Співвідношення індивідуального, народного і вселюдського в життєвому та творчому шляху людини.

План

1. Самопізнання.

2. Смисл життя як психологічний феномен.

"Історія людства показує виникнення і поєднання народної, колективної та індивідуальної творчості, — зазначає В.А.Роменець. — Між цими видами можуть бути різні зв'язки, що залежить в цілому від рівня культури даного суспільства і що, між іншим, визначає певні аспекти його культури. Та хоч би який період і хоч би яке суспільство ми взяли, не можна знайти окремого існування цих трьох видів творчості. Народна творчість здійснюється на базі колективної та індивідуальної. Індивідуальна має корені в народній і практично реалізується в якомусь колективі (в школах, в науці, мистецтві, техніці тощо). Від того, як певне суспільство визначає характер взаємодії цих форм творчості, значною мірою залежить його історичне місце і роль серед інших суспільств".

Буття людини є суспільним, а отже життя конкретної людини розгортається в конкретній системі суспільних відносин, отримує певні впливи її структурних та змістових особливостей та виявляє їх у продуктах власного життєдіяння та життєтворчості. Кожна людина діє у певній суспільній групі, що має національні, професійні, комунікативні та інші ознаки. Поступово в процесі онтогенетичного, професійного, духовного розвитку людина засвоює ці сутнісні для її безпосереднього оточення ознаки, навчається їх відтворювати в окремих актах життєдіяння. Таким чином, результати життєтворчої активності людини набувають певних суспільних ознак, спричиняючи та зумовлюючи певною мірою індивідуальну активність людини протягом усього її життя. Людина може приймати ці ознаки як цінні та продуктивні для себе, як нейтральні, а іноді — як руйнівні, такі, що стримують активність, тощо. Усвідомлюючи цей факт, людина здатна самостійно спрямовувати свій подальший розвиток, свою майбутню активність, вилучаючи або, навпаки, підсилюючи присутність у них тієї чи іншої характеристики (національної, професійної, державної тощо).

Буття людини є історичним, а отже життя конкретного індивіда розгортається в конкретному історичному просторі та часі, де культура людства тісно сплітається з культурою конкретного суспільства, певної держави, суспільного утворення тощо. Буття конкретної людини є конечним, а отже історичний час її життєдіяння певною мірою обмежений. Тому історичний простір життєдіяння конкретної людини визначається декількома сутнісними площинами: 1) площиною розгортання індивідуального буття, контури якої визначаються масштабом змістовного простору життя та часовим виміром активного самотворення "Я" в просторових та часових межах реального життя людини; 2) площиною насичення буттєвого змісту життя конкретної людини історичним досвідом людства, контури якої визначаються ємністю змістовного простору життєдіяння "Я" та мірою насиченості можливого дійсним у реальному житті людини; 3) площиною доступності історичного змісту, контури якої визначаються мірою завершеності культурно-історичного досвіду життєдіяння у світі та рівнем динамічної відкритості цього досвіду у засобах його передання, що відбувається в системі "людина — суспільство". Відповідно життя конкретного індивіда набуває певних історичних ознак, зумовлених культурно-історичним досвідом як таким, що надає конкретне суспільство і що людина сприймає як самоспричиняючий суб'єкт.

Буття людини є безпосереднім самобуттям, шо має власні витоки творчої духовної енергії, власну індивідуальну історію та власне покликання й призначення. А отже, навіть за однакових суспільно-історичних умов ніколи не можна знайти однакових стилів життєдіяння, професійної творчості, однакових продуктів життєтворення тощо. Буття конкретного індивіда завжди має певні індивідуальні ознаки, які, безумовно, склалися під впливом суспільної та історичної дійсності, проте характеризують індивідуальну природу людини сприймати, розуміти, відтворювати та перетворювати світ. Отже, (Ідеться про індивідуальний досвід життєдіяння та життєтворення людини, в якому відображається культурно-історичний досвід людства, досвід суспільних утворень, що зумовлюють розвиток та життєву активність даної особистості (як суб'єкта національних, профе-сіних, сімейно-родових та інших відносин). Найсуттєвішою ж склад-довою індивідуального досвіду особистості є, безперечно, досвід активного самодіяння, самотворення, саморозвитку як суб'єкта власного життя, як індивідуального "Я", як самостійної творчої сили.

В процесі життєдіяльності особистості відбувається діалектичний взаємовплив та взаєморозвиток усіх складових індивідуального досвіду людини життєтворити у світі. Залежно від віку, статі, індивідуальних особливостей та умов розвитку можливим є той чи інший змістовний результат цих взаємовпливів. На певному етапі життєвого та творчого шляху людини можуть домінувати ті чи інші елементи індивідуального досвіду, а також умови його набуття. Проте сутнісно сталими залишаються його складові: індивідуальне, суспільне та культурно-історичне (або вселюдське). Ці ж складові визначають рівні оцінювання результатів або продуктів життєтворення людини, що можуть мати якість індивідуальної цінності, суспільного ідеалу або культурно-історичного надбання.

