Самореалізація особистості

Питання самореалізації (самоактуалізації) особистості традиційно пов'язуються з гуманістичною психологією, у якій даний термін є центральним. Звернімо увагу на представленість ідеї самореалізації у вітчизняній психологічній науці. Аналіз дає змогу відкрити глибокі й змістовні філософсько-психологічні підвалини даного явища. Єдине, що слід враховувати при цьому, - достатньо нечасте вживання терміна "самореалізація".

"В основі прагнення людини до самореалізації,- зазначає Д. О. Леонтьев, - лежить не завжди усвідомлюване прагнення до безсмертя, яке може усвідомлюватися в різних формах як прагнення підвищити знання, покращити умови життя людей, передати іншим знання та досвід, відкрити людям сенс тощо". Таким чином, ми маємо справу із сутнісним, вихідним компонентом життя особистості, причому таким, що не може існувати в межах буття людини.

Реалізувати вдалі прагнення можна лише вийшовши за ці межі, але "вихід за межі індивідуального буття для окремого індивіда - лише шляхом приєднання до чогось більшого, що не закінчить свого існування з фізичною смертю індивіду". Але що являє собою це "приєднання"? Ще О. Ф. Лосев зазначав: "Особистість, якщо вона є, взагалі мислиться завжди і незмінно впливаючою і діючою". Отже, "особистість є завжди виявленням". При цьому вираження не є просто функцією особистості, а її необхідним базисним атрибутом. Як бачимо, за О. Ф. Лосєвим, особистість є, перш за все, виразною формою.

Виразне буття є завжди синтезом двох класів, одного - зовнішнього, очевидного і іншого — внутрішнього, осмислюючого, такого, що припускається. Вираження є завжди синтезом чогось внутрішнього і чогось зовнішнього. За думкою філософа, у вираженні особистості представлена тотожність її зовнішнього і внутрішнього.

Це виявляється, наприклад, у тому, що, сприймаючи особистість суто зовнішньо, ми ніби охоплюємо і внутрішнє, те, що виявляється в зовнішньому. "Сам термін вираження вказує на деяке активне самоперет-ворення внутрішнього в зовнішнє". Ця драматична єдність зовнішнього і внутрішнього становить, власне, життя особистості, її розвиток. Саме виражальна активність людини викликає життєвий рух особистості, у якому вона стикається із зовнішнім світом, насамперед соціальним.

Таким чином, перед нами ніби три буття особистості: "внутрішнє буття" - сутнісне, смислове ("первообраз" - за Лосєвим), "зовнішнє буття" - вигляд, лик, поведінка, особливості і світ зовнішній - простір буття. Вона становить єдину рухливу цінність.

По-перше, вираження як наслідок особистісної активності - це й є ніщо інше, як реалізація її внутрішньої сутності (виражена - отже, така, що стала реальною). Тим самим самореалізація наділяється все-загальною і обов'язковою якістю життя особистості. Можна, звісно, говорити про її ступінь у житті конкретної особистості, але хибний пафос гуманістичної психології тут зникає.

По-друге, суттєвим є розуміння позиції особистості щодо довкілля. Для О. Ф. Лосева існує не просто чужий, суто об'єктивний зовнішній світ, а "зовнішній світ буття особистості". Людина не протистоїть світу, а ніби огортається ним, і це - вже її світ.

Такої думки дотримується і С. Л. Рубінштейн: людина не протистоїть світу, а перебуває всередині світу, і її життєдіяльність протікає в її світі. Саме вираження (реалізації внутрішнього) зумовлює цс дуже важливе перетворення, що й робить зовсім унікальним процес існування особистості.

Вираження і його вища особистісна форма - втілення - породжує принципово нову форму співіснування людини і оточуючого її світу. Втілення (упредметнення в термінології діалектичного матеріалізму)- це закарбування живої активності як процесу життя людських сутнісних сил у предметі, перетворення логіки дій суб'єкта у власне предметне зображення і віднаходження суб'єктом своєї дійсності в об'єктах, які несуть на собі і зберігають образ його діяння. Саме результатом процесу діяння є те, що як уже вказувалося, світ перестає бути перед і проти людини, перетворюється на її світ.

Умовою виникнення й існування свідомості, як стверджує Г. С. Батищев, упредметнення - це процес самовтілення людини "як субстанціальної культурно-творчої сили, це є створення нею предметного світу власної культури, у якому вона стверджує свою суб'єктивність тим, що набуває об'єктивної дійсності самої себе як суб'єкта. Цей процес не являє собою просту зміну зовнішніх об'єктів, а є реалізацією тотальної сутнісної людської потреби - самореалізуватися, тобто - залишити після себе слід.

Результатом цього процесу завжди є твір. "Хоча жоден частковий, фрагментарний твір, - зазначає далі Г. С. Батищев, - не являє собою вичерпного образу людини, все-таки саме у своїх творах (і ніде більше) людина знаходить для себе і для інших відкрите й фіксоване вираження того, чим вона змогла і думала стати".

