Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема.

Ще Декарт, а за ним й інші мислителі тлумачили зовнішні впливи як причину чуттєвого образу. З цього положення робилися висновки, що людина пізнає не об'єктивний світ, а лише ефект, що виникає в результаті впливу зовнішніх речей на її органи чуття. Отже, зовнішнє визнавалось як причина і як "ініціатор" процесу, що породжує психічне.

З'ясовуючи питання про "зовнішнє", зовнішній світ, варто розглянути деякі поняття, що так чи інакше розкривають його сутність. Так, нерідко для позначення того, що оточує людину, вживається термін "середовище". Середовище — це сукупність усіх умов, які оточують предмет (річ, рослину, тварину, людину), і безпосередньо чи опосередковано впливають на нього. Ті умови, які не впливають на предмет, не входять в його середовище.

Для позначення того, що існує, існувало й існуватиме у просторі— часі незалежно відлюдний, що може тлумачитися як дійсне, можливе і неможливе її середовище, використовується поняття про об'єктивну реальність, дійсність.

Поняття, що дає змогу відокремити об'єктивно існуюче від об'єктивно не існуючого і яке найповніше узагальнює все суще в його матеріальних і духовних визначеннях, є поняття "буття". Наприклад, людина може розглядатися в позиції "усередині-буття" і як така, що протистоїть небуттю своєю споглядальною активністю і пізнавально-перетворюючою діяльністю.

Буття, з яким людина активно взаємодіє, позначається поняттям "світ". Те у світі, що створене людиною і стає реальністю (суб'єктивною чи об'єктивною), в якій вона об'єктивується і до якої може поставитись як суб'єкт, визначається поняттям "життєвий світ".

У реальності життєвого світу внутрішнє і зовнішнє можуть начебто розчинятися, зникати. Це — ті щасливі й водночас трагічні моменти, коли на зміну суб'єктно-об'єктному протистоянню в пізнанні, перетворенні, приходить відчуття існування як такого, екзистенції, присутності в бутті, єдності зі світом, загострене переживання реальності небуття, своєї скінченності.

Саме остання суперечність актуалізує внутрішню активність людини у її двобої з небуттям як "зовнішнім" і водночас таким, що вимагає замислитися, відшуковувати смисл свого існування у світі.

Якщо "внутрішнє" ототожнюється з душевним, духовним, то "зовнішнім" для нього може бути тілесне. Якщо "внутрішнє" розглядається у структурному аспекті, або з точки зору рівнів детермінації психічної активності, то й тут можна дійти до поділу на глибинну (іманентну) й поверхову (реактивну) причинність, розглядаючи їх, знову ж таки, як внутрішнє і зовнішнє.

Типовим для психології є також трактування психічної активності як внутрішньої, а того, що можна спостерігати й об'єктивно зафіксувати у формі поведінки, вчинку, продуктивності діяльності, — як зовнішнього.

Проте головною причиною для включення у систему психології цих понять є необхідність пояснення природи психічного, рушійних сил його розвитку.

Чи існує така психічна причинність? Чи поширюється на психіку філософська теза про "спонтанійність" розвитку? Що чи хто виступає справжнім регулятором психічної активності? Ці та інші важливі питання вимагають визначитися щодо проблеми "внутрішнього й зовнішнього". І не дивно, що най гостріші дискусії у вітчизняній психології точилися саме навколо цієї проблеми.

Фундаментально взаємозв'язок внутрішнього й зовнішнього дослідив С.Л.Рубінштейн. Будь-який вплив одного явища на інше, зазначав він, переломлюється через внутрішні властивості того явища, на яке цей вплив здійснюється. Результат будь-якого впливу на явище чи предмет залежить не тільки від явища чи тіла, що на нього впливає, а й від природи, від власних внутрішніх властивостей того предмета або явища, на який цей вплив справляється. Усе в світі взаємозв'язане і взаємозумовлене. У цьому розумінні все детерміноване, але це не означає, що все може бути однозначно виведене з причин, які діють як зовнішній поштовх відокремлено від внутрішніх властивостей і взаємозв'язку явищ.

Закономірності становлення і розвитку внутрішнього процесу переходу зовнішнього у внутрішнє, об'єктивного в суб'єктивне як процес "інтеріоризації"у "поетапного формування розумових дій" стали предметом дослідження Л.С.Виготськогоу О.М.Леонтьева, П.Я .Галь-періна та ін.

Внутрішнє (суб'єкт), за Леонтьєвим, діє через зовнішнє і цим саме себе змінює. Положення це має реальний смисл. Адже з самого початку суб'єкт життя взагалі виступає лише як такий, що володіє "самостійною силою реакції", але ця сила може діяти лише через зовнішнє. У цьому зовнішньому і здійснюється перехід з можливості у дійсність: її конкретизація, розвиток і збагачення, тобто її перетворення, які суть перетворення і самого суб'єкта, її носія. Тепер у вигляді перетвореного суб'єкта він і виступає як такий, що змінює, переломлює у своїх поточних справах зовнішні впливи.

Формули Рубінштейна "зовнішнє через внутрішнє" і Леонтьева "внутрішнє через зовнішнє" з різних позицій, в чомусь доповнюючи, а в чомусь заперечуючи одна одну, спрямовані на розкриття складного механізму функціонування і розвитку психіки людини.

