Соціально-психологічні методи виправлення правопорушника

Виправлення та перевиховання особистості — одна з головних проблем цілого ряду наук: педагогіки, етики, медицини (психіатрія, невропатологія, психотерапія), психології та інших. Кожна з наук розглядає свій аспект проблеми. Так, наприклад, педагогіка досліджує закономірності перевиховання дітей, підлітків, юнаків, дорослих. Вона визначає оптимальні засоби, методи й форми організації перевиховання. Психіатрія, невропатологія й психотерапія досліджують патологічні психічні й нервові відхилення й визначають засоби повернення хворих до норми.

Оскільки всі ці науки об'єктом дослідження визначають людину як свідому особистість, то цілком зрозуміло, що вони не можуть не опиратися на дані ряду психологічних дисциплін, які досліджують виникнення й розвиток відхилень у психологічній сфері у зв'язку із соціальними умовами життя й біологічними задатками, цілісним - складом психіки особистості, яка відображає історію її взаємин із суспільним, навколишнім середовищем. Однією з найважливіших проблем психології є вивчення внутрішніх процесів перевиховання людини.

Так як психологія є теоретичною основою виправлення правопорушника залежно від віку й характеру відхилень (патологічні, кримінальні), то природно, що вона сама опирається, з одного боку, на правові принципи, враховує їх приписи, з іншого боку — дослідження із психології виправлення можуть внести свої корективи як в правову теорію, так і практику.

Центральним питанням у дослідженні закономірностей виправлення є питання, як і під впливом яких факторів (педагогічних або обставин життя) відбувається зміна психологічного стану, що дозволяє привести поведінку та діяльність суб'єкта до соціальної норми, з'ясування стадій виправлення і їхніх психологічних характеристик..

Дослідження перебудови особистості неминуче відбувається разом з дослідженням як діяльності установ виконання покарань у цілому, так і їх окремих посадових осіб. Наприклад, необхідно вивчити можливості виправних впливів у процесі суду, у місцях позбавлення волі, на підприємствах, куди повертаються звільнені, і т. ін. Великий психологічний інтерес має питання про вплив поведінки і діяльності судді, прокурора, адвоката на пробудження почуття провини у правопорушника й бажання виправитися.

І, нарешті, значна група проблем стосується психологічних основ організації й методики виправлення правопорушників. Зокрема, питання про значення прикладу в перевихованні, про психологічні основи навіювання й переконання тощо. Нарешті, не можна нехтувати явищами самовиправлення, самовиховання правопорушників, які мають свою складну психологічну природу. Всі перераховані питання й визначають основні завдання дослідження.

Вирішення зазначених проблем можливо при тісному контакті та взаємодії вчених-психологів, педагогів і практиків. Основою для побудови педагогічної теорії перевиховання служать психологічні знання. Але треба враховувати й те, що сам процес перевиховання, іншими словами, перебудова психології правопорушника, залежить від рівня розробленості педагогічної теорії й умілого її використання. Тому дослідження із психології виправлення можливо тільки в процесі практичного виправлення правопорушників у повному контакті з представниками права й спеціальної педагогіки.

Філософською психологією виправлення є теорія відображення. Зовнішнє природне й суспільне середовище впливає на мозок людини й відображаються в ньому у формі образів, думок, переживань, настанов і т. ін. Процес відображення дійсності не простий, не дзеркальний, він складний і динамічний. Кожне нове враження, як наслідок дії об'єктивної дійсності, не тільки порівнюється зі старим або досвідом, що відбився у свідомості, а й перетворюється залежно від настанови, яка склалася раніше. Крім того, нове враження впливає на наявний досвід, який також змінюється залежно від сили, життєвої значущості нового впливу дійсності. І, нарешті, між старим і новим у свідомості можуть виникнути конфліктні відносини.

Таким чином, психічне відображення перебуває в постійному русі та зміні. Психіка постійно розвивається, якісь елементи її перебудовуються, одні відмирають, інші затверджуються, треті коригуються. Особливості поводження людини визначаються не тільки якістю дійсних впливів, зовнішніх вимог, а й залежать від раніше визначених настанов, схильностей, характеру в цілому.

Разом з тим кожен вчинок, який одержав особливо значущу суспільну оцінку й відповідно схвалюється особистістю, може вплинути на сформовану психіку й змінити її. Врахування саме цього має важливе значення для розуміння психології злочинця і її перебудови. Однин судовий розгляд кримінальної дії може бути початком перебудови психології злочинця.

Академік І.І. Павлов, спираючись на вчення про діяльність мозку, експериментально обґрунтував рефлекторну природу відображаючої, або психічної, діяльності мозку. В умовному рефлексі він побачив єдність фізіологічного й психічного. Цим він обґрунтував не лише механізм психічної діяльності, а й механізм регуляції поведінки особистості, процесу впливу психічних станів на соматичні. І.І. Павлов встановив, що всякий новий вплив стає сигнальним. Отже, в умовному рефлексі вже є елемент передбачення. У людини утворяться зв'язки між умовними подразниками, що створює майже безмежне орієнтування в зовнішньому світі. Численні умовні рефлекси взаємозалежні, у єдності вони утворюють складну систему, що лежить в основі наших думок, рухів і складних дій.

