В особистості рецидивіста с й певні позитивні риси. У деякої частини рецидивістів бачимо прихильність до праці, почуття патріотизму, окремі елементи колективізму та взаємодопомоги, щирість, презирство до неправди і т. ін. Однак наявні позитивні якості у рецидивіста проявляються у взаємодії з негативними властивостями, рисами, через призму його специфічних відносин і зв'язків. Усвідомити цей процес можна лише на основі дослідження антигромадської установки, яка характерна для рецидивіста. Це активна установка. її можна визначити як вибіркове встановлення зв'язків і відносин, прямо пов'язаних зі вчиненням злочинів. У антигромадській установці закладена свого роду соціально-психологічна "програма" відповідної діяльності, і тому власник цього феномена відрізняється готовністю до вибірковості поведінки в антигромадському напрямку.

Установка на антигромадську діяльність ніби генералізує усі особливості особистості рецидивіста, надає відповідну якісно змістовну характеристику й виділяє її в окремий тип - - найбільш деградований у соціальному відношенні. Однак антигромадська або іншого роду установка не може фатально прирікати людину на ті або інші дії. Вчинення злочину, поведінка у місцях позбавлення волі і т. ін. завжди є результатом свідомого рішення та поведінки індивіда.

Перш ніж прийняти те або інше рішення й об'єктивувати його, людина свідомо оцінює прийнятність конкретного вчинку і його наслідків з погляду своєї моральної платформи. Злочин у своїй основі — це відкритий виклик загальнозначущим моральним, правовим нормам і цінностям. Тому як би не "вжився" рецидивіст в антигромадську діяльність, яким би звичним, стереотипним не було для нього те або інше злочинне діяння, він завжди, у меншому або більшому ступені, стоїть перед дилемою: або вчинити злочин,, або ні. Головна роль у вирішенні цього питання належить ціннісним орієнтаціям і мотивам особистості, у яких наче акумулюються й соціальний досвід, і спрямованість, і очікування, погляди й інші особливості особистості. Правда, у рецидивістів цей процес проходить менш суперечливо, болісно, тому що моральна, соціальна деградація їхньої особистості значною мірою послаблює або взагалі руйнує механізм саморегулювання, самоконтролю. Проте й у цьому випадку немає достатніх підстав підводити під злочинну діяльність якусь фізіологічну основу. Принаймні необхідні для цього достовірні, науково обґрунтовані висновки фізіологів, психологів тощо.

Винятково великого значення набуває й питання про природу антигромадської установки особистості рецидивіста. Ряд авторів намагається при ньому залучити вчення про установку Д. Н. Узнадзе. Якщо антигромадську установку розуміти неправильно, то можна легко відійти від матеріалістичних позицій у поясненні причин конкретних злочинів і звести їх до області несвідомого. Начебто правильне судження. Однак необхідно визначити соціальну . установку як неусвідомлювану тенденцію діяльності й готовність до її певного виду.

При подібному розумінні соціальної (у тому числі й антигромадської) установки взагалі можна засумніватися в принциповій можливості ре-соціалізації, переорієнтації тих осіб, які мають неусвідомлену тенденцію до злочинної поведінки. На формування антигромадської установки рецидивіста впливають головним чином соціальні компоненти — недоліки у вихованні, минулий досвід та антигромадські прояви особистості, інтереси, ціннісні орієнтації і т. ін. Крім того, щоб виникла подібна установка, необхідно, щоб суб'єкт "переплавив" і зробив всі ці й деякі інші соціальні фактори внутрішнім надбанням. Процес заміни одних відносин особистості іншими, нівелювання її орієнтації та формування антигромадської установки проходить не тільки під впливом зовнішніх подразників, факторів, але й при особистій участі свідомості самого суб'єкта. Формування антигромадської установки одночасно означає й закріплення певної структури компонентів її змісту та особистості в цілому. У зміст антигромадської установки входять:—

певна сукупність соціальних ролей (несумлінний, поганий сім'янин і т. ін.;—

орієнтації, які пов'язані з потребами й способами їхнього задоволення, які лежать в антигромадській сфері; антигромадські погляди, принципи;—

мотиви злочинної поведінки;—

ідеали суб'єкта — відсутність соціально значущих ідеалів тощо;—

певний ансамбль вольових й емоційних рис особистості (некритичне наслідування, невміння контролювати свою поведінку, безвільність або завзятість і т. ін.).

При наявності єдності зазначених компонентів установки особистості злочинець одержує ніби "готові знання", стійкий особистісний орієнтир у засвоєнні впливу зовнішнього середовища й визначенні своєї поведінки. Про стан готовності, схильності до сприйняття негативних факторів й антигромадської діяльності як основної функції антигромадської установки можна говорити тоді, коли, ця сфера діяльності, її характер відповідають ціннісним орієнтаціям, поглядам й ідеалам особистості.

