Психофізіологія на сучасному етапі розвитку

План

1. Предмет та завдання психофізіології.

2. Психофізіологічна проблема.

3. Сучасні проблеми психофізіології.

Предмет та завдання психофізіології

Термін "психофізіологія" був уперше запропонований на початку XIX ст. французьким філософом Н. Массіасом. Спочатку він використовувався для позначення широкого кола досліджень психіки, що спиралися на точні об'єктивні фізіологічні методи (визначення сенсорних порогів, часу реакції і т. ін.).

Психофізіологія нині істотно відрізняється за предметом свого дослідження від такої досить близької і схожої за назвою наукової дисципліни як фізіологічна психологія, що вивчає фізіологічні механізми психічної діяльності на всіх рівнях її організації. Хоча досить довгий період розвитку психофізіології йшов саме шляхом фізіологічної психології.

Але, як справедливо відзначив Б.І. Кочубей, тенденції розвитку сучасної психофізіології полягають у зміщенні інтересів від дослідження нейродинамічних основ психіки до вивчення фізіологічних процесів у структурі активної, психічно опосередкованої взаємодії людини зі світом [3] .

Згідно із сучасними науковими уявленнями психофізіологія являє собою галузь науки, яка вивчає закономірності співвідношення психологічного і фізіологічного для встановлення психофізіологічних механізмів життєдіяльності, поведінки, розвитку, навчання та праці людини.

Отже предметом вивчення психофізіології можна вважати саме психофізіологічні механізми життєдіяльності, поведінки, розвитку, навчання та праці людини.

Вважається, що сучасна психофізіологія поєднує фізіологічну психологію, фізіологію вищої нервової діяльності (ВНД), "нормальну" нейропсихологію і системну психофізіологію. Узята в повному обсязі своїх завдань психофізіологія включає три відносно самостійні частини: загальну, вікову і диференційну психофізіологію.

Загальна психофізіологія вивчає фізіологічні основи пізнавальних процесів (когнітивна психофізіологія), емоційно-потребової сфери людини і функціональних станів.

Вікова — онтогенетичні зміни фізіологічних основ психічної діяльності людини.

Диференційна - природно-наукові основи і передумови індивідуальних відмінностей у психіці і поведінці людини [4].

Психофізіологічна проблема

Мислителів у різні часи хвилювало те, яким чином матеріальне, фізичне (головний мозок), може породжувати ідеальне, духовне (думки, почуття, потяги тощо). Згодом це питання, одне із ключових та традиційних для психофізіології, отримало назву психофізіологічної проблеми.

Психофізіологічна проблема - це проблема характеру співвідношення психічної діяльності людини та діяльності її головного мозку.

За часи розвитку наукового знання існували різні підходи до її вирішення. Спочатку її намагались вирішувати як психофізичну проблему. При вирішенні психофізичної проблеми розглядалось питання включення душі (свідомості, мислення) у загальну механіку світобудови, її зв'язок з Богом, винайдення власного місця для психічного (свідомості, мислення) у цілісній картині світу.

Так, Р. Декарт розглядаючи душу і тіло як дві самостійні, незалежні субстанції, став родоначальником паралелізму (методологічної позиції, що заперечує взаємодію психіки і мозку).

Вчення Декарта, що виходить у поясненні сущого з наявності двох протилежних початків - матеріального і духовного, дістало назву дуалізму Декарта. Подібних поглядів дотримувалися багато послідовників Декарта. Наприклад, відповідно до уявлень Г. Лейбница, душа і тіло діють незалежно й автоматично в силу своєї внутрішньої будови, але діють узгоджено і гармонійно, подібно до пари точних годинників, що завжди показують той самий час [4].

Значну роль у подоланні психофізіологічного паралелізму відіграв І.М. Сеченов, який підкреслював, що не можна ні ототожнювати психічне та фізіологічне, ні розділяти їх. Сутність його психофізіологічної концепції полягала в тому, що:

¦ психічне та фізіологічне, нервове є двома різними за ступенем складності діяльностями головного мозку;

¦ внутрішній, психічний світ не може бути повністю зведений до його матеріальних, нервових основ;

¦ психічне та нервове мають глибоку внутрішню спорідненість;

¦ психічна діяльність та організація залежать від нервової діяльності та організації;

¦ психічне бере участь у поведінці як вищий регулятор.

Певним чином погляди І.М. Сеченова отримали розвиток

у працях І.П. Павлова, психофізіологічна концепція якого, пояснюючи фізіологічні основи психічної діяльності, створювала умови для пояснення самої психічної діяльності. Павлов вважав, що оскільки фізіологічна діяльність, що лежить в основі психіки та зумовлює її, є повністю детермінованою і являє собою відображення навколишнього світу, постільки і психічна діяльність, що залежить від свого фізіологічного фундаменту, повинна розглядатись, як детермінована зовнішнім світом, але як незрівнянно складніша [2].

Серед зарубіжних психофізіологічних концепцій XX ст., які пов'язані із вирішенням психофізіологічної проблеми, виділяються три основні напрямки: 1-й - дуалістичні концепції, які виходять з принципової різнорідності двох протилежностей - матерії та духу; 2-й - концепції паралелізму, які намагаються синтезувати матеріалістичні та ідеалістичні підходи; 3-й - концепції, в яких виражаються ідеї залежності свідомості від матеріальної організації людини [2].

Кілька концепцій, які мають відношення до вирішення психофізіологічної проблеми, були сформульовані в радянській науці.