М.О.Бердяев стверджував, що у творчості є два різних акти: "Є початковий творчий акт, в якому людина ніби стоїть перед лицем Божим, і є вторинний творчий акт, в якому вона ніби стоїть перед лицем людей та світу. Є первинна творча інтуїція, творчий задум художника, коли йому звучить симфонія, передстоїть живописний образ чи образ поетичний, внутрішнє, не висловлене ще відкриття чи винахід, внутрішній творчий акт любові до людини, теж ні в чому ще не висловленої. У цьому творчому акті людина стоїть перед Богом і не зайнята ще реалізацією у світі та для людей. Якщо мені дано пізнання, то пізнання це передусім не є написана мною книга і не є сформульоване для людей наукове відкриття, що входить у коло людської культури. Це є передусім моє внутрішнє пізнання, ще не відоме світові і не виражене для світу, сокровенне. І це тільки є справжнє первородне пізнання, справжня моя філософія, коли я стою перед таїною буття. Потім настає вторинний творчий акт, пов'язаний з тим, що людина є істота соціальна,

реалізація продуктів творчості. Пишеться книга. І тут з'являється те, що у творчості зветься майстерністю, мистецтвом... У реалізації продуктів творчості людина вже зв'язана світом, матеріалами світу, залежить від інших людей..." Проте саме вторинний акт творчості являє світові геній творця, надаючи духовному змістові реальне, предметне вираження.

Протистояння, передстояння світові та відкритість йому, вбирання величного досвіду культурного діяння людства та розгортання індивідуального досвіду житгєтворення "Я", обмеження у предметі діяння та трансцендентний вибух подолання меж у власному творінні — такими є сутнісні механізми життєтворення людиною свого буття як самобуття. За словами М. О.Бердяева, творчість, творче ставлення до всього життя є не право, а обов'язок та повинність людини, необхідний моральний імператив, вселюдська, всезагальна цінність.

Самопізнання.

"Таємниця особистості, її виключності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська є більш таємничою, аніж світ. Вона і є цілий світ. Людина — мікрокосм і містить у собі все" (М.О.Бердяев). І якщо однією з основних сутнісних онтологічних форм активної взаємодії людини з довколишнім світом є пізнавальна діяльність, то відповідна форма активності, спрямована у внутрішній світ, до власного "Я", постає як самопізнавальна діяльність людини.

Пізнання в цілому — це онтологічна форма буття людини як специфічного способу існування сутнього. Сутність пізнання як форми людського буття полягає у розкритті та присвоєнні сутності пізнаного — в осягненні буття як сутнього. Процес пізнання починається з безпосереднього сприйняття чуттєво даного існування, а потім через абстрагування та генералізацію сутності завершується визначенням даного сутнього у категорії, понятті, теорії тощо. Результатом пізнавальної діяльності людини виступає перетворена дійсність, і, таким чином, відбувається взаємопроникнення двох основних форм буття людини — пізнання та діяння, власне-перетворення.

Проте буття людини є самобуттям (СЛ.Франк). Специфічність людського способу існування визначається саме тим, що буття людини, її безпосереднє самобуття здійснюється "як для-себе-буття, як буття, що собі самому відкривається або сутнє у формі самоодк-ровення собі самому". Тому пізнання та діяння у дійсності реалізуються як самопізнання та самодіяння (або самодіяльність).

Сутність самопізнання полягає у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда, його особистості, його неповторної індивідуальності, його людяності (М.Кузанський). Саморозвиток — це самостійне, спрямоване самою людиною здійснення індивідуальної сутності свого буття — окремого конкретного людського буття.

На цьому шляху необхідним предметом пізнання для людини стає буття її "Я" — достеменної сутності її власного буття як людського індивіда. Розвиток людини, як правило, і є процес розгортання сутності "Я". Якщо самостійне буття (самобуття) "Я" реальне, то індивід має володіти диференційованими засобами та прийомами безпосереднього чуттєвого пізнання проявів цієї реальності, а також розвинутою здатністю "повертати" зміст свого пізнання предметові самопізнання — "Я". В процесі онтогенезу людина поступово оволодіває необхідним досвідом здійснення самопізнавальних та само-перетворюючих впливів, засвоюючи культурно-історичний досвід та виявляючи індивідуальну здатність знаходити або вибудовувати власні, індивідуально-неповторні засоби самодіяння.

Самопізнання — це також своєрідний механізм пізнавальної діяльності людини, в основі якого лежить процес рефлексії Рефлективність мислення та пізнання людини є, власне, здатність активного перетворюючого та пізнавального впливу відносно самого себе, на себе. Це специфічна для людського способу існування форма пізнавально-орієнтуючої діяльності у світі. Іноді рефлексія визначається як процес розмірковування індивіда над тим, що відбувається В ЙОГО свідомості. Р.Декарт ототожнював