Онтогенез. Час життя. Життєвий цикл. Життєвий шлях.

Психологічна наука сьогодні оперує кількома термінами для характеристики індивідуального розвитку. Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез. Онтогенез є індивідуальним розвитком людини як організму із закладеною у ньому філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.

Час життя (life-time, life-span) визначає насамперед інтервал від народження до смерті, тривалість, протяжність існування. Це хронологічні рамки життя, від яких залежить, наприклад, співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.

Життєвий цикл передбачає, що плин життя має певні закономірності. Його етапи, котрі мають назву віків, циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх і поступово залишає. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повторюють нащадки. Циклічність характеризує також зміну поколінь у суспільстві, де молодші спочатку вчаться у дорослих, потім активно діють поруч з ними, потім у свою чергу соціалізують нове покоління.

Індивідуальна біографія настільки складна, що її досить умовно можна розчленувати на окремі цикли. Якщо певний період життя концептуалізувати як цикл ("сімейний цикл" чи "цикл професійного зростання"), підпорядкувати біографію загалом якомусь одному ритмові майже неможливо. Життєвий світ особистості — відкрита система, що має поруч із визначеною траєкторією розвитку чернетки, гіпотези, варіації, імпровізації.

Життєвий шлях особистості включає життєвий цикл індивіда, а життєвий цикл у свою чергу включає онтогенез.

Поняття "життєвий шлях" найбільш багатомірне — воно передбачає численні тенденції розвитку в межах однієї біографії. Ці лінії шляху водночас є автономними і взаємопов'язаними. "Життєвий шлях особистості, — зазначає І. Кой, — не тільки природно-історичний процес, що повторюється, але й унікальна, єдина у своєму роді драма, кожна сцена якої — результат зчеплення безлічі індивідуально-неповторних характерів і обставин".

Життєва подія, конкретний вчинок є вирішальними для розгортання життєвого шляху. Час, послідовність і спосіб здійснення певної події — чи то народження дитини, чи розлучення, чи вихід на пенсію, є дуже важливими. Складна взаємодія біологічних, психологічних та соціальних детермінант, серед яких найголовнішою виступає активність суб'єкта, його роль у власній світобудові, визначає періодизацію життєвого шляху.

Життєвий і творчий шлях.

Життєвий шлях завжди переживається як незавершений, тому що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Але у людини є стійка потреба у таких самопроявах, які були б водночас якомога більш свободними, незалежними від зовнішніх обставин і досконалими, довершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість остаточно реалізувати, розкрити свої сутнісні сили. Ця непереборна жадоба визначеності і штовхає особистість на творчий шлях.

Творчий шлях починається з перших життєвих вражень, які виявляють інтереси, уподобання дитини. Такі нахили, як, наприклад, музичний, виникають досить рано, тоді як нахил до технічної творчості — це надбання більш зрілого віку. Ранній діагноз творчих здібностей — важливий дебют творчого шляху людини.

Юність є віком творчих мрій, коли зростаюча особистість у своїх фантазіях стисло переживає свій потенційний, можливий творчий шлях. Нерідко такі мрії мають досить випадковий, несамостійний характер, коли підліток, юнак наслідує уподобання товариша, батька, вчителя, літературного персонажа, кіногероя. Коли ж мрії збігаються з реальними нахилами, спираються на певні творчі здібності, вони стають підґрунтям наступного етапу творчого шляху — покликання.

Творчий поклик допомагає людині знайти форми індивідуального вираження своїх думок і почуттів, свого унікального світосприймання. Уміння виплекати свій задум і втілити його на відповідному матеріалі шляхом суворих самообмежень, великої зосередженості й напруження всіх душевних сил, бажання вираження вселюдського у кожному одиничному творі є лейтмотивом становлення творчої індивідуальності.

Людська істота універсальна у своїй обдарованості, і ніяке відображення світу — чи то художнє, чи то наукове, чи моральне — все ж не дає остаточно наблизитися до повного відбиття творчих задумів. Творчий характер розквітає у вік зрілості (акме). Як пише П.Флоренський, "акме приходить приблизно у сорокарічному віці і виражає найбільшу повноту сил, тілесних і душевних, якої може досягти ця людина, найбільшу гармонію особистості, найбільш пишне й цілісне розкриття її можливостей".

Настає час, коли людина відчуває вичерпаність своїх творчих можливостей і починає шукати переходу до нової предметності, скоряючись глибинному потягові до універсальності. Суперечність між все більш тонкою індивідуалізацією та універсальністю є рушійною силою творчого шляху особистості, шляху до себе-справжньої, до всебічного саморозкриття, до максимальної довершеності.

