядати особистість, не торкаючись її генезису, її руху від етапу до етапу, досить важко. Зрозуміти закономірності світобудови можливо лише у процесі перетворень, зародження нового і відмирання застарілого, віджилого. Розуміння розвитку як основного способу існування особистості передбачає розгляд останньої протягом усього її життя.

Серед піонерів, що започаткували психологічні дослідження проблеми життєвого шляху, слід назвати ПЖане. У книжці "Психологічна еволюція особистості" він намагався побачити людину в її реальних змінах у плині часу. Зіставляючи вікові фази і біографічні ступені життєвого шляху, Жане синтезував біологічний, психологічний та історичний час у єдину систему координат.

Жане вивчав також соціальну функцію пам'яті, доводячи, що буквальне, хронологічне відтворення у пам'яті послідовності і тривалості подій порушує нормальний перебіг психічних процесів у теперішньому часі, і це є психопатологією пам'яті. Події, котрі охоплюють тривалий хронологічний період життя у минулому, повинні бути "відредаговані" пам'яттю. Людина їх підсвідомо коригує, узагальнює. Ця ідея пізніше знайшла прихильників серед психологів психоаналітичного напряму.

Генетичний зв'язок між фазами життєвого циклу простежує Ш.Бюлер у праці "Життєвий шлях людини як психологічна проблема". Під її керівництвом вперше комплексно досліджувалась проблема життєвого шляху, було показано значення окремих факторів, фаз, структурно-динамічних особливостей індивіда у формуванні різних типів життєвих циклів. Вивчаючи велику кількість біографій, Бюлер зіставляла об'єктивний хід подій з історією творчої діяльності людини та віковими змінами в її світосприйнятті та світопере-живанні.

Бюлер розробила також вихідне уявлення про природжене прагнення людини до самоздійснення, що зумовлюється життєвими цілями та особистісними цінностями. Самоздійснення розглядається як підсумок життя в цілому, коли все, чого людина прагнула свідомо чи несвідомо, дістало адекватну реалізацію. Саме життєві цілі інтегрують особистість, їх реалізація сприяє розумінню загальних закономірностей життєвого шляху.

Бюлер підтримує ідею єдності, цілісності життєвого шляху, однак вважає, що кожна фаза розвитку має власні домінуючі тенденції та мотивації. Встановлюючи етапи життєвого шляху, вона підкреслює їх відносну незалежність від вікових періодів. Так, вік до 16-20 років узагалі розглядається за межами життєвого шляху, тому що у цей час створюються лише передумови самовизначення.

Перший етап охоплює вік від 16—20 до 25—30 років, коли здійснюється пошук самого себе, супутника життя. У мріях, надіях накреслюється ескіз подальшого руху. Вибір головних життєвих цілей, потяг до великих вчинків супроводжується драматичними шуканнями, самовипробуваннями у різних діяльностях.

Другий етап традиційно називають зрілістю, і він триває з 25—30 до 45-50 років. Це апогей життя, коли самоздійснення відбувається на основі реальних досягнень, праці за покликанням, що стабілізує ставлення до себе і оточення, до власного минулого і майбутнього.

Третій етаді, пов'язаний з інволюцією, починається у 45—50 років і закінчується у 65—70 років разом із завершенням професійної діяльності. Настають душевна криза як результат скорочення часової перспективи, передчуття неминучості кінця існування, болісні переживання, пов'язані з самотністю.

Після 70 років про чіткі життєві цілі вже не може бути мови, вважає Бюлер, і тому цей період практично виключається з контексту життєвого шляху. Існування стає все більш безперспективним, самовизначення завершується.

Людина може розвиватися як за біологічним (вітальним) типом, так і за психологічним. Перший варіант передбачає досягнення творчого піку у віці біологічного оптимуму. Другий варіант розглядає досягнення людиною свого апогею і тривалої стабілізації без зниження продуктивності навіть тоді, коли починається в'янення організму і біологічний оптимум залишається далеко позаду.

Досить популярною є епігенетична концепція розвитку особистості, яку запропоновано одним із засновників "его-психології" Е,Еріксоном. Свідомість, вважає він, може відігравати самостійну адаптаційну роль пристосування особистості до зовнішнього середовища на основі діалогу. Людина ставиться до зовнішніх факторів вибірково, враховуючи їх значущість на кожному етапі життєвого шляху, роблячи вибір між протилежними ставленнями до світу і себе. Саме цей вибір визначає подальший етап саморуху.

На початку життя дитина обирає довіру чи недовіру до світу; на другій стадії полярними переживаннями стають почуття автономії та сорому; ігровий вік пов'язаний з почуттями ініціативи — провини; молодший шкільний вік потребує вибору між зацікавленістю трудовим досвідом, працелюбністю і почуттям неповноцінності; юнацтво пов'язане з почуттям визначення власного "Я" чи почуттям дифузії, розмитості, невизначеності ролей; молодість — це вік вибору між інтимністю та ізольованістю; зрілість обирає творчість чи застій; похилий вік — переживання цілісності чи відчаю.