Концепція Г. С. Батищева близька до психології А. Маслоу (навіть лексично), і, з іншого боку, наскільки вона - глибша. Питання, що постійно "зависає" в межах гуманістичної психології ("що конкретно має робити людина, щоб самореалізуватися?"), отримує тут доволі чітку й ґрунтовну відповідь. Людина самореалізується там, де вона втілюється, у тому, що вона створює. Виявляється, що твір завжди має "адресу", і сам твір продовжується і завершується в інших діяльностях і інших суб'єктах.

Потреба самореалізації дійсно є сутнісно і тотально людською якістю, але вона існує не у формі підвищення уваги до себе, болісної рефлексії і самовдосконалення, а у формі прагнення щось створити, залишити слід у чомусь, або в комусь. Це розуміння, як легко бачити, повністю відповідає контексту думок С. Л. Рубінштейна про те, що саморозвиток і самовиховання особистості полягають не в якійсь ізольованій медитативній "роботі над собою", а в активній реальній зовнішній діяльності.

Це ключовий пункт нашого дослідження: реальність мотиву самореалізації особистості - це її прагнення до втілення і творчої діяльності щодо, практично, будь-чого (тут, щоправда, існує багато етичних питань, але це вже - інша, етична, реальність), а зовсім не прагнення до самовдосконалення та досягнення успіху як соціального визначення. Останнє, хоча й дуже важливе, повинне підпорядковуватися першому, а не навпаки, у цьому випадку матимемо не самореалізацію, а соціальну адаптацію, а отже, не розвиток і ускладнення, а інволюцію і спрощення особистості.

Процес упредметнення має не лише соціальне джерело - сутнісні сили суспільно-індивідуального суб'єкта, а й соціальну "адресу". Більше того, "адреса" процесу упредметнення - нескінченність. Тут, на наш погляд, "схоплено" надзвичайно суттєвий момент: повноцінна самореа-лізація обов'язково передбачає комунікативний аспект у важливих вимірах усвідомлення існування іншого як "адресата" того, що створюється особистістю, прогнозування розвитку взаємодії, відповідальність.

Знову можна говорити про певне поглиблення теоретичної конструкції гуманістичної психології - при ретельному аналізі помітно, що вона схиляється до такої собі "робінзонади", а аспект міжсуб'єктної взаємодії лише додається до неї, через що завжди відчувається деяка штучність і незавершеність.

В. А. Петровський розробив теорію "особистісних внесків". Вважаючи його погляди адекватними розумінню процесу самореалізації у вітчизняній філософсько-психологічній традиції, ми повинні зауважити наступне. Будуючи свою теоретичну схему в межах, як він сам зазначає, "концепції персоналізації", він спирається на уявлення О. М. Леонтьева про особистість як "системну якість" індивіда. "Ми конкретно характеризуємо цю особливу якість, — пише В. А. Петровський, — перш за все як здатність людини обумовлювати зміни значних аспектів індивідуальності інших людей, бути суб'єктами перетворення поведінки і свідомості оточуючих через свою від ображсність ("персоналізованість") у них". Дійсно, людина "опредмет-нює" не лише зовнішні об'єкти, але й інших людей, які теж стають певною мірою її твором. І проблема саме в цій мірі.

В. А. Петровський вводить поняття "відображена суб'єктність", яка "втілює в себе уявлення про особистісний аспект буття людини у світі як форми активної "ідеальної*" присутності людини в житті інших людей, "подовженості людини в людині". А потім уточнює: "Відображена суб'єктність є, таким чином, формою ідеальної прсдставленості саме даної людини в моїй життєвій ситуації, яка визначається як джерело перетворення цієї ситуації в значущому для мене напрямі".

Виходячи з цих тлумачень, прийдемо до думки, що особистість, вза-галі-то, є ніщо інше, як "відображена суб'єктність" великої кількості суб'єктів, які свого часу були значущими для даної особистості, тобто - зробили свої "особистісні внески" в неї.

Але чи так це насправді? На наш погляд, тут може бути лише діалектичне вирішення, адже перед нами виникає антиномія: особистість, безумовно є певною сумою "відображених суб'єктностей", оскільки вона від початку існує в ситуації впливу інших особистостей. Але, водночас, вона не є і не може бути лише сумою цих внесків, адже в останньому випадку ми мали б механізм, але не особистість.

Вирішення цієї антиномії, на наш погляд, полягає у визнані того, що особистість долає відображену суб'єктність, а це і є, власне, само-реалізацією. Отже, по-справжньому важливим є не кількість і сутність "внесків" в особистість інших людей, а здатність її, приймаючи ці внески, долати їх у власній активності, у якій переплавляються і перетворюються ці внески. Тобто, фактично, сутність проблеми вирішує саме процес самореалізації.

Беручи до уваги погляди В. А. Петровського в їх "чистому" вигляді, можна досить легко зробити висновок,