"Час — чергування речей, схоплене у троїстій мінливості, якщо тільки може бути схопленим те, що ніколи не зупиняється. Сам по собі час не може ніяким чином бути розібраним, оскільки він тече сам у себе і є вічно єдиним. Але оскільки наші дії різні і не завжди ті ж самі (бо ми чи то робимо, чи то зробили, чи то збираємось робити), то ми нероздільному часові призначаємо частини, не розділяючи сам час, але позначаючи відмінність наших дій", — наголошував римський граматик IV ст. до н.е. Діомед.

Теперішнє являє собою перехід минулого і майбутнього одне в одне, їх динаміку, зустріч, контакт. Теперішній час розділяє часи і зв'язує їх. Все, що фізично вже минуло, але зберегло зв'язок із тим, що триває і має життєвий смисл, особистісну значущість, психологічно продовжує існувати. Саме так те, що фізично ще не починалось, але у нашій уяві має смисл, пов'язане з сьогоденням, зумовлює його, це мінливе майбутнє теж є реальністю.

Час як "тканина реальності" утворює сутнісний матеріал життя людини. Це насамперед тривалість буття у світі Як підкреслював відомий дослідник цієї проблеми А.Бергсон, тривалість — це вимір, у котрому особистість поринає у власне глибинне "Я" і стає безпосередньо причетною до творчості. Якщо у миттєвості, де зустрічаються минуле і майбутнє, в акті вибору ми йдемо не за поверховою, зовнішньою потребою, а прислуховуємось до себе, до свого внутрішнього світу, ми входимо до сфери тривалості, що відчиняє двері для істинного особистісного зростання.

Реальне та ідеальне виступають як психологічні підвалини, що дають людині можливість пережити власне буття у єдиному потоці психологічного часу. Цей потік включає до себе як свідоме, так і несвідоме. Миттєвості, з безлічі яких складається життєвий шлях, є переходом ідеального і реального одне в одне, є переживанням буття.

Миттєвість, розширена до меж людського життя.

У творчому пориві, у стані прозріння, перед лицем страшної небезпеки чи самої смерті людина здатна побачити, відчути все своє життя загалом, від початку до кінця, миттєво підбити підсумки пройденого шляху, осягнути перспективи. Миттєвість набуває значущості переломного, якісно нового етапу життєсприйняття, світопобудови. Минуле, майбутнє й теперішнє взаємопроникають, і час життя стає доступним для огляду в усіх своїх аспектах.

Здатність наскрізного бачення власного життєвого шляху, здатність відчуття тієї головної мелодії, яка і складає особистість, є тим психологічним механізмом, котрий регулює плин суб'єктивного часу, допомагає визначити нові життєві траєкторії. Кожна значна життєва подія стимулює цю здатність одночасного бачення значних періодів життя, їх глибинного розуміння. Кризові життєві ситуації обов'язково потребують такого перспективного і ретроспективного погляду на власну історію і сьогодення.

Новий рік, день народження, річниця смерті близької людини, інші значущі для особистості цикли життя провокують розгортання більш-менш усвідомлюваних оглядів свого життя в цілому. Кожного разу певні вікові етапи набувають нового змісту. Людина переживає цінність окремої події в її безпосередньому зв'язку з минулим і майбутнім. Всі враження, події, вчинки, очікування, бажання поєднуються в цілісну картину теперішнього життя, осяяну особливим смислом того, що вже відбулося чи ще передбачається.

Кожна мить потенційно несе у собі можливості розширення до меж людського життя, тому що час життя ніколи не буває векторно спрямованим від минулого у майбутнє. Теперішня подія буде залишатися теперішньою доти, доки вона буде залишатися особистісно значущою, актуальною. Щоб стати минувшою, ця подія повинна втратити свою сучасну, гостру значущість, змінити модальність.

Зміст психологічного часу пов'язаний із наповненням життя яскравими переживаннями, значними подіями. Плин психологічного часу досить нерівномірний, нелінійний, різноспрямований. Розуміння його впливу на всі прояви життєдіяльності зростає зі зростанням самосвідомості особистості, що перебуває у конкретній часовій перспективі і розгортає свої сутнісні сили протягом обмеженого відтинку часу, відпущеного у цьому житті.

Життя як учинок, що здійснюється перманентно.

Життя розгортає себе в часі шляхом розв'язання численних колізій, протиріч, проблем. Суперечності розкривають людині світ, який створений із конфліктів, незавершеності, нових можливостей, вимірів, розчарувань. Якщо розглядати людину як суб'єкта життя зсередини буття, в ЇЇ специфічному ставленні до нього, то власне людина у своїй вчин-ковій активності розв'язує різні за своєю природою і значенням протиріччя. Саме вчинок є головним осередком переживання і вираження для кожної людини, унікального, неповторного життя. "Людина включена у буття своїми діями, котрі перетворюють наявне буття, — зазначає СРубінштейн. — Цей процес — безперервна серія ланцюгових вибухових реакцій: кожна даність — наявне буття — вибухає черговою дією, яка породжує нову даність нового наявного буття, яке вибухає наступною дією людини".

