Проблема природи психіки у вітчизняній психології

План

1. Умовний рефлекс, що примирив психологію з фізіологією. 

2. Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології. 

3. Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема.

4. Суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного. 

Умовний рефлекс, що примирив психологію з фізіологією.

Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки (Ф.Прокопович, К.Калиновський, Г.Кониський, Г, Сковорода та ін.), так і на здобутки в галузі розробки проблем психічної причинності, зв'язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки та ін.

Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного, що склалися в українській психології, діяльність таких видатних психологів, як Т.М.Сеченов, К.Д.Ушинський, В.В .Зепьківський, MM,Лате у О.О.Ухтомсышй, В.М.Бехтерев, Г.І.Челпанов, К.М.Корнілов, П.П.Блонський, Л.С.Виготський, І.П.Павлов та ін.

Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, що швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов'язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду "душевних". Було з'ясовано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів — слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Проте будь-які спроби "об'єктивно" вивчити психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними.

Вихід з методологічного "глухого кута" був намічений працями І.М.Сеченова в його вченні про умовний рефлекс і про психічне як про його середню ланку. "Всі психічні акти, що здійснюються за типом рефлексів, — писав він, — повинні цілком підлягати фізіологічному дослідженню, тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збудження зовні і кінець — рух; але їй же має підлягати і середина — психічний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу".

Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зовнішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів.

Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов'язане з ім'ям і школою І.П.Павлова. У постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було б вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом одержати об'єктивну картину роботи головного мозку.

Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін "умовний рефлекс" — тимчасовий нервовий зв'язок, який є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.

Великий внесок у розробку ідеї об'єктивної психології зробив В.М.Бехтерев, намагаючись довести можливість поширення на психічні і соціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний рефлексолог В.М.Бехтерев запропонував замінити психологію рефлексологією. З часом замість поняття "рефлекторної дуги" (що існувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель "рефлекторного кільця".

Так, П.К.Анохін, М.О.Бернштейн установили, що будь-який рух організму знаходить своє відображення в мозку у вигляді афферентного імпульсу, який сповіщає про ефект цього руху. У мозку немовби представлена модель бажаного результату, з яким порівнюється те, що фактично досягнуто. Якщо ж одержаний результат не відповідає заданій програмі, то корекція рухового акту й тренування ефекторної системи продовжується до досягнення автоматизму. Апарат "випереджаючого відображення" — "акцептор дії" — контролює результати дій і зіставляє їх з поставленою метою.

Ці ідеї ознаменували суттєве зрушення у всій системі психофізіологічних уявлень. Вони переводили думку на нові рейки. Замість простого причинно-наслідкового ланцюжка, що здавався з часів Галілея і Декарта ідеалом детерміністичного пояснення, вводилося поняття колового управління рухом. Незвичним було й уявлення про те, що причинною інстанцією є, поряд із зовнішніми подразниками, вже закладені в організмі схеми та моделі того, що має бути досягнуто. Цікаво, що ця думка діставала вагоміше підтвердження, якщо предметом аналізу обиралися складніші форми активності, насичені високим потенціалом суб'єктивності і суб'єктності, наприклад, вчинки.

Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології.

Історія вивчення мозку людини пройшла довгий і драматичний шлях, повний сміливих спроб і гірких розчарувань. Відтворюючи зовнішній світ, людський індивід виявляє "здатність сприймання", виділяючи у сприйнятому суттєве, він виявляє "здатність інтелекту", утримуючи уявлення та ідеї у своєму внутрішньому світі, — "здатність пам'яті". Які ж органи тіла є носіями цих здатностей?

В античності відповіді на це запитання були різні, і носіями "здібностей" вважалися серце й нутрощі, в середні віки вибір був уже зроблений, і філософія твердо прийшла до переконання, що органи "здібностей" не слід шукати за межами мозку.

Тісний зв'язок мозку й психіки підтверджують дослідження, виконані з допомогою методу вживлення електродів у кору головного мозку. Введенням через спеціальні трубочки певних речовин в головний мозок тварин можна було викликати різкі зміни їхньої поведінки. Ці результати надихнули дослідників продовжувати спостереження, використовуючи для подразнення електричний струм. Подальші дослідження дали змогу експериментально встановити локалізацію в мозку ряду психічних функцій. Відомий дослідник механізмів мозку Д.Вулдрідж з подивом констатував, що навіть задоволення таких основних потреб, як голод і статевий інстинкт, залежить просто від наявності електричного струму у відповідних зонах головного мозку.

Подальше вивчення мозку привело до висновку про необхідність докорінного перегляду основних уявлень про природу й будову психічних функцій, а також уявлень про функціонування людського мозку. Складні форми психічної активності почали розглядатися не як успадковані разом з фізіологічними функціями організму, а як набуті в процесі життєдіяльності людини, її активної взаємодії з соціальним оточенням.

У вітчизняній психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; визнається самодетермінація психічної діяльності і водночас суспільна зумовленість людської свідомості, єдність свідомості та діяльності. Так, на думку О. М.Леонтьева, психіка людини є функцією тих вищих мозкових структур, які формуються у людини онтогенетично в процесі оволодіння нею формами діяльності, що склалися історично, у відношенні до навколишнього людського світу.

З точки зору С.Л.Рубіпштейна, оскільки психічна діяльність — це діяльність мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий зв'язок психічного з мозком — це водночас правильно зрозумілий зв'язок його із зовнішнім світом.

Справедливим є й протилежне: тільки правильно зрозумівши зв'язок психічного із зовнішнім світом, можна правильно зрозуміти і його зв'язок з мозком. Мозок — тільки орган психічної діяльності, а не її джерело. Джерелом психічної діяльності є світ, що впливає на мозок. Сама діяльність мозку залежить від взаємодії людини із зовнішнім світом, від співвідношення її діяльності з умовами її життя, з її потребами. Почуття, як і думки людини, виникають у діяльності мозку, але любить і ненавидить, пізнає і змінює світ, за словами Рубін штейна, не мозок, а людина.

Суперечність, на якій наголошує Рубінштейн, однак не зникає. Залишається запитання про те, що розуміти під "людиною" і що під "мозком", якщо протиставляти їх одне одному.

Найбільш чітке розуміння зв'язку психіки й мозку знаходимо у Г.С.Костюка — видатного українського психолога. На його думку, психічне й фізіологічне не є процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика є необхідною і важливою для розкриття закономірностей психіки. Проте слід бачити й відмінності. Розкриття руху нейродинамічних процесів "не дає ще даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виявляється специфіка психічного, його своєрідність".

Своєрідність психічного полягає в тому, що це — особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, як зазначалося, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою мозку і відповідає за результати свого творення. Ігнорувати суб'єкт, суб'єктивне в психічній діяльності — значить відривати цю діяльність від її носія.

Отже, більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід диференціювати на те, що К.О.Абульханова-Славська називає "суб'єктом психічної діяльності", а В.Е.Чудновський — "ядром суб'єктивності" і "периферією" (підсвідоме, без-свідоме, надсвідоме й свідоме).

Мозок є матеріальною основою для виникнення і функціонування психіки, матеріальним містком, що поєднує її з об'єктивним світом, але "психічна діяльність" не може визначатись як "діяльність мозку". Це — типовий варіант редукціонізму, зведення вищих форм до нижчих. Психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим проявом психічної активності, яка у своєму генезисі як форма відображення і саморегуляції "знімає", діалектично "заперечує" біологічну форму, приходить їй на