Вчинок має об'єктивно-реальну сторону, через яку стає доступним психологові, а також ідеальну — приховану сторону, зміст якої дослідник має реконструювати, відтворити, відштовхуючись від об'єктивних свідчень та застосовуючи певний арсенал емпіричних, аналітичних та інших засобів. Прийнято говорити про реально-практичнута феноменологічну структуру вчинку. Дослідницькі уявлення про ці структурні аспекти вчинкового діяння особистості, поєднуючися з конкретними дослідницькими завданнями певного пізнавально-перетворюючого акту психолога, відображаються ним у методичній моделі дослідження.

Побудова методичної моделі є окремим і необхідним етапом будь-якого психологічного дослідження. В ній відображається сутність досліджуваного явища, попередньо розкрита дослідником на етапі теоретизації (або теоретичного дослідження) і сутнісно деталізована у послідовності: "психологічна сутність - властивість характеристика — ознака — емпіричний критерій". Методична модель відображає сутність досліджуваного явища, певною мірою відкритого та доступного дослідницьким діям психолога. Методична модель враховує власне дослідницькі можливості (наявність певних методичних засобів та умов), а також відображає у найбільш узагальненій формі змістовний рівень очікуваного результату. Ця модель відображає вибудуване дослідником у конкретному пізнавальному акті співвідношення його реально-практичної та феноменологічної структури.

За загальноприйнятим визначенням, реально-практичну структуру вчинку складають:

1) ситуативний компонент — своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певну форму активності особистості — вчинкової активності; вихідними поняттями психологічного контексту змісту даного компоненту можуть бути: "ситуація", "умови соціальні, індивідуальні, культурно-історичні тощо", "психологічні стани особистості", "властивості особистості", "індивідуальна природа особистості", "темперамент", "спонукальний вплив ситуації", "досвід предметно-дійового орієнтування особистості" тощо;

2) мотиваційний компонент — своєрідно властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаючого характеру ситуації, що приводить да актуалізації певних мотивів учинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання; в результаті формується мотивація вчинку — складне психологічне утворення, в якому поєднуються певні ідеали, ідеї, смисли особистості щодо прийняття певного рішення відносно змісту ситуації, певного характеру дій, цілей і мети вчинкової дії. Психологічний контекст даного компоненту описують поняття: "мотив", "спонука", "потяг", "мотивування", "боротьба мотивів", "мотивація", "особистість", "характер", "ціннісна творчість", "індивідуальний досвід моральної творчості" тощо;

3) дійовий компонент — мається на увазі весь комплекс реально-практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення; при цьому безпосередньо продукується результат учинкової активності особистості щодо даної ситуації. Психологічній контекст даного компоненту вчинку висвітлюють поняття: "прийняття рішення", "ціль", "мета", "намір", "засіб діяння", "спосіб діяння", "продукт", "результат" тощо;

4) післядійовий компонент — комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх тощо. Психологічний контекст описаних явищ висвітлюють поняття: "рефлексія", "усвідомлення", "цінність", "значення", "смисл",

"ідеал", "взірець", "досвід ціннісної творчості", "розвиток", "самовдосконалення" тощо.

Феноменологічну структуру вчинку також можна подати в єдності змістових компонентів. По-перше, однією з основних складових феноменологічної структури вчинку є логіка спонтанності та смислу в розгортанні циклу вчинкових дій індивіда. Індивідуальний стиль, чи спосіб, вчинкового діяння особистості завжди сутнісно залежить від того, яким спонукам (усвідомлюваним чи несвідомим) надається перевага, або до якого способу прийняття рішення тяжіє індивід (спонтанного чи осмисленого). Феноменологічний зміст учинку постає, по-друге, в логіці чистої та реальної свідомості або в логіці загального та індивідуального досвіду. Взаємоперехід досвіду як такого і досвіду як реального життєвого здобутку особистості, свідомості як такої і свідомості певної людини, феномена як такого і вибудованої певною особою ідеї, смислу, ідеалу — складає ще один змістовий простір вчинкового діяння особистості. По-третє, феноменологічний зміст вчинку розгортається логікою саморозкриття феномена. Йдеться про певну самостійність, самодостатність змісту вчинку, незалежність від реальних цілеспрямованих та усвідомлюваних дій особистості. Іноді логіка вчинку ніби скеровує особистість до здійснення тих чи інших дій — як у певних, незалежних від самої особистості закономірностях відбувається розгортання змісту певного ідеалу, відбувається актуалізація смислу тощо. Поряд з указаними основними можуть бути виявлені й інші — більш деталізовані за змістом — складові феноменологічної структури вчинку.

В методичній моделі психологічного дослідження вчинку завжди відбувається своєрідне поєднання елементів реально-практичної та феноменологічної його структур. Це зумовлене двома факторами: по-перше, завданнями дослідження, по-друге, індивідуальністю самого дослідника, його професійним досвідом, науковим світоглядом, арсеналом індивідуалізованих засобів професійного діяння тощо.

Особливості ідентифікації та кваліфікації компонентів учинку.

В психологічному дослідженні вчинку, як загалом у будь-якому психологічному дослідженні, суттєвим моментом є процес ідентифікації сутності досліджуваного явища у сукупності реально виявлених, емпірично визначених ознак, характеристик тощо. Може застосовуватись пряма і опосередкована ідентифікація сутності предмета пізнання. Якщо відносно елементів реально-практичної структури вчинку правомірно застосовувати аналітичні прийоми прямої ідентифікації, то відносно елементів феноменологічної структури вчинку доцільно використовувати прийоми опосередкованої ідентифікації.