У значної частини рецидивістів антигромадська установка відрізняється глибиною, стійкістю й достатньою виразністю. Це пояснюється тим, що вони, як правило, тривалий час перебувають під впливом несприятливих з погляду формування особистості соціальних умов і тривалий час ведуть антигромадський спосіб життя. З іншого боку, установка в рецидивістів найчастіше ґрунтується на ідейних мотивах (злочинної "філософії") і глибоко продуманих антигромадських шлях. 1 нарешті, ті ціннісні орієнтації, спонукання, інтереси, які не входять у зміст установки й, можливо, навіть суперечать їй, у визначенні поведінки рецидивіста мають менше значення, ніж, скажімо, у вперше засуджених.

За ступенем інтенсивності, стійкості установки рецидивістів на антигромадську діяльність можна виділити такі її види:—

антигромадська установка, заснована на світогляді, ідейних мотивах особистості, що припускає цілком усвідомлену спрямованість поведінки. Уже наводилися дані про те, що певна частка рецидивістів відповіли, що крали й будуть красти після звільнення. Цим особам саме властива антигромадська установка подібного роду;—

установка, заснована на суперечливій моральній, світоглядній платформі й суперечливих мотивах поведінки. У цих випадках рецидивіст може мати такі ціннісні орієнтації й керуватися такими мотивами, які в якомусь ступені суперечать установці на злочинну діяльність. Рецидивісти, яким властива подібна установка, не переслідують глибоко обмірковані цілі, а вчиняють злочини при наявності певних обставин (незначного впливу з боку інших осіб тощо). До цієї групи можна віднести тих рецидивістів, які не знають, не "ручаються" за себе.

Резюмуючи викладені міркування, варто підкреслити, що особистість рецидивіста виступає як найбільш соціально запущена, яка володіє сукупністю негативних властивостей й ознак. Головне, що характеризує її, — це негативне відношення до соціальної ролі, включаючи кількаразове вчинення злочинів і відбування покарання щодо позбавлення волі, а також стійка установка на антигромадську діяльність.

Для теорії та практики установ виконання покарань велике значення мас виявлення тих факторів, які сприяють формуванню особистості засудженого.

Процес формування особистості рецидивіста як типу особистості злісного злочинця — це процес відображення наявного протиріччя між суспільною та індивідуальною свідомістю. На рецидивну злочинність впливають обставини двоякого роду: причини й умови, які впливають на злочинність у цілому, з одного боку, і специфічні умови, які впливають саме на рецидивну злочинність, — з іншого. Всі суперечливі явища, процеси, що лежать в основі злочинності взагалі й формування особистості засудженого, найбільш концентровано впливають на формування особистості рецидивіста.

У конкретних ситуаціях, де формуються стандарти поведінки, істотну роль відіграють вольові, інтелектуальні та емоційні особливості суб'єкта. Як уже зазначалося, у- значної частини засуджених-рецидивістів спостерігаються істотні порушення інтелектуальної, вольової та емоційної сфер.

Усі наведені фактори присутні й у формуванні особистості рецидивіста, оскільки рецидивна злочинність "виростає" зі злочинності первинної. Очевидно, що особистість рецидивіста формується, як правило, при наявності винятково складного комплексу й сукупності негативних умов та обставин. Однак питома вага їх у формуванні особистості рецидивіста не однакова і змінюється. Так, наприклад, менше значення в цьому випадку має фактор впливу родини, оскільки тут ми маємо справу із уже сформованою особистістю. З іншого боку, на рецидивістів особливо впливає злочинний світ. У цьому випадку зростають і суб'єктивні фактори, рецидивіст відповідно до своїх орієнтацій, поглядів, установок обирає відповідні зв'язки та відносини, намагається підвести під свою антигромадську діяльність якесь обґрунтування ("філософію" злочинного світу). Таким чином може бути прискорений процес становлення типу злісного злочинця.

Інша група негативних обставин, яка впливає на формування особистості рецидивіста, — це специфічні фактори, які пов'язані з недоліками покарання, пенітенціарної та постпенітенціарної діяльності. Останні наче нашаровуються на причини та умови загального характеру й переплітаються з ними. Умови рецидивної злочинності — це обставини, які здатні прискорити реалізацію її об'єктивних причин. У плані боротьби з рецидивною злочинністю набагато важливіше установити, які конкретні умови можуть сприяти рецидиву, тому що без цього не можливо визначити практичні міри боротьби з ним. В аспекті умов, які сприяють рецидиву, відбувається приєднання нових негативних факторів до тих, які діяли раніше й не були усунуті. Загальні причини та умови, шо сприяють вчиненню злочинів, у результаті продовжують діяти відносно такого роду осіб й у випадку, якщо вони поєднуються з обставинами, що специфічно впливають на рецидивну злочинність. При дослідженні специфічних факторів формування особистості рецидивіста необхідно, таким чином, враховувати й