Спостерігається прямий зв'язок між умовами морального формування неповнолітніх правопорушників та антигромадською поведінкою цих осіб надалі. Досліджуючи юнацький рецидив, можна дійти висновку про те, що джерела рецидиву виявляються вже в ранньому віці, у таких сферах формування й прояву особистості, як родина, школа, навчальний заклад і т. ін. Більшість рецидивістів з неблагополучних родин. Вже у неповнолітньому віці до першого засудження в рецидивіста складаються досить чіткі антигромадські . погляди та установки, які багато в чому визначають долю цих осіб у майбутньому. Найчастіше вже перед першим засудженням це цілком сформований тип злісного злочинця! Можливо, в силу цього покарання позбавленням волі у колоніях або інших установах виявляється неефективним з позиції досягнення основної мети — виправлення й перевиховання правопорушника.

Всі ці фактори можуть одночасно розглядатися як специфічні умови формування особистості рецидивіста. Різниця між рецидивістом та злочинцем, який вперше вчинив злочин, саме в тому, що перший вже знайомий з механізмом правосуддя — він "засвоїв" досвід, придбаний в ізоляторі тимчасового утримання, у залі судового засідання, у місці виконання вироку.

Відбування позбавлення волі не може проходити безслідно: або правопорушник дійсно виправляється, або, незважаючи на "всі перипетії та тяготи засудження і відбування позбавлення волі, він може ще більше утвердитися в своїй антигромадській орієнтації.

У місцях Позбавлення волі функціонують суспільні відносини, яким притаманні специфічні риси. Призначення цих відносин, урегульованих нормами установ виконання покарань, — це реалізація покарання позбавленням волі. Засуджений до позбавлення волі знаходиться під впливом цілого комплексу каральних елементів, обмежень, які випливають або пов'язані зі змістом даного виду покарання. Основний їх зміст – ізоляція засудженого з кола учасників тих суспільних відносин, які діють в умовах вільного життя. Ізоляція засуджених підсилюється строгою та послідовною регламентацією їхнього способу життя та поведінки, у тому числі й тих його аспектів, рішення яких перебуває у вільному розпорядженні інших громадян, і рядом істотних обмежень у сфері основних прав, цивільних, трудових та інших правовідносин.

Специфічні умови відбування покарання, їх реалізація доповнюються іншими, чисто виховними за своїм характером засобами впливу. У результаті здійснення процесу виконання покарань у засуджених, як правило, викорінюються негативні, формуються та закріплюються необхідні позитивні властивості, якості особистості. В одних випадках досягається повне моральне виправлення, докорінно змінюються орієнтації та установки особистості. Про таких засуджених говорять, що вони виправилися; в інших — досягаються більше скромні результати; окремі позитивні якості в особистості засудженого можуть поєднуватися з певним колом антигромадських, негативних рис та ознак. І, нарешті, відносно третьої категорії засуджених — злісних порушників режиму вплив виявляється нейтральним, тобто не досягає цілей, поставлених перед покаранням. Останні дві групи засуджених в основному й служать "резервом" рецидивістів.

У плані впливу умов відбування позбавлення волі на особистість засудженого заслуговує на увагу питання про особливості середовища в місцях позбавлення волі. Найстрашніше для засудженого — це не начальники, не грати, не замок і не правила режиму. Найстрашніше, виявляється, це свої ж "брати". Зло, загнане в чотири стіни, намагається й тут бути злом, вишукує способи насильства над людиною, сильного над слабким, нахабного над жертвою своєї нахабності.

Говорячи про завдання нейтралізації негативного впливу злісних злочинців на інших засуджених, не слід змішувати різні малі, неоформлені групи засуджених з негативною спрямованістю з усім колективом засуджених колонії, загону, ланки, бригади. Сам по собі колектив не може мати негативної спрямованості, тому що більшість його членів, хоча й мають певні вади, раніше пройшли ту або іншу школу колективізму, товариськості. Труднощі нейтралізації впливу негативних елементів полягає в тому, що вони "мимовільно" з'єднуються в групи, в основі яких багато емоційного й навіть емоційно-рефлекторного. Ступінь інтенсивності різних форм психічного зараження перебуває в прямій залежності від ступеня однорідності, від рівня властивої цій спільності свідомості та почуття "ми", а також ступеня внутрішньої солідарності, взаємної довіри тощо. Саме в місцях позбавлення волі, де колектив формується без врахування волі його членів і де внаслідок цього виявляються люди різних орієнтацій, поглядів, установок, створюється досить сприятлива основа для появи різних неоформлених груп, у тому числі й негативно спрямованих до виправлення. Всіх засуджених об'єднує те, що кожен з них вчинив злочин або кілька злочинних діянь. Позбавлення волі руйнує сформовану раніше систему відносин людини з іншими людьми, утворюється певний вакуум. У результаті вона починає підшукувати собі друга, що, у свою чергу, пов'язаний з іншими засудженими. Так і формується мала група, де діє з особливою силою рефлекс наслідування. Якщо один з її членів, особливо найбільш авторитетний, стає порушником, то слідом за ним у порядку солідарності наслідування на шлях порушення режиму можуть стати інші члени цієї групи.

