Звернемося до процесу спогаду, який близько примикає до пізнавальних процесів. Спогади переслідують будь-яку людину, особливо тоді, коли різким виявляється контраст між її сьогоденням і минулим. Позбавлення волі — це саме той привід, що, за свідченням ряду дослідників, у тому числі й тих, хто на власному досвіді випробував це, стимулює даний процес. Тюремні спогади, навіть і про давню давнину, відрізняються такою жвавістю, що вражають своєю силою самих авторів спогадів. Можна припустити певну схильність до спогадів й у рецидивістів. Правда, як показує практика, їх спогади не відрізняються такою жвавістю, яскравістю, точністю, яку ми бачимо у вперше позбавлених волі. Відомо, що в більшості рецидивістів "за плечима" не один рік відбування позбавлення волі. Таким чином відсутня в багатьох з них оптимістичність, життєстверджуюча сили в спогадах. Предметом спогадів нерідко виступає злочинний спосіб життя, що знаходить своє вираження в переказах про вчинені злочини. Характерними для рецидивістів є також спогади про несправедливості щодо них. Досить характерно, що близько половини рецидивістів вважають призначену міру покарання несправедливою, надмірно суворою, а 56% вважають, що органи слідства й суд всебічно не розібралися в обставинах злочину.

Однак не відповідало б дійсності твердження про те, що серед рецидивістів немає таких, які віддаються спогадам про окремі ділові соціально значущі фактори, приємні періоди свого життя. Частина з них, незважаючи на кількаразові засудження до позбавлення волі, не втратила інтерес до людських відносин, не втратили певних соціально-корисних зв'язків, якостей і якоюсь мірою почуттів відповідальності перед суспільством, окремим колективом, родиною тощо. Тут важливо, щоб вихователі стимулювали й закріплювали схильність до такого роду спогадам і використовували їх у процесі здійснення виправного впливу.

У звичайних умовах люди найчастіше не зауважують різноманіття вражень. Розмаїтість явищ, сприйманих різними органами почуттів, — застава, необхідна умова нормальної психічної діяльності людини. У місцях позбавлення волі такого різноманіття немає. Тому засуджені деякою мірою відчувають своєрідний "сенсорний голод", тобто обмеженість подразників, що йдуть у мозок від зовнішнього середовища. Його зазнають особливо ті, хто відбуває позбавлення волі у в'язниці, перебуває в приміщенні камерного типу або ізоляторі. Відома одноманітність, монотонність у порівнянні з життям на волі характерна й для звичайних умов відбування покарання в установах виконання покарань. Тривалість строку позбавлення волі збільшує "сенсорний голод" у рецидивістів. Відсутність необхідного кола зовнішніх "подразників" нерідко призводить до того, що на незначні явища в них можуть виникати надмірні емоційні зриви.

У більшості рецидивістів не розвинені естетичні почуття, тому, наприклад, почута музика, побачена картина і т. ін. не викликають у них вибуху вражень. Коло усвідомлюваних відчуттів рецидивістів обмежується тим самим не тільки відсутністю відомого кола вражень у місцях позбавлення волі, але і їх моральною, естетичною та соціальною недорозвиненістю. Зрозуміло, сенсорний голод не всіма засудженими переноситься однаково, у цьому випадку можна встановити таку закономірність: чим менше подразників він усвідомлювалося раніше, тим, видимо, легше переносяться умови ізоляції, і навпаки, більші страждання переносить той засуджений, який раніше жив більш-менш повнокровним життям, відчував та усвідомлював різноманіття його проявів. Однак тією чи іншою мірою цей "голод" змушені переносити усі засуджені. Відомо, наприклад, з якою підвищеною увагою рецидивісти сприймають появу шефа, лектора, вихователя й навіть новоприбулого. З інтересом сприймаються ними й виховні заходи, які відрізняються новизною, у той же час застарілі засоби та методи виховної роботи зустрічаються засудженими з недовірою.

Сенсорний голод стимулює в людині схильність до спогадів, однак він негативно діє на мислення та інші процеси й стани. Одноманітність і монотонність вражень при відсутності зовнішніх подразників різко знижують енергетичний рівень кори мозку і нерідко призводять до порушення психічних функцій.

Певною специфікою характеризуються здібності рецидивістів. Так, К. К. Платонов визначає здібності як ступінь відповідності даної особистості в цілому вимогам певної діяльності, розкриття через структуру даної особистості та структуру вимог до особистості й певного виду діяльності з урахуванням можливої компенсації одних якостей особистості іншими. Психологи поділяють здібності на загальні й особливі, елементарні й складні, актуальні й потенційні тощо.