Розуміючи можливість звуженого чи тенденційного тлумачення своєї формули, Рубінштейн, зокрема, зазначає, що психічні явища виникають не в результаті пасивної рецепції зовнішніх впливів, які діють механічно, а в результаті зумовленої цими впливами відо-бражувальної діяльності мозку, яка слугує для здійснення взаємодії людини як суб'єкта зі світом.

Український психолог О.М.Ткаченко здійснює спробу відшукати спосіб інтеграції, синтезу підходів Рубінштейна і Леонтьева до вирішення психологічної проблеми зовнішнього й внутрішнього. Замість двох антитетичних формул він пропонує робоче формулювання принципу детермінізму: психіка суб'єкта детермінується продуктами актуальної і постактуальної взаємодії з об'єктом і сама виступає важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.

Проблема зовнішнього й внутрішнього може дістати позитивне вирішення, коли від цих досить абстрактних понять здійснити рух у напрямі з'ясування специфічних особливостей кожного з "світів" — "макрокосмосу" й "мікрокосмосу", що приховуються за ними.

Зовнішнє може розглядатися відносно внутрішнього як відображене в ньому буття. Психіка, свідомість з точки зору онтологічного підходу при цьому набувають значення "всередині-буття" (Рубін-штейн), своєрідного живого "внутрішнього дзеркала", за допомогою якого буття усвідомлює себе як таке. Онтологізація психічного, на думку В.А.Роменця, робить його дійсним феноменом буття, активною силою, що формує образ світу.

Зовнішнє, з іншого погляду, є те, що породжене внутрішнім, є його проявом або продуктом, зафіксованим у знаках чи матеріальних предметах.

Зовнішнє і внутрішнє можна також диференціювати не як статичні "світи", а як форми активності, що мають різні джерела. Так, Д.М.Узнадзе пропонує розрізняти "інтрогенну" поведінку, яка визначається інтересами, мотивами, та "екстрагенну", що визначається зовнішньою необхідністю.

С.Л.Рубінштейн з цього приводу підкреслював, що психічне не є тільки внутрішнім, суб'єктивним, маючи на увазі, що психіка виступає детермінантою поведінки, причиною тілесних змін: не визнання, а заперечення, ігнорування ролі психічних явищ у детермінації поведінки людей веде до індетермінізму.

Суттєве доповнення наведеному визначенню дає К.О.Абульханова-Славська. Під внутрішнім вона розуміє не "фізіологічне" чи "психічне", а специфічну природу, власні властивості, власну логіку розвитку, специфіку руху даного тіла чи явища, на яке чиниться зовнішній вплив. Це внутрішнє забезпечує специфічний для даного явища спосіб "заломлення" зовнішніх впливів, який стає дедалі складнішим у явищах вищого рівня розвитку.

Під зовнішнім розуміють не частковий, випадковий вплив, а всі ті зовнішні умови, які співвідносяться у своїй якісній визначеності з внутрішнім, оскільки дія зовнішнього впливу небайдужа для його розвитку.

Таким чином, необхідність введення в обіг психологічної науки парадигми "зовнішнє-внутрішнє" визначається суттєвими чинниками. Саме в межах цієї парадигми розв'язуються проблеми детермінації та самодетермінації психічного, його автономії від біологічних та соціальних факторів, проблеми психічної причинності, психічного не лише як відображення, а й як активно діючої, ініціативної перетворюючої сили.

"Межа" між внутрішнім і зовнішнім досить умовна, і водночас безумовними є існуючі нетотожність, незбіг, суперечливість суб'єктивного й об'єктивного.

Суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного.

В історії психології неодноразово здійснювалися спроби зробити психологію "об'єктивною" наукою через ототожнення психічного з рефлекторною відповіддю, з поведінкою, тобто в тому, що можна спостерігати, вивчати об'єктивними методами. Отже, суб'єктивний аспект просто ігнорувався як такий, що не може бути об'єктивно вивчений. Довіра ж до свідчень "інтроспекції" ніколи довго не втримувалася.

Спроби звести все до суб'єктивного аспекту або ж представити об'єктивний світ як творений духом порушували діалектику суб'єктивного й об'єктивного при поясненні природи психічного. Не випадково, що такі інтерпретації викликали відповідну реакцію: психіці як суб'єктивному і всьому, що від неї йде, приписувався суб'єктивізм, волюнтаризм або ж епіфеноменалізм, ірраціоналізм.

Приписування суб'єктивному ірраціонального відтінку (нерозумного, нелогічного, абсурдного тощо) й ототожнення раціонального з об'єктивним призводить до їх протиставлення як таких, що взаємно виключають одне одного. Проте більш логічним є напрям, котрий передбачає "реабілітацію" ірраціонального як безсвідомого, підсвідомого, надсвідомого, що є суб'єктивним, хоч і не завжди усвідомлюваним і навіть таким, що нерідко суперечить свідомому, заважає йому, інколи перемагаючи у двобої, що, як не дивно, може виявитися більш виправданим у конкретній ситуації. Певною мірою слід погодитися з В.В.Налімовим, який вважає, що ірраціональне завжди присутнє — явно чи приховано —