Трагедія творця полягає саме у неможливості остаточно розв'язати протиріччя між універсальністю людської природи і обмеженістю будь-якої форми її індивідуального вираження. Так, для Байрона світ є тюрмою, він у розладі з усіма, у нерозв'язному конфлікті з людством. Його натура звернена до безконечного, і їй всюди тісно, навіть за необмеженої особистої свободи.

Страждати пристрастями всього людства — це й є головний прояв універсальної обдарованості людини. Життя не можна поділити на відокремлені одна від одної сфери художньої, технічної, наукової, релігійної, моральної діяльності. Все це — певні форми прояву універсальної обдарованості, яку закладено в кожну людину, як закладено в неї безсмертну душу, можливість злиття з абсолютом.

Життєвий і творчий шляхи синтезуються, поєднуються у творінні людиною самої себе, самопобудові. Настає час, коли людина стає спроможною активно і свідомо створювати себе, спочатку ідеально проектуючи сходинки саморозвитку, а потім і чуттєво-практично втілюючи свої задуми. Особистісне зростання стає головною метою життєдіяльності, максимальне розкриття своїх найсуттєвіших сил, істинної природи свого духовного єства — смислом життя.

Життя як переживання.

Людина не може залишатися байдужою до власного життя. Вона переживає все, що стає складовими частинами її біографії, як трагедію, драму, комедію, фарс, мелодраму тощо. Тональність її загального ставлення до життя є досить стійкою, хоч і залежить від вікового етапу чи життєвих обставин. У загальній детермінації людської поведінки це усталене, типове ставлення до життя виступає як внутрішні умови вчинкової активності. Від цього ставлення залежать ступінь свободи людини від випадкових обставин, її відповідальність, рівень інтернальності.

У житті завжди є трагічне й комічне, світле й темне, радісне й сумне. Різні люди акцентують увагу на певних обставинах; та ж сама ситуація сприймається зовсім по-різному залежно від того, що людина до неї привносить. Ситуація включає в себе і людину з її бажаннями, потребами, потягами, установками, емоційними станами. Сприйняття людиною конкретної ситуації певним чином змінює об'єктивні обставини.

Переживання власного буття може бути й неусвідомлюваним чи усвідомлюваним частково. Життя сприймається як природний процес — безпосередньо, щиро, наївно. Таке ставлення типове для дитинства, до якого інколи дуже тягне повернутися. Подібна відсутність будь-якої рефлексії виникає й у дорослої людини, коли та перебуває у полоні сильного афекту, кризового стану. "Існують цілі всесвіти ревнощів, честолюбства, егоїзму чи щедрості", слушно зауважує А.Камю, і коли людина потрапляє в такий універсум, вона на деякий час стає дитиною і переживає своє життя по-дитячому відверто, неопосередковано.

Інший спосіб переживання життя передбачає появу самосвідомості. Рефлексія ніби припиняє безперервний процес життя і дає змогу людині побачити його ззовні. Цей момент є вирішальним, ключовим, тому що починаючи саме з нього кожний вчинок стає відбиттям нового, глибинного, відповідального ставлення до власного існування. Набувають значущості моральні переживання, небезстороннє, пристрасне ставлення до оточуючих. Цінність життя іншої людини дорівнює цінності власного життя.

Важливою характеристикою людини є її здатність переживати уявне як дійсне, минуле й майбутнє — як теперішнє. Все, що минає, не зникає з нашого життя, а переживається багаторазово, інколи зі зростаючою силою — набагато більшою, ніж у момент реальної події. Наш погляд на давнину залежить від сьогодення, від теперішніх успіхів чи поразок. Нові цінності та смисли наполегливо "редагують" наші спогади.

Світ можливого, бажаного, очікуваного, імовірний та фантастичний, теж безпосередньо впливає на сучасний період життя. Майбутнє переживається не менш яскраво, ніж минуле.

Завдяки переживанню життя як єдиного цілого, що охоплює минуле, теперішнє й майбутнє, людина закріплює зв'язок різних часів свого буття. Вона будує життєвий шлях відповідно до переживання життя як такого, відповідно до репрезентації у свідомості його цінності.

Життя, зосереджене в миттєвості.

Специфічна риса розуміння проблеми часу життя, що має початок ще в Августина, — це психологізм. Час сприймається як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі. Августин першим підкреслював співіснування минулого і майбутнього у теперішньому часі, їх спільне перебування в миттєвості сьогодення. Кожної хвилини людина повинна бути готовою до смерті, до того, що її душа зв'явиться перед творцем. Отже, до часу і вічності людина має безпосереднє, особистісне ставлення. Час стає суттєвою рисою духовного життя, невід'ємною стороною свідомості.

Сучасна психотерапія вчить людину якомога частіше перебувати тут і тепер, у нинішньому часі, відволікаючись віл мрій і згадок, передчуття майбутніх подій та переживань з приводу тих, що давно відбулися. Виявляється, таке завдання виконувати дуже важко. Штучно загальмувати плин особистісного