Для рецидивістів характерна нерозвиненість як загальних, так і спеціальних здібностей. Недостатня їхня розвиненість — наслідок вузькості, суперечливості ціннісних орієнтацій, соціально корисних зв'язків. Оскільки формування здібностей залежить від складності й значущості відповідної діяльності, необхідно на основі виявлення в засуджених відповідних задатків і загальної обдарованості знаходити найбільш раціональні шляхи розвитку в кожного з них певного виду здібностей. Чим складніші й значущі будуть практичні зусилля засудженого в сфері трудової діяльності, суспільного життя колективу колонії, тим ефективніше та успішніше повинен відбуватися цей процес. Однак не можна забувати, що здібності можуть позитивно характеризувати особистість лише при необхідній погодженості їх з її соціально корисними зв'язками й відносинами, спрямованістю та основними рисами характеру. Окремі здібності можуть бути спрямовані на досягнення антигромадських цілей. Так, у значної частини рецидивістів відзначаються різні професійні навички вчинення злочинів, елементи професійної пам'яті. Багато хто з них вміє не тільки виконувати різного роду технічні дії в напрямку антигромадської діяльності (наприклад, відкрити запірний механізм, непомітно "перевірити" чужі кишені, сконструювати й створити якесь технічне або інше пристосування тощо), а й показати організаторські здібності, уміння втягнути в злочинну діяльність інших осіб, особливо неповнолітніх, і часом незвичайні знання психології "своєї справи". Ці обставини необхідно враховувати в кримінологічній, слідчій та кримінально-виконавчій практиці. Зокрема необхідно вживати всіх заходів до запобігання "обміну досвідом" між розкрадачами, особливо злодіями, шахраями і т. ін.

Пізнавальні процеси тісно взаємопов'язані з емоційними, тобто всякого роду переживаннями особистості. Емоції, як первісна форма відбиття об'єктивної реальності, займають важливе місце в регуляції поведінки людини. Емоції, почуття, переживання здатні як активізувати, так і гальмувати психічну діяльність і відповідно впливати на прояви особистості. У поєднанні з іншими психічними явищами емоції виступають як будівельний матеріал більш складних психічних компонентів — почуттів, відчуттів, сприйняття; таких якостей, як цілеспрямованість, самовладання, наполегливість і т. ін. Іноді, як відзначає К.К. Платонов, емоції накладають відбиток у свідомості на тривалий час, проявляючись ніби в "чистому" виді в специфічних емоційних станах (стан нудьги або ейфорії з неусвідомленими причинами тощо).

Для багатьох рецидивістів характерне ослаблення системи соціальних критеріїв поведінки, що гальмує функції волі та об'єктивно висуває на перший план емоційні аспекти поведінки. Звідси невитриманість, імпульсивність у поведінці.

В цілому ж емоції відіграють підлеглу роль у порівнянні з іншими компонентами психіки — моральними, вольовими та іншими властивостями особистості. Характер цієї взаємодії визначають як загальні, так і специфічні прояви в емоційній сфері засуджених. Мабуть, у багатьох рецидивістів поєднується туга за волею, що з особливою силою проявляється у тих, хто повинен відбувати значний строк покарання. Туга — супутник одноманітності життя. Подібні настрої часто відображаються й у своєрідному тюремному фольклорі: інакомовленнях, піснях, віршах і т. ін. Тому винятково важливе значення має завдання відродження перед таким засудженим перспективи, тобто емоційно насиченого уявлення про майбутнє, для того, щоб він відмовився від поглядів на своє життя як безперспективне, як на безглузде й безцільне існування.

У значної частини рецидивістів відсутні позитивні емоційні переживання (сором, каяття, моральний самоосуд) у зв'язку із вчиненими злочинами. За даними дослідження, понад 50 % рецидивістів вказали, що в житті, у тому числі й при вчиненні злочину, не вважають аморальним використання слабості інших. Помітно також прагнення перекласти свою провину, помилки в житті на інших, пред'явити "рахунок" за свою знівечену долю іншим або суспільству в цілому. Формування в даної категорії засуджених позитивних емоцій, почуттів повинне відбуватися з необхідною умовою закріплення позитивних властивостей та якостей особистості.

Часом емоції в рецидивістів проявляються досить бурхливо, швидкоплинно, з афектами. Надмірна імпульсивність особливо властива особам з холеричним і сангвінічним темпераментом, що відрізняється мотивацією насильства та агресії. Подібні емоційні прояви "оголюють" найбільш негативні риси особистості: жорстокість, озлобленість, черствість, грубий індивідуалізм та егоїзм, імпульсивність тощо. У поєднанні з із цими негативними рисами характеру емоції служать базою суспільно небезпечних дій — гостро афективних дій, істеричних реакцій, злісних порушень режиму в місцях позбавлення волі, покалічення, завзятого небажання стати на шлях виправлення. Таким чином, ряд емоцій