створити для небезпечних рецидивістів, але не визнаних особливо небезпечними, й інших рецидивістів різні режимні умови позбавлення волі.
Структура взаємодії особистості рецидивіста з іншими елементами системи "особистість — суспільство" характеризується певною сталістю й стійкістю. Це проявляється не тільки в негативному відношенні до суспільно-корисної праці, громадського порядку, родини й інших соціальних цінностей, а й у характері і а мотивах злочинів. Якщо порівняти за характером перші й останні злочини, які вчинили рецидивісти, то можна виявити досить велику подібність з цілого ряду злочинів. Перед першим й останнім засудженням до позбавлення волі вчинили хуліганство відповідно 33,8 % і 34,9 %. розкрадання державного й громадського майна - 17,6% й 13,0%, крадіжку – 15,6 %, і 17,1 %, шахрайство — 0,5 % й 0,6 %. Це дає підставу стверджувати, що для особистості засудженого-рецидивіста, з одного боку, характерно певна сталість проявів у тій або іншій сфері антигромадської діяльності. Подібна сталість є не що інше, як вираження в засуджених-рецидивістів певного типу антигромадської орієнтації. З іншого боку, аналіз вчинених рецидивістами злочинів показує, що для рецидивістів (у порівнянні із уперше засудженими) більше характерний насильницький, агресивний тип антигромадської орієнтації. Це проявляється в збільшенні при останньому засудженні питомої ваги осіб, винних у хуліганстві з 33,8 % при першому засудженні до 34,9 %, у вбивствах — з 6 % до 27 тощо.
До числа специфічних Характеристик особистості рецидивіста відносяться підстави звільнення з місць відбування покарання за попередній злочин. Особистість - - це й певним чином виражене відношення людини до навколишнього світу, насамперед суспільства, і соціально значуща оцінка людини з боку суспільства. Такі акти, як засудження до того або іншого виду покарання, дострокове звільнення від покарання, поліпшення або погіршення умов його відбування, містять у собі певну оцінку особистості засудженого. Застосування, наприклад, умовно-дострокового звільнення є не що інше, як констатація того, що особистість засудженого набула іншої соціальної якості. У той же час різні можливості звільнення від відбування позбавлення волі покликані не тільки фіксувати ті або інші етапи виправлення засуджених, а й повинні стимулювати, прискорювати бажаний процес їхньої соціалізації. Очевидно й інше – попередження рецидиву значною мірою залежить від того, наскільки обґрунтовано, вчасно застосовуються ті або інші види звільнення з місць позбавлення волі.
Необґрунтоване застосування інституту дострокового звільнення від відбування покарання знижує як попереджувальне значення кримінального закону так і ефективність самого процесу виправлення й перевиховання правопорушників і в остаточному сенсі веде до того, що окремі і них звільняються незаслужено й передчасно. Звичайно, не можна забувати, що питання про визначення ступеня виправлення винятково складне, тому що в цьому вішалку мова йде про завдання проникнення в глибини людської натури, уміння всебічно оцінити особистість засудженого й прогнозувати майбутнє. Тому тут об'єктивно можуть бути певні труднощі. Але в той же час, як показує практика, ефективність окремих видів дострокового звільнення знижується через незадовільне рішення ряду питань у законодавстві й на практиці. Одне з них полягає у відсутності чіткого визначення поняття виправлення й перевиховання, поняття доказів виправлення, а також визначення кола цих доказів.
Обґрунтований висновок про виправлення й перевиховання засудженого може бути зроблений лише на основі сукупності різного роду факторів, глибокий аналіз яких вимагає кваліфікованого підходу, у тому числі з позицій принципу розвитку, а також з'ясування значущості тих або інших критеріїв та їхнього співвідношення між собою в оцінці факту виправлення й перевиховання. Однак, як показує практика, при умовно-достроковому звільненні засуджених використовується обмежене коло доказів виправлення й перевиховання, наявність яких не завжди може свідчити про відповідну зміну особистості. Серед критеріїв зазвичай вказуються: сумлінне відношення до праці, зразкова поведінка, участь у суспільному житті, підвищення освітнього рівня і т. ін. Лише в деяких випадках береться до уваги усвідомлення засудженим своєї провини. Недостатньо враховуються або зовсім не враховуються такі показники виправлення, як засудження злочинного минулого її відкритий розрив з ним, відношення до спиртних напоїв і лікування від алкоголізму, прагнення до самовиховання, а також світоглядні — моральні показники особистості засудженого. Особлива увага повинна бути спрямована на виявлення таких показників, проявів особистості засудженого, які характеризують її ціннісні орієнтації й мотиви поведінки. На основі аналізу відношення засудженого до суспільства, колективу, родини, інших осіб, до самого себе й своїх обов'язків можна зробити, відповідний висновок про виправлення засудженого, а отже, вирішити питання про застосування умовна-дострокового звільнення, як інших видів звільнення до закінчення строку покарання.