Оскільки сутність першої концепції можна стисло висловити у тезі - "психічне є формою руху матерії", вона не залишає місця для категорії ідеального та суб'єктивного, а тому, по суті знімаючи категорію психічного, знімає і саму психофізіологічну проблему. Сутність другої полягала в розумінні співвідношення психічного та фізіологічного як нижчого та вищого. Представники третьої визначали психічне, ідеальне як якість певного класу фізіологічних процесів, що протікають у головному мозку.

І остання, четверта концепція, у межах якої психофізіологічна проблема вирішується найбільш повно, базується на теорії функціональної системи П.К. Анохіна. На думку цілого ряду видатних учених: Б.Ф. Ломова, В.Б. Швиркова, К.К. Платонова, Є.П. Ільїна, К.В. Судакова та інших, підхід до вирішення проблеми співвідношення психології та фізіології став можливим саме на основі теорії функціональної системи і пов'язаний з вивченням загальних принципів цілісної діяльності організму.

Базуючись на означеній концепції, можна сказати, що вирішення психофізіологічної проблеми полягає в тому, що співвідношення психічних та фізіологічних процесів розглядається не за допомогою прямого співставлення, а через їх поєднання в єдину систему у яке здійснюється за допомогою якісно своєрідних системних процесів. Таким чином, психічне та фізіологічне виступають одне по відношенню до іншого саме як системні процеси [5].

Сучасні проблеми психофізіології

Точкою відліку сучасної психофізіології (на відміну від традиційної) можна вважати початок 60-х pp. XX ст. коли, зокрема, почали розвиватися методи викликаних потенціалів (ВП) і біологічного зворотного зв'язку (БЗЗ), коли був зареєстрований ряд нових психофізіологічних феноменів. А в якості самостійного нового наукового напрямку психофізіологія одержала офіційний статус в травні 1982 p., після Першого Міжнародного конгресу психофізіологів і створення на ньому Міжнародної психофізіологічної асоціації.

До трьох найбільш актуальних проблем сучасної психофізіології відносяться проблем: активності, вибірковості і змістовності [3].

Проблема активності.

Ця проблема на теоретичному рівні в психофізіології була поставлена ще М.О. Бернштейном.

Зараз ж теза про активний характер психофізіологічних процесів являє собою повсякденну емпіричну реальність психофізіологічних досліджень. Найбільш наочно цей активний характер виявляється в дослідженнях, що використовують метод біологічного зворотного зв'язку. Одержуючи зворотну інформацію про поточний стан певної психофізіологічної функції, людина навчається довільно керувати цією функцією, хоча зазвичай вона вважається непідвласною контролю з боку свідомості і волі.

У численних експериментах була показана можливість людини регулювати за допомогою БЗЗ пульс, артеріальний тиск, швидкість кровотоку в окремих частинах тіла й органах, температуру шкіри, шкірно-гальванічну реакцію (ШГР), електроміограму (ЕМГ), амплітуду і частоту ритмів електроенцефалограми (ЕЕГ).

Велику увагу психофізіологів також привертає проблема пізнавальної активності та її фізіологічна модель - орієнтовна реакція (OP). ОР уявляється нині своєрідною багатоланковою функціональною системою, що включає інформаційно-когнітивний та емоційно-оцінний блоки, які виконують функцію зняття невизначеності і працюють за механізмом негативного зворотного зв'язку. Показано зв'язок індивідуальних особливостей ОР з характеристиками темпераменту, особистості, уваги, навченості, інтелекту і когнітивних стилів.

Більш розгорнута форма пізнавальної активності досліджується в сучасній психофізіології головним чином як активність довільної уваги. Тепер за допомогою методу ВП вирішуються такі питання, як проблема стадійності уваги, роль процесів фільтрації у довільній увазі, проблема симультанного добору ознак релевантного об'єкта, вимір ступеня концентрації й ін.

Таким чином, сучасне вирішення психофізіологією проблеми активності припускає відмову від уявлень про людину як істоту, що пасивно реагує на зовнішні впливи, і перехід до нової "моделі" людини - активної особистості, що спрямовується внутрішньо заданими цілями, здатної до довільної саморегуляції.

Проблема вибірковості.

Ця проблема пов'язана з вирішенням питання про узагальнений чи вибірковий характер психофізіологічних явищ. Хоча увага з психологічної точки зору являє собою вибіркову спрямованість психічної діяльності, психофізіологія впродовж тривалого часу обмежувалася вивченням не спрямованої уваги. Сучасній психофізіології ж доступне вивчення найтонших селективних механізмів спрямованої уваги.

Проблема змістовності.

Традиційним є виділення інформаційних і енергетичних аспектів діяльності мозку і психіки. Прийнято вважати, що нейрофізіологічна основа психічного життя пов'язана головним чином з енергетичними аспектами. Енергетичні і психофізіологічні характеристики мозкової активності являють собою дві досить незалежні сфери.

Хоча на психофізіологічному рівні і можливе відображення психічного продукту (результату психічної діяльності), набагато більше значення має прояв у фізіологічних параметрах тих психічних процесів, що у своїй сукупності призводять до формування даного продукту. Так, когнітивна психологія припускає існування ряду етапів переробки інформації людиною, однак ідентифікувати ці етапи за допомогою суто психологічних методів не завжди можливо. Психофізіологічний ж аналіз дозволяє виділити певні ланки переробки інформації, знайти їх порушення при захворюваннях чи при фізіологічному старінні, виявити їхню роль у вирішенні певних типів завдань. Таким чином, у психофізіологічних дослідженнях відбулася переорієнтація з