Вплив позбавлення волі як покарання на формування особистості засудженого має й інший аспект — пов'язаний з його попереджувальним впливом. Покарання виступає як складова частина системи запобіжних заходів у боротьбі зі. злочинністю та іншими антигромадськими діями.

Саме існування покарання забезпечує психологічний вплив на нестійких людей у цілому й на самого злочинця. Кримінальний закон і покарання, яке передбачається ним, це реальний фактор, який разом з багатьма іншими впливає не тільки на поведінку особистості, а й на сам механізм її становлення. Не слід забувати, що й завдяки зведенню тих або інших соціальних цінностей у ранг охоронюваних законом відбувається формування відповідного відношення до них. Особливо сильний психологічний вплив на нестійких громадян мас можливість застосування за злочинну поведінку позбавлення волі.

У той же час попереджувальний вплив покарання відносно певної групи осіб, які раніше перебували в місцях позбавлення волі значно знижується. Якщо не звідане суб'єктом кримінальне покарання ще може втримувати його від вчинення злочину, то вже застосоване до нього покарання, і яке не дало належного ефекту, різко знижує відносно цієї особи попереджувальний вплив. Більше втримує від вчинення злочину покарання, яке не звідане, ніж уже один раз застосоване і яке дало належного ефекту. Дане правило стосується тільки засуджених, які свідомо не стали на шлях виправлення, чесного трудового життя, неухильного дотримання законів і правил.

Очевидно, що в міру зростання числа судимостей попереджувальне значення покарання знижується ще більше. У ряді інших випадків цьому сприяє, зокрема, те, що засуджені-рецидивісти, якщо вони не визнані особливо небезпечними^ відбувають покарання незалежно від числа засуджень до позбавлення волі в колоніях того самого виду (строгого режиму), як і інші.

Досвід кількаразового відбування покарання, тривалого перебування в місцях позбавлення волі виробляє в окремих засуджених відому пристосовність до режимних умов. Рецидивісти, прагнучи "заслужити" можливі пільги, найчастіше створюють видимість свого виправлення, маскуються під тих, що "усвідомили свою провину", "активістів" і т. ін. Природно, після звільнення на волю такі особи не припиняють антигромадської діяльності.

У плані попередження рецидиву гостро постає питання про вдосконалювання системи покарань. Оскільки покарання до позбавленням волі об'єктивно сполучене з рядом небажаних наслідків, варто більш послідовно дотримуватися принципу економії репресії. З одного боку, покарання виступає як добро, оскільки ліквідує протиріччя злочинця із суспільством, забезпечує суспільну безпеку, з іншого — воно виступає як вимушене зло, тому що являє собою певні обмеження.

Необхідно ширше застосовувати до осіб, які можуть бути виправлені без ізоляції від суспільства, покарання, не пов'язані з цією ізоляцією. Підвищення попереджувального ефекту покарання може досягатися не тільки шляхом посилення його суворості. Щонайкраще забезпечує виправлення правопорушників лише справедливе покарання. Із цих же позицій необхідно підходити й до питання про співвідношення каральних та виховних засобів у процесі впливу на засудженого. Таке рішення треба шукати не стільки в збільшенні кримінальних заходів, скільки в подальшій диференціації засобів та методів кримінально-виконавчого впливу, включаючи й можливі послаблення режиму або введення додаткових обмежень для відповідних категорій правопорушників.

Серед передумов підвищення результативності виконавчого впливу, підвищення попереджувального значення покарання та кримінального закону в цілому, попередження рецидиву виступає й проблема стабільності кримінального покарання. Характерно, що не набагато більше як половина рецидивістів були засуджені за останній злочин після відбуття повного покарання у вигляді позбавлення волі. Особливо високий рівень рецидиву серед звільнених достроково. Умовно-дострокове звільнення може бути застосовано лише в тому випадку, якщо засуджений зразковою поведінкою та чесним відношенням до праці довів - своє виправлення. Закон, як уже згадувалося, не містить визначення поняття виправлення, не дає чітких і певних його ознак, критеріїв. Запобіганню рецидиву серед звільнених достроково сприяло б і введення додаткових умов, при наявності яких рішення про звільнення винного могло б бути скасовано. Умовно-дострокове звільнення (як і більшість інших видів дострокового звільнення) повинне виконувати ніби дві функції: з одного боку, воно покликане виконувати роль бажаної перспективи, яка стимулює засуджених, з іншого — воно не повинне підривати стабільність призначеного за вироком