Ще більш обережно необхідно застосовувати умовно-дострокове звільнення, помилування відносно рецидивістів. Рецидив серед звільнених достроково в міру збільшення судимостей зростає. Рецидив серед неодноразово засуджених вище, ніж серед вперше засуджених до позбавлення волі. Особлива активність відзначається серед осіб, які відбували позбавлення волі другий і третій раз, що зв'язано очевидно з особливостями віку, характеру соціальних зв'язків даної категорії рецидивістів й, природно, з передчасним рішенням питання про умовно-дострокове звільнення. Потрібно більше часу, протягом якого засуджений-рецидивіст всебічно виявив би себе з позитивної сторони. Необхідно враховувати й те, що частина з них намагається пристосуватися до обставин, приховати, завуалювати своє негативне ставлення до заходів, які вживаються працівниками установ виконання покарань для їх перевиховання. Важливо тому вміти зовнішні форми поведінки зіставити із щирими намірами й помислами, виявити, чи не суперечить одне іншому.
Рецидивісти, як правило, більш тривалий час перебувають у місцях позбавлення волі, в силу чого деякі із соціально корисних зв'язків, що були в них, слабшають. Було б доцільніше ширше використати у відношенні до них, там, де це можливо, переведення у колонію-поселення. Там засуджені поступово під наглядом адміністрації й контролем громадськості можуть остаточно прилучитися до умов життя на волі й одночасно показати, наскільки вони виправилися.
За своєю природою психологія рецидивіста не відрізняється від психології інших людей. Але оскільки остання с головним чином результат суспільної практики, конкретної діяльності людини, вона не може не мати іншого змісту й проявів залежно від умов формування й розвитку самої особистості. До такого роду факторів формування особистості рецидивіста відносяться:—
вплив соціально-економічних, ідеологічних факторів на виховання членів суспільства;—
значний вплив на особистість – через мікросередовище — антигромадських, несприятливих для гармонійного розвитку особистості факторів, включаючи й відому ущербність позбавлення волі;—
як правило, тривалий антигромадський спосіб життя рецидивіста, тобто вчинення ним цілого ряду злочинів й інших антигромадських діянь. Якщо спрямованість психічної діяльності рецидивістів визначається переважно соціальними умовами, то ступінь її активності залежить і від індивідуальних психофізіологічних властивостей (темперамент, емоційна сфера, уроджені задатки і т. ін.).
Властиві правопорушнику протиріччя між приватновласницькою й соціалістичною мораллю, між негативними й позитивними рисами набувають, як правило, яскраво виражену, гостру, конфліктну форму. Особистість рецидивіста характеризується більш широким комплексом стійких негативних властивостей, і в той же час, на відміну від інших злочинців, менш помітні позитивні якості. Характерно й те, що внутрішні протиріччя у рецидивіста виступають на користь кількаразового вчинення злочинів й інших антигромадських діянь, що призводить при відсутності належної виховної роботи до формування й закріплення інших негативних рис і відповідно "витіснення" позитивних якостей. Особливості складу "давніх злочинців", не зазнають зміни, тому що вони виступають скоріше наслідком злочину, а не його причиною. Вони визначають розвиток у людини злочинної спрямованості.
При вивченні психології рецидивістів важливого методологічного значення набуває, завдання науково обґрунтованої класифікації психічних явищ і встановлення існуючих між ними зв'язків. У різноманітті індивідуальних особливостей та їхніх причин неважко заблудитися й навіть засумніватися в принциповій можливості ґрунтовно, точно вивчити конкретну особистість. Мета психологічного вивчення особистості правопорушника полягає у виявленні його системи поглядів і намагань, моральних критеріїв, рівня інтелектуального розвитку, обсягу знань, широти поглядів й інших характерологічних особливостей. Психологічну характеристику особистості рецидивіста можна дати лише на основі аналізу її соціальних та індивідуально-психологічних, внутрішніх властивостей. Але головне, у цій характеристиці — це його морально-психологічні властивості, ціннісні орієнтації й соціальні ролі, тобто ,його відношення до виконання обов'язків, що випливають із соціального, професійного, сімейного й інших статусів.
При характеристиці особистості рецидивіста більш прийнятним уявляється підхід, при якому в структурі психіки правопорушника виділяється три взаємопов'язаних психічних явища – процеси, стани й властивості. Достоїнство цього підходу в тому, що він ґрунтується на принципі розвитку, внаслідок чого представляється можливість простежити все різноманіття психічних явищ, особливостей психології рецидивістів у їхньому генезисі й розвитку.
Споконвічними в психічному житті виступають процеси, які забезпечують відображення дійсності, формування знань, життєвого досвіду, ціннісних орієнтацій, регуляцію діяльності й активне відношення особистості до навколишнього світу. Психічні процеси відрізняються відносною однорідністю своєї структури. У сучасній психологічній літературі ці процеси розділяють на пізнавальні, емоційні й вольові.
Пізнавальні процеси у рецидивістів не відрізняються якими-небудь істотними особливостями в цілому. Відчуття, сприйняття, мислення, уявлення, пам'ять і т. ін. відповідають нормі.