Вчинок, як ми знаємо,— це синтезоване та генералізоване за сутністю та структурною організацією психологічне явище. А отже, при ідентифікації емпірично виявлених ознак тих чи інших елементів вчинкової структури необхідно враховувати їх полізмістовність, а до засобів аналізу додавати аналітичні техніки екстраполяції або відособлення змісту елементів аналізу.

Оскільки вчинок — це багатомірне та багаторівневе явище, окремі його емпіричні характеристики мають групуватися відповідно до змістового рівня їхнього існування; також необхідно застосовувати відповідні засоби аналізу та тлумачення цих емпірично виявлених характеристик. Так, метод феноменологічної рефлексії може застосовуватися безпосередньо лише до елементів власне феноменологічної структури вчинку, хоча, безумовно, є допустимими певні екстраполяції виявленого змісту на реально-практичні ознаки вчинку й навпаки. Також необхідно стежити за тим, щоб у конкретному дослідженні були відображені і виявлені всі сутнісні рівні існування предмета пізнання (у даному випадку — вчинку). Це забезпечить змістову цілісність отриманих результатів і дасть змогу ефективніше організувати процес змістової ідентифікації сутнісних виявів учинку.

Кваліфікація психологічних компонентів учинку, а саме визначення якісних, характерологічних ознак міри, рівня, зрілості, цілісності тощо, здійснюється, як правило, за допомогою засобів змістової кваліфікації. Для цього застосовуються різноманітні типологічні моделі, кваліфікаційні таблиці, матричні методи тощо. Застосування засобів символьно-знакової кваліфікації (цифрової, графічної тощо) є дуже рідким, оскільки змістова організація вчинку не підлягає символьно-знаковій уніфікації. Хоча іноді, у відповідності з процесуальними характеристиками розгортання вчинкової дії або активності в цілому правомірно застосовувати й такі засоби.

Продуктивність ідентифікації та кваліфікації психологічних компонентів учинку залежить від: 1) змістової та структурної упорядкованості методичної моделі дослідження; 2) процедурної довершеності дослідження та 3) адекватності підібраних засобів аналізу та тлумачення емпіричних даних.

Анамнез: реконструкція здійсненого вчинку та можливість його децентрації з боку суб'єкта.

Розкрити психологічну структуру вчинку в конкретному психологічному дослідженні можливо тільки за умови повної змістової та процесуальної реконструкції окремих елементів і структури вчинку в цілому. Будь-яка окрема дія, звершена особистістю, не постане вчинком, якщо буде неможливим відтворити вчинковий характер ситуації, що спричинила цю дію, відповідне мотивування її осбистістю і, найголовніше, моральний зміст наслідку звершеної дії. У повсякденному житті ми усвідомлюємо та аналізуємо вчинки інших людей, тільки маючи змогу осягнути їх як власне вчинки, а не окремі дії. Той чи інший елемент поведінки певної людини, її способу чи характеру професійного діяння тощо не постануть вчинками, якщо ми не знаємо, за яких умов вони реалізуються, чиїми індивідуальними зусиллями, які мають індивідуально значущі та соціально значущі наслідки та ін. Стверджувати вчин-ковість поведінки чи діяльності особистості можливо тільки за наявності об'єктивних свідчень.

У психологічному досліджені важливо організувати процес пізнавально-перетворюючих дій, результатом яких стане найбільш повне, узагальнене та структуроване уявлення дослідника про зміст, характер, індивідуально-психологічні та соціально-психологічні особливості здійснюваного особистістю певного вчинку.

Реконструкція здісненого вчинку може реалізуватися в декількох аспектах. Відповідно до кожного з представлених аспектів продемонструємо (у згорнутому вигляді) можливі методичні моделі дослідження вчинку. Отже, перший аспект — феноменологічний. Основою аналізу при цьому обирається власне феноменологічний зміст учинку, відтворений особистістю в реальному діянні, поведінці тощо. Феноменологічний зміст вчинку визначається втіленим спрямуванням особистості до ствердження у здійснюваній моральній дії певного культурного, духовного ідеалу, ідеї, еталону тощо. Тоді здійснений вчинок може кваліфікуватися дослідником як вчинок добра, вчинок істини, вчинок краси, вчинок віри, вчинок надії, вчинок любові і т. д. Одиницями аналізу при цьому обираються так звані еталонні складові ідеалу чи ідеї, що кваліфікуються. Аналіз відбувається з урахуванням не лише культурологічних, філософських, релігійних ознак цього ідеалу, а й з урахуванням його етнічних, соціокультурних та індивідуально-світоглядних характеристик.

Другий аспект реконструкції вчинку — онтогенетичний. Він поєднує змістові, процесуальні та часові характеристики розгортання вчинкової активності індивіда в онтогенезі. Якщо певному етапові онтогенетичного розвитку особистості відповідає домінування певного типу вчинкової активності (наприклад, самоствердження, самовизначення, самовивільнення, самоздійснення тощо), то психологічне дослідження вчинку має інтегрувати у своїй методичній моделі не лише індивідуально-психологічні, а й вікові, соціально-психологічні, біографічні та інші ознаки вчинкового діяння особистості. Одиницями аналізу обираються: 1) етап онтогенезу, або вік