рефлексію зі здатністю індивіда зосереджуватися на змісті своїх думок, абстрагуючись від усього зовнішнього, тілесного. Дж.Локк розрізняв сприймання та рефлексію, трактуючи останню як особливе джерело знань, внутрішній досвід на противагу зовнішньому, що базується на "свідченнях органів чуттів". Соціально-психологічне визначення рефлексії виглядає як специфічна форма усвідомлення діючим суб'єктом того, як він у дійсності сприймається та оцінюється іншими індивідами або спільнотами. Можна також говорити про складну рефлективну діяльність свідомості людини, що природно властива їй; вона є основою самоусвідомлюючих дій, оскільки власне й надає "безпосередньо-чуттєвий матеріал" для розмірковування над особливостями та ознаками свого внутрішнього світу. Можна також говорити про різні рівні та певну міру продуктивності рефлективної діяльності конкретної людини, адже відмінності у здійсненні цієї діяльності різними індивідами досить великі і відображають особливості їхньої індивідуальної природи.
Самопізнання виступає також як специфічний механізм пізнання, через який людина ніби "пронизує" всі рівні буття сутнього, а отже переходить межі власної сфери буття. Людина здатна осягнути реальність зовнішнього буття сутнього, реальність власного буття як самостійного сутнього та реальність внутрішнього буття, буття власного "Я". Специфічною властивістю людського способу існування і є те, що людина "у межах самої себе не може здійснити себе" (СЛ.Франк).
Процес виходу безпосереднього буття за межі самого себе називається трансцендуванням. Розрізняють різні форми трансцендуван-ня: 1) трансцендування як пізнавальна інтенція реалізується "в ідеальній спрямованості погляду на реальність, яка через це стає нашим ідеальним надбанням і предметно пізнається нами" (С.Л.Франк); 2) реальне трансцендування безпосереднього самобуття здійснюється як "достотний його зв'язок та злиття з реальністю, що перевершує його, достотне оволодіння стійкою опорою для свого буття, і, тим самим, реальне подолання його суб'єктивності відбувається лише там, де безпосереднє самобуття знаходить та здобуває поза самим собою, за своїми межами реальність, деякою мірою споріднену за сутністю йому самому, з якою воно може якось злитися чи на яку воно може надійно спертися своїм внутрішнім єством" (С.Л.Франк). Реальне трансцендування може здійснюватись у двох напрямах (або вимірах): назовні — трансцендування безпосереднього самобуття в інше "Я" — та всередину — трансцендування до актуальної основи власної сутності, до свого "Я".
Засоби здійснення актів трансцендування і виявлення їхніх результатів є такими ж неповторними, яким є окреме людське буття. Проте суб'єктивний зміст цих актів буде розгортатися для кожної окремої людини як розуміння та тлумачення спорідненості сутності власного буття сутності того сутнього, що пізнається при цьому. Осягнення сутнього (в тому числі й самобуття) є завершеним і цілісним тоді, коли людина реалізує по відношенню до нього власні засоби діяння, індивідульно-неповторні за змістом та за формальною організацією.
Представлена теоретизація та визначення досить складних психологічних механізмів самопізнавальної діяльності людини не повинні складати враження про цю діяльність як надскладну або таку, що здійснюється поза межами реальності, дійсного уявлення чи мислення. Насправді самопізнання — це не осягнення якоїсь прихованої метафізичної і таємничої сутності, котру можна назвати "душею", "психікою" чи "світом "Я". Прихованість цих явищ від безпосереднього споглядання зумовлена їхньою ідеальною, феноменологічною природою. Але ж людині властиве застосування методів опосередкованого споглядання, а отже приховане може ставати явним, а втаємничене — розкривати свій зміст.
Самопізнання у повсякденному житті людини є відтворенням та осмисленням того, що вона робить, як вона діє, чому саме так, та ін. Тобто це — звичайна повсякденна діяльність, яка зовнішньо не відрізняється від будь-якої іншої, звичайної та необхідної людині. Адже людина усвідомлює особливості своєї фізичної, соціальної, духовної тощо природи, протягом життя навчається враховувати власні індивідуальні відмінності та вибудовувати певний спосіб діяння у світі відповідно до цих відмінностей, з одного боку, та до об'єктивних вимог життя — з іншого. Хоча, звичайно, засоби самопізнання власного фізичного "Я" відрізняються від засобів самопізнання "Я" духовного. І засоби самовідчуття, самоспоглядання, саморозвитку властивостей власної духовної природи відрізняються від тих, що адекватні самопізнанню соціальних ознак своєї особистості. Проте як буттю людини властиве розгортання власної сутності протягом життя — реальної, дійсної форми людського буття, так йому властиве самопізнання, самоосягнення власної сутності у просторі та часі його "індивідуальної історії". Найвищим рівнем самоосягнення людиною своєї сутності є відкриття для себе свого покликання та призначення, а також усвідомлення того, що воно здійснене, реалізоване, а отже звершене. Саме для того людині дається життя, аби в сумнівах та стражданнях зуміти "пізнати себе повністю" і досягти "вершини буття", адже "щастя твоє є у тобі самому" (Г. Сковорода).
