Паразитизм — характерна риса особистості засудженого, особливо рецидивіста. Більша частина рецидивістів перед засудженням ухилялися від суспільної праці. Ця обставина підтверджується даними анкетування засуджених-рецидивістів. Згідно з цими даними більше половини рецидивістів становлять ті, хто або зовсім не здимався суспільно-корисною діяльністю (19,0%), або ж працював перед останнім засудженням не більше одного року. Серед паразитично настроєних рецидивістів виділяються особи молодого віку (79,0 % від всіх засуджених віком до 24 років) і засуджені старшого віку (40,3 % від всіх осіб віком 30 років і більше). Про небажання рецидивістів трудитися говорить і те, що понад 10% з них систематично порушували або допускали окремі порушення трудової дисципліни як перед засудженням за злочини, так і у різних установах позбавлення волі. Однак слід зазначити, що обов'язковість участі в суспільно корисній праці в колоніях позитивно впливає на засуджених, дисциплінуючи їх. Завдання вихователів повинно полягати не в механічному залученні у суспільно корисну діяльність, а швидше за все у вихованні, прищеплюванні їм свідомого відношення до такого роду діяльності.

Розкриваючи статус соціального походження й положення особистості засудженого-рецидивіста, варто мати на увазі, що частина рецидивістів у відомій мірі втратила відповідний зв'язок з тими соціальними структурами (громадами, прошарками, професійними групами), вихідцями й представниками яких вони є. Цей розрив виникає тому, що деякі з них ведуть протягом тривалого часу антигромадський спосіб життя. Без врахування даної обставини не можна правильно усвідомити роль і значення даної соціально-психологічної ознаки у формуванні особистості рецидивіста. Зрозуміло, що ця особливість особистості засудженого рецидивіста повинна враховуватися при здійсненні кримінально-виконавчого впливу: навчання відповідним професійним прийомам, виховання поваги до професії, гордості за людину, ощадливого відношення й любові до землі, природи й т. ін.

Однією з особливостей рецидивістів є низький рівень освіти. Серед обстежених, зокрема, виявлено 2,4 % малограмотних, 16,6 % з початковим рівнем освіти, 47,6 % мали незакінчену середню освіту, 26,1 % — середню, 1,5 % — вищу.

У порівнянні з іншими категоріями засуджених, зокрема із уперше засудженими до позбавлення волі, рівень освіти рецидивістів нижче. Майже половина засуджених у момент анкетування не навчалися ні в школі, ні в інших навчальних закладах. Причиною тому служать різні обставини: небажання відвідувати школу (7 %), вік (7 %), короткий строк позбавлення волі1 (5,3 %), мають освіту або спеціальність (12 %) тощо.

Рівень освіти в структурі з іншими факторами в тому або іншому ступені впливає на процес ре-соціалізації.

Сам по собі низький рівень освіти, узятий ізольовано^від інших ознак, не може розглядатися як криміногенний фактор. Його недостатній рівень у рецидивістів свідчить про вузькість, утилітарність ціннісних орієнтацій. Якщо виходити з того; що навчання виконує освітню та виховну функції, той або інший рівень освіченості відображає певний етап у соціальному розвитку особистості. Навчання засудженого — це не тільки розширення кола знань, розкриття потенційних здатностей і задатків, придбання спеціальності, а й певний процес соціалізації особистості, подолання негативних і формування моральних, естетичних якостей, спонукання її до корисної соціальної активності і т. ін. Якщо зрівняти, наприклад, групу малограмотних та освічених людей, то можна дійти висновку про те, що перші мають більшу кількість засуджень до позбавлення волі. З малограмотних 66% засуджувалися двічі, 19%— три рази, 12,5 %— чотири й 12,5 % — п'ять разів, у той час як з осіб, які мають освіту, двічі засуджувалися 63,2 %, три рази —- 25,7 %, чотири - 7,6 %, п'ять — 0,5 %, шість і більше разів — 3 %.

Однак рівень освіти не перебуває в безпосередньому зв'язку з такими показниками, як дотримання вимог режиму й т. ін. Кількість допущених порушень засудженими зазначених вище груп приблизно перебуває в такому ж співвідношенні, як і чисельність цих груп.

Значною своєрідністю відрізняються властивості особистості рецидивіста в сфері родини та побутового оточення: Тривалий антигромадський спосіб життя не може не впливати на сімейне положення засудженого. Лише 47,7% з них мали родини 28,1 % були самотні, 24,2 % розлучені. Таким чином, були одружені тільки 47,7 % рецидивістів, хоча слід зазначити, що середній вік рецидивістів у порівнянні із уперше засудженими вище. Як показує дослідження, і серед цієї групи виявилася значна частина рецидивістів, які не проявляють якої-небудь турботи про благополуччя, інтереси своєї родини. І все-таки заперечувати роль родини, її можливості у виправленні рецидивістів було б неправильно. Засуджені, які не мали родини, частіше порушували громадський порядок, вимоги режиму тощо.