Рефлекси нашаровуються один на одного, підсумовуються. Таким чином формується система. Одні з них можуть вгасати й знову пожвавлюватися при певних умовах. Інші актуалізуються, тобто проявляються в полі оптимальної збудливості й зізнаються індивідом як спрямована психічна діяльність, у той час як треті проявляються в злегка заторможеній частині мозку, внаслідок чого особистість не усвідомить процесу, а виявляє тільки фізіологічні зміни, якщо вони явно виражені. Неусвідомлювані процеси стають усвідомлюваними лише тоді, коди наступає оптимальне порушення у відповідній частині мозку. Діяльність мозку, яка не виражалася у свідомості індивіда, зазвичай називається несвідомою діяльністю. Раптове "просвітління", "осяяння", "інтуїція", "здогад" і т. ін. — все це результат неусвідомленої діяльності, який став надбанням свідомості. Таким чином розкриваються психолого-фізіологічні закономірності рефлексивних утворювань, які лежать в основі різних форм відображення дійсності та поводження людини.

Сучасні фізіологи, розвивають і доповнюють вчення про вищу нервову діяльність. При цьому характерним є те, що фізіологи стали тісніше співпрацювати із психологами. Вони прагнуть підійти до пояснення найбільш складних явищ психіки. Особливо щодо цього плідними є дослідження зворотного зв'язку, яке дозволяє більш правильно представити рефлекторну дугу як кільцеву. Відповідна реакція на подразник служить сигналом нової реакції й т. ін. Відкриття механізму випереджального порушення пояснює акт передбачення на основі сформованого досвіду. Все це проливає світло на механізм свідомої, вольової активності особистості.

Таким чином можливо дійти висновку про те, що методи виправлення значною мірою залежать від особистісних якостей правопорушника та навколишнього оточення. Особлива роль при цьому належить спрямованості особистості, особливостям її темпераменту і характеру, особистісним здібностям.

Під спрямованістю особистості слід розуміти систему спонукань, яка визначає вибірковість відносин й активність людини.

Про людину судять по її дійсних вчинках і висловленнях, але за всім цим стоять певні спонукання, одні з яких є, стійкими й становлять характерні властивості особистості, у той час як інші є тимчасовими й визначаються зовнішньою ситуацією або внутрішнім станом людини. Спонукувати людину до дії або певного вчинку можуть матеріальні або ідеальні мотиви. У якості основних зазвичай виступають усвідомлені потреби й інтереси, певні настанови й ідеали як компоненти погляду й переконань, почуття й помисли.

Вивчення мотивів людини має важливе значення для розуміння її морально-психологічної сутності. Одна людина, наприклад, сумлінно відноситься до праці в силу потреби, інша — свідомості боргу, а третя — тимчасово, в інтересах досягнення кар'єристських задумів. Всі ці характеристики представляють соціальні рівні розвитку різних особистостей. У кожної людини в основі її поведінки і діяльності лежать потреби. І це зрозуміло: для того щоб. жити, люди повинні задовольняти свої потреби в їжі, житлі й одязі, як і багато в чому іншому.

Потреби й інтереси можуть бути нормальними та з відхиленнями. Потреба — це необхідність людини в певних умовах життя й розвитку. Потреби відображають стійкі вимоги внутрішнього середовища організму або зовнішніх умов життя. Будучи усвідомленими, вони проявляються у формі мотивів поведінки. Потреби спонукують людину до активності.

Потреби позначаються на переживаннях, мисленні й волі людини. Людина мислить, щоб обрати потрібний спосіб задоволення потреб. Особистості властиві різні переживання у зв'язку з задоволенням або незадоволенням потреб. Незадоволена потреба викликає почуття напруги й невдоволення. Процес задоволення знімає цю напруженість, при задоволенні має місце почуття заспокоєння і задоволення.

Широта потреб залежить від рівня розвитку людини й матеріальних умов життя. Людина свідомо регулює свої потреби, і цим вона відрізняється від тварини. При регуляції потреб вона враховує не тільки зовнішні умови, а й моральні норми поведінки людини в суспільстві. Тому вихованою людиною є не та, яка не має міри у своїх потребах, а та, яка розумно їх задовольняє з врахуванням потреб та інтересів суспільства, інших людей.

Потреби людини різноманітні. Матеріальні потреби є первинними, вони лежать в основі життєдіяльності людини. Щоб жити, необхідно одягатися, мати житло і т. ін. Ці потреби сформувалися в процесі філогенетичного, суспільно-історичного розвитку людини й становлять її родові властивості. Вся історія боротьби людей із природою, боротьба людей у суспільстві була боротьбою за задоволення насамперед матеріальних потреб.

Духовні потреби — специфічні людські