Кризу, що розділяє етапи життєвого шляху, Еріксон розглядає як необхідність повороту, а не як катастрофу. Означені біполярні тенденції зумовлені насамперед наступним етапом розвитку. Етапи, що вже пройдено, також впливають на особистісне зростання, однак нові етапи стимулюють і нову форму цілісності. Коли людина переживає екзистенціальні ситуації, можливим є повернення на більш ранні рівні реагування. Всі кризові ситуації, глибинні конфлікти продовжують у певній формі існувати в особистості людини.

Ідея повернення на примітивні рівні, сходження донизу належить СХоллу. Він вважав, що душа людини любить повертатися до примітивного хаосу, щоб відпочити вія всякого примусу, особливо з боку розуму й здорового глузду. Тому вона покидає напружений "бій на передньому краї" й повертається до досвіду ранніх стадій. У дитинстві людина відчуває гармонію зі світом, яку пізніше порушують соціальні інстинкти. У концепції С.Холл а життєвий шлях значною мірою запрограмовано філогенетичними стадіями.

Серед досліджень, що спрямовані на аналіз соціальних факторів життєвого шляху, слід назвати праці відомого сучасного психолога Х.Томе, що активно користується психобіографічним методом. Одне з центральних понять, уживаних ним, — це поняття "теми буття", зміст якого він характеризує як головні прагнення особистості, її інтереси чи об'єкти, що мають високу особистісну значущість для індивіда.

Згідно з Томе, розвиток людини залежить від економічного рівня країни: у промислово розвинутих країнах становлення особистості визначається насамперед творчою тематикою, що сприяє власній самостійності, суб'єктності, у той час як в аграрних державах домінує так звана регламентуюча тематика, і молодь пристосовується до традиційного укладу, загальноприйнятих норм досить спокійно, без-кризово.

У зрілому віці Томе фіксує такі зміни в особистісних проявах, як більш визначену інтроверсію чи екстраверсію, інтенсифікацію певних схильностей типу огрубления чи витонченості, скупості чи марнотратства. Виникає також схильність до стійкої депресії, зростає рівень адаптованості до середовища. Однак жорсткої необхідності прояву цих вікових рис не було виявлено.

У похилому віці зміни особистості розглядаються насамперед як зниження продуктивності, пристосовності, певна деградація. Людина стає повільною, риси її характеру набувають гротесковості. Вона сприймається як надто ригідна, недовірлива, балакуча, чудернацька. Було зроблено висновок, що соціально цінні властивості особистості з віком меншають, а соціально небажані зростають. У той же час духовна продуктивність може залишатися на досить високому рівні. Процес старіння зумовлений перш за все соціальним походженням, рівнем освіти, стилем життя.

Лонгітюдні дослідження АЖоста та Р.Мак-Крея доводять, що з віком зростають відвертість, відкритість "Я", вихованість, кон-фіденціальність. Типових змін в емоційному контролі (надсвідомому чи підсвідомому) не визначено. Слід казати про вікову реорганізацію особистісних характеристик, але не про повну трансформацію в "іншу людину". Найбільш стабільними залишаються релігійні, економічні, соціальні, політичні цінності та професійні інтереси.

Дедалі популярнішим стає всевіковиЙ напрям у психології розвитку, що досліджує компоненти поведінки людини, котрі мають змінний і сталий характер, протягом життя — від народження до смерті. Терміни "всевіковий розвиток" (life-span) та "розвиток протягом життєвого шляху" (life-course) найчастіше використовуються як синонімічні.

Узагальнюючи основні положення всевікового підходу, можна стверджувати, що жоден віковий етап не має домінуючої ролі у розвитку. На всіх етапах життєвого шляху відбуваються як кількісні

(кумулятивні), так і якісні (інноваційні) зміни. Протягом якогось одного періоду певні системи поведінки удосконалюються, а інші регресують. Розвиток не ? процесом набуття все більшої ефективності, він складається з поєднання надбань (зростання) та втрат (занепаду). Залежно від умов життя і досвіду людини її розвиток може досить виразно змінюватись. Слід підкреслити значення соціо-культурних умов певного історичного періоду. Закономірності життєвого шляху можна зрозуміти, якщо розглядати взаємовплив вікових, історико-культурних та індивідуальних факторів.

Життя пропонує людині велику кількість можливостей та вимог. Завдання розвитку, як вважає Р.Хевігхерст, — це групи проблем, вимог та життєвих ситуацій, що породжуються біологічним розвитком, соціальними очікуваннями і власними діями людини. Ці проблеми змінюються протягом життя і спрямовують розвиток, надаючи йому сили й наповнення.

За даними Д.Оффера, існує три шляхи зростання: безперервний, хвилеподібний та утруднений, і кожну людину можна умовно віднести до однієї з цих груп. Репертуар адаптивних механізмів, форм психологічного захисту, кількісних та якісних характеристик процесу розвитку досить індивідуально своєрідний і залишається стабільним протягом життя людини.

Життєвий світ будується у процесі саморозгортання особистості, зростання суб'єктності як показника її зрілості, самостійності, відповідальності. Складна взаємодія біологічних, психологічних, соціальних