З наведених даних видно, що інтенсивність порушень громадського порядку й режимних правил у процесі відбування покарання в рецидивістів, не одружених, набагато вище. Навіть у рецидивістів, тобто в осіб, у яких значною мірою ослаблені соціально корисні зв'язки, родина виступає в якості стримуючого, стабілізуючого фактора. Уміле використання позитивного впливу родини може бути одним з факторів успішної ре-соціалізації рецидивіста.

Негативне відношення рецидивістів до родини проявляється й у тому, що переважна більшість із них зловживала спиртними напоями (близько 20 %). За визнання навіть самих засуджених, майже в половини з них обстановка в родині була ненормальна. Природно, ' засуджені не надавали власне кажучи, ніякого значення тому, що вони зловживали спиртними напоями, вели аморальний спосіб життя тощо. Тим самим вони негативно впливали на членів родини, руйнували їх моральні підвалини. Багато хто з них ухилялися від надання матеріальних засобів на утримання своїх неповнолітніх дітей, непрацездатних і відмовляли у матеріальній допомозі батькам, a 10 % рецидивістів заявили, що взагалі ніякого боргу або відповідальності перед батьками, жінкою, або чоловіком і родиною в цілому не відчувають.

Для рецидивістів характерне протиставлення родини своїм "друзям". Такий висновок можна зробити з того, що, згідно з даними обстеження, 13 % засуджених підтримували свою "дружбу" тільки на основі спільного вживання спиртних напоїв, 24 % — на основі "подібності характерів.

Аморальні, індивідуалістичні властивості особистості засудженого проявляються й в інших сферах. Нерідко цинічне відношення проявляють вони до громадського порядку, правил гуртожитку. За даними дослідження, третя частина рецидивістів перед останнім засудженням притягувалася до адміністративної відповідальності.

Найбільш важливим показником антигромадської орієнтації особистості рецидивіста виступає злочин — як той, за який він засуджувався до позбавлення волі раніше, так і той, який спричинив засудження до іншої міри покарання. Нерідкі випадки, коли в силу недостатньо чіткої роботи слідчих органів, несвоєчасного розкриття злочину винний вчиняє ряд суспільно небезпечних діянь, веде аморальний спосіб життя. І незалежно від того, чи засуджувався він раніше до позбавлення волі чи ні, уже в цьому випадку може йти мова про цю особу як злісного злочинця.

Зрозуміло, основна увага при характеристиці особистості рецидивіста повинна бути спрямована на злочини, які спричинили покарання винного до позбавлення волі. Відповідно до чинного законодавства рецидивістів виділяють в окрему категорію на основі того, що всі вони раніше відбували покарання за вироком суду. Значна частина з них відбуває дане покарання не двічі, а три й більше рази; 59,5 % засуджених двічі втрачали волю, 25,4 % — три рази, 10,2 % — чотири, 2,9 % — п'ять, 2,0 % — шість і більше раз.

Звертає на себе увагу той факт, що рецидив з боку осіб, що відбували позбавлення волі у колоніях строгого режиму, тобто рецидивістів, вище, ніж у тих, хто вперше засуджувався до позбавлення волі й відбував таке покарання в колоніях загального й посиленого режиму. Як уже зазначалося, 40,5 % обстежених рецидивістів засуджувалися до позбавлення волі три й більше рази. Даний показник набагато вищий у порівнянні з рівнем рецидиву з боку осіб, які відбули покарання в колоніях загального й посиленого режиму. Як основні причини тут виступають:—

винятково важкий за соціальною занедбаністю, ступенем деморалізації, контингент засуджених і у зв'язку з цим складні завдання щодо організації та здійснення процесу ре-соціалізації;—

спільне утримання різних категорій рецидивістів.

Практика свідчить про те, що в колоніях строгого режиму відбувають покарання засуджені, які значно відрізняються один від одного й за ступенем суспільної небезпеки, і за мірою вчинених злочинів, і за минулою злочинною діяльністю: засуджені до позбавлення волі двічі, з одного боку, п'ять і більше разів – з іншого; засуджені як за тяжкі злочини; так і менш тяжкі, у тому числі й необережні. Завдання підвищення ефективності кримінально-виконавчого впливу вимагає відмови від практики спільного утримання всіх категорій засуджених-рецидивістів і диференціації їх в залежності від інтенсивності й змісту антигромадської установки.

Кількаразове відбування рецидивістами позбавлення волі деякою мірою притупляє попереджувальне значення покарання. Тому, щоб підвищити попереджувальну роль покарання позбавленням волі, було б доцільно