Вчинок визначається насамперед у ситуативних відношеннях, котрі лише певною мірою залежать від людини. Об'єктивна реальність завжди передбачає необхідність корекції попередніх задумів, хоч би якою свободною людина себе відчувала, Так, ситуація водночас опановується особистістю і відкриває нові обрії, вимагає нових вчинків. Процес освоєння ситуації стає перманентним.

Умовно завершеною, розв'язаною ситуація стає завдяки феноменові мотивації. Зміна траєкторії життєвого шляху супроводжується духовною суперечністю: на місце відкинутої моделі світу людина ставить іншу, з новим протиріччям між ідеальним і реальним. Особистість зростає, стає більш зрілою, створює нові ідеалізовані мотиваційні моделі світу. Процес мотивації також стає перманентним.

Взаємовплив, взаємоперехід ідеального і реального у мотивації відбуваються у вчинковій дії, через яку людина заглиблюється у життя, стикаючись із проблемами, котрі не передбачалися мотивацією. Жодний вчинок цілком не вичерпує мотиваційного прагнення, і жодне мотиваційне прагнення не пояснює цілком характер вчинку. Головна ціль вчинку передбачає засіб її досягнення, який не був би чужорідним цілі. Пошук адекватних засобів із необхідністю коригує первинну ціль. Постійно вдосконалюючись, і ціль, і засоби її досягнення стають умовами життєвого шляху людини — шляху, який є цілепокладанням і досягненням життєвої цілі завдяки вчинко-вому механізму.

Життєвий шлях можна розглядати як низку основоположних, значущих вчинків. На різних етапах життєвого шляху ці вчинки нерідко дуже несхожі, навіть протилежні, але всі вони відтворюють те ж саме життя, всі відбивають страждання й радощі особистості, внутрішню логіку її розвитку.

Завершення одного вчинку є початком наступного, оскільки остаточних рішень життєвих завдань не буває — весь час виникають проблеми нового рівня. Таке різноманіття пов'язаних між собою єдиною метою вчинків стає одним перманентним вчинком, який дорівнює всьому життєвому шляху загалом. Цей всеохоплюючий вчинок прагне бути життєвим завершенням, але породжує нові колізії буття.

Завершеність життя ї природна смерть.

"Тварина проводить своє життя, не знаючи власне про смерть; тому тваринний індивідуум безпосередньо користується нетлінністю своєї породи: він усвідомлює себе тільки безконечним. У людини разом із розумом неминуче виникла і жахлива впевненість у смерті" (А.Шопепгауер).

Немає й не може бути справжньої радості існування, безоглядної життєлюбності, жадоби самовияву поза напруженою, відчайдушно спрямованою до фіналу життєвою траєкторією. Безконечність руху життя, його безначальність і незавершуваність стає для кожної окремої людини фатальним переживанням необхідності встигнути звершити головні задуми, виконати життєве призначення.

Ставлення людини до світу і людства зумовлює її ставлення до життя і смерті, буття й небуття, минулого й майбутнього. Час із його плинністю й нерухомістю, автономністю від людини й існуванням усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі закономірно приводить до смерті. У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, як казав давньокитайський філософ Ян Чжу (IV ст. до н.е.).

Смерть міститься у самому житті, оскільки, згідно з думкою Гегеля, конечне суперечить собі всередині самого себе й унаслідок цього протиріччя знімає себе: "живе вмирає й вмирає саме тому, що воно як таке має у собі зародок смерті"; "живе як одиничне вмирає від звички до життя". Уявлення старих людей з плином часу повторюються, часткове зникає, а з ним згасає й інтерес, замінюючись задоволеністю звички. Така відсутність протилежностей, що досягається у процесі життя, стає, як зазначає Гегель, спокоєм смерті.

Можливість прожити повний цикл життя, який /Мечников називав ортобіозом, є водночас можливістю відчути природну потребу небуття. Лише передчасний кінець життя, пов'язаний з різними дисгармоніями будови й розвитку організму, з суперечностями суспільного життя, заважає здійсненню ортобіозу.

Звершений життєвий шлях має найважливіший результат — чітку систему цінностей, значущість яких не передбачає простої субординації. Не можна побудувати ряд від простих до складних життєвих цінностей, це скоріше пагони єдиного стовбура чи рукави єдиної річки життя. Справді, що вище: пізнання художнє чи філософське, наукове чи релігійне? Що є більш вагомим: любов чи свобода, творчість чи самопожертва?

Особистість завжди прагне виконати життєве призначення, дійти до закономірного кінця у кожній значущій діяльності. Звершеність, яка виконала свій "борг життя", є ви черпан істю, що не передбачає страху смерті.

Рушійні сили життєвого шляху.

Мотивами світорозуміння у зв'язку зі спрямованістю вчинків людини є центрація і децентрація.

Центрація у сприйманні, як її розуміє Ж Піаже, є перебільшене сприйняття окремих елементів образу, у той