Смисл життя як психологічний феномен.
На життєвому шляху самопізнання та самотворення рано чи пізно людина звертається до питання про смисл життя: "смисл життя взагалі" та "смисл мого власного життя". Ці дві площини вказують на два рівні філософствування людини: 1) відносно буття як такого, сутнього як такого, існування як такого; 2) відносно "мого життя", "мого покликання та призначення", сутності мого "Я". Цим типам філософствування властивий різний рівень абстрагованості від сутності проблеми, від реальності життя, від конкретних потреб життєдіяння певної людини. Коли йдеться про смисл життя як психологічний феномен, актуалізується другий рівень філософствування, а здобутки психологічної науки стають провідними на шляху розв'язання проблеми. Хоча, звичайно, певне узагальнення досвіду суміжних наук і насамперед філософської має здійснюватись, а його результат — застосовуватися.
"Запитувати про смисл, — писав Є.Трубецькой, — означає ставити питання про безумовне значення чогось, тобто про таке мислене значення, яке не залежить від чийогось суб'єктивного умонастрою, від свавілля будь-якої індивідуальної думки. Запитуємо ми про смисл якогось незрозумілого нам слова, про смисл певного нашого переживання або цілого нашого життя, питання завжди ставиться про всезагальне та безумовне значення чогось: мова йде не про те, що значить дане слово чи переживання для мене або для когось іншого, а про те, що воно повинно значити для всіх". Отже, коли йдеться про смисл, насамперед мається на увазі зміст або думка, що мають загальне значення і складають необхідний компонент будь-якого змісту, будь-якої думки взагалі.
Окрім такого загального значення, поняття "смисл" має специфічне значення позитивної всезагальної цінності, й саме в цьому аспекті воно постає, коли йдеться про смисл життя.
Коли йдеться про смисл будь-якого предмета, вказуються його зв'язки у більш обширній системі. Оскільки об'єктом розгляду може бути або ідеальний предмет (поняття), або реальний, можна говорити про смисл поняття (поряд із його значенням), встановлюючи його зв'язки з певною більш обширною істиною, або про смисл (призначення) предмета, маючи на увазі в даному випадку відношення його до більш широкої сфери реальності.
Якщо йдеться про смисл життя людини як живої істоти, то смисл постає як телеономне поняття, оскільки воно відображає певну цілеспрямованість діяльності та життєдіяльності взагалі.
Смисл життя пов'язаний з об'єктивно значущими цінностями, що усвідомлюються індивідом як необхідні, споріднені його сутності, бажані, як вища ціль його діяльності та намагань. До ціннісної основи смислу життя входить життєво важлива, емоційно прийнята ціль, яка не тільки об'єктивно доцільна, але й суб'єктивно стверджена, особисто визнана такою. В цілому смисл життя є сутнісним, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, що свідомо та цілеспрямовано вибудовує свій життєвий шлях і розгортає власне покликання та призначення.
За І.Кантом, смисл життя не поза людиною, а у ній самій, він іманентний особистості. Формотворчим фактором смислу життя є ідея, що приймається людиною як моральний закон власного життя, як обов'язок, що постає вищим благом для людини і саме так внутрішньо переживається нею. Поза людським буттям все існує лише як засіб, і тільки людина є "ціль сама по собі". Саме людина є суб'єктом морального закону, оскільки вона істота вільна та автономна. Смисл життя не існує сам по собі як певний атрибут реальності взагалі, він — в усвідомленні індивідом свого буття як власне людського. Смисл життя є безпосередній вияв особистості людини. Власне людський смисл надає поведінці та діянню індивіда в житті добровільне самопідпорядкування моральному законові; саме це, стверджує І.Кант, підносить людину над її власною природою. Умовою та духовною (ідейною) формою такого звеличування людини над собою є усвідомлення нею власного "людського місця" у світі. Відповідно, формою виявлення смислу життя є той чи інший світогляд, в якому представлені узагальнені уявлення людини про смисл буття як такого, принципи світобудови та можливі способи взаємодії зі світом.
Й.Г.Фіхте вказує на проблему смислу життя як на основу для філософських розмірковувань. Істинно людський смисл життя він убачає в досягненні індивідом повного порозуміння із самим собою, у розумі, у свободі, в діяльності, в тому, щоб людина "з простого продукту природи стала вільною розумною істотою". Розуміння смислу життя базоване на певній концепції природи людини: кожна тварина є те, що вона є; тільки людина первісно — ніщо. Тим, чим вона повинна бути, вона має зробитися,