Визнання психічної причинності, спонтанності психічного аж ніяк не означає відрив його від матеріального світу в його природних та соціальних визначеннях, якщо в самій структурі психічного життя конституюється суб'єктно-діяльнісна основа як його джерело й регулятивно-скеровуюче начало, що є психічним за своєю природою і водночас наповнене соціальним змістом, саме детермінує і здійснює свій розвиток безпосередньо й опосередковано — через ініціативну взаємодію з оточенням. Саме суб'єкт, на думку К.О.Абульханової-Славської, виступає потенціальною можливістю знаходження нових способів співвідношення з об'єктом у пізнанні, діяльності, спілкуванні і потенціальною можливістю зміни самого себе.

Отже, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й

з'ясовувати закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, враховуючи як діяльнісні (ефективність, оптималь-ність, продуктивність та ін.), так і етико-естетичні критерії, керуючись правилом "Не зашкодь собі!". Тобто йдеться про включення в предмет психології питання розробки технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження і захисту, відновлення втраченого психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдосконалення (починаючи від психофізіологічних функцій і закінчуючи високими сферами духовної вчинковості).

Основний напрям психологічних досліджень тут має формуватися на ідеї спонтанності як внутрішньо вмотивованої активності творення суб'єктом свого психічного світу і себе як його "ядра", "осередку" за природними загальнолюдськими законами істини, краси й добра.

Творення свого внутрішнього світу, світу психіки, світу свідомості, особистості, індивідуальності, суб'єктності, одухотвореної тілесності не може здійснюватися як процес, орієнтований на кінечність. Внутрішній світ, як і зовнішній, не обмежений просторовими границями, проте передвизначений у часі. Психічне життя безмежне, але не вічне в собі. Ця суперечність породжує проблему смислу як своєрідний для людини "ефект післядії", а отже, вимагає введення цього аспекту як відносно самостійного в предмет психології.

Процес самотворення породжує необхідність самопізнання як рефлексію і реакцію на зміни, викликані порушенням внутрішньої рівноваги (нерідко й навмисним з боку самого суб'єкта), що у свою чергу висвітлює нові горизонти незвіданого в собі, породжує психологічні гіпотези, надихає на нові акти самотворення.

Не відразу і не завжди, але самі ці діалектично пов'язані між собою види самоактивності набувають для людини великого значення, стають смислом її життя. Все підпорядковується мотивації самопізнання і самотворення, набуває значення умови, середовища чи засобу, але не причини. "Я — творець" опиняється в осередку смислового кола, стає смислом смислів.

Гранична смислова "Я — центрація" є вихідним і кінцевим пунктом життєвого шляху людської душі, що підноситься до рівня Духу. Між ними — нескінченна спіраль дій, подій і вчинків, самозвинувачень і само виправдовувань, зневіри в собі й переконаності у своїй неперевершеності, гріхопадінь і катареистичних очищень.

Тільки людина-суб'єкт, що мислить себе метою, здатна ставитися до іншого як до мети, поширюючи на нього своє ціннісно-цільове ставлення самопізнання і самотворення.

Таким чином, предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єкті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльніснотворче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта.

Проте орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і міститься у навколишньому світі. Адже саме дисгармонія у ставленні до себе та інших є нерідко причиною регресій і психічних патологій.

Отже, зростаючий інтерес людини до особливостей свого психічного життя, що спостерігається в сучасному суспільстві, не є ознакою його хворобливості, а, безумовно, є результатом поступового духовного розкріпачення, звільнення від диктату середовища і водночас більш чи менш добровільного перенесення на себе відповідальності за власне життя, в тому числі й психічне, за свій життєвий успіх, за можливість реалізувати визначений для себе смисл життєдіяльності.

Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма.

До визначення предмета психології можна поставитися рефлексивно-споглядально як до історії питання, а можна конструктивно й перспективно, відтворюючи предметне ядро сучасної науки психології, винайшовши для нього відповідне, за словами Л.С.Виготського, узагальнене поняття і пояснювальний принцип.

Співзвучність історії та сучасності дає змогу більш упевнено визначатися науці у її предметі. Адже суттєве — невмируще. Для психології таким суттєвим є психічне як суб'єктивне. Серед великих в історії саме Гегель здійснив спробу вичленити специфіку предмета психології.

"Суб'єктивний дух", — зазначав він, — є:

A. Дух в собі, або безпосередній; у цьому розумінні він є душа, або природний дух, — предмет антропології.

B. Дух для себе, або опосередкований, мислимий як тотожна рефлексія в собі і відносно до іншого; дух у відношенні, або відокремленні; свідомість — предмет феноменології духу.

C. Дух, що визначає себе в собі, як суб'єкт для себе, — предмет психологи.

Останнє визначення духу як предмета психології вимагає деякого доповнення, оскільки тут не з'ясовується аспект, що відбиває його становлення і розвиток. І таке доповнення робить сам Гегель, вказуючи на те, що розгляд духу тільки тоді може вважатися істинно філософським, коли його поняття пізнається в його живому розвитку і здійсненні.

Слід підкреслити, що ця вимога стосується не тільки філософського, а й психологічного рівня наукового дослідження.

Отже, за Гегелем, предметом психології є дух, що себе в собі визначає (розвиває і здійснює) як суб'єкт для себе.

Згідно з традицією, що склалася, тут можна звинуватити Гегеля в ідеалізмі і тим самим значною мірою віддалитися від істини. Адже по суті категорія "дух" відтворює субстанційне, суб'єктне начало, що поєднує в собі те, що породжує, і те, що ним породжене. Тому, за логікою, людський індивід лише у статусі суб'єкта психічної активності може специфічно по-людськи, креативно протистояти власній психіці як об'єкту і ставитися до неї не тільки як до наявного або як до засобу, а й як до мети й цінності, яку треба зберігати й примножувати, захищати й підтримувати, як до об'єкта пізнання і онтологічної рефлексії, вдосконалення і творення.

Таке твердження грунтується передусім на визнанні існування внутрішнього суб'єктивного індивідуального психічного світу людини як "само-буття" і на визнанні її суб'єктної здатності відкривати для себе цей світ шляхом самотворення.

Людина, на думку СЛ.Франка, у своїй безпосередній самосвідомості — поза всякою філософською рефлексією — володіє все ж почуттям або досвідом "внутрішнього" буття, який вона безпосередньо переживає як щось таке, що належить до якоїсь зовсім іншої сфери, ніж уся сукупна "об'єктивна" реальність, предметна дійсність. Це є сфера внутрішнього душевного життя, тобто не така, якою вона являється і ззовні холодному спостереженню і поясненню, а якою вона безпосередньо із середини відкривається в самому її переживанні.

Проте таке "одкровення" свого внутрішнього буття не дається людині без відповідних суб'єктних зусиль: "...необхідне особливе духовне напруження, особлива увага, щоб у цьому, подібному до сновидіння, зникаючому туманному бутті розгледіти все ж те, чим воно є насправді, саме якесь буття, якусь реальність, що закривається і тому не підлягає запереченню й сумніву".

Саме так, на перетині гносеологічної та онтологічної парадигм, поєднаних аксіологічним знаменником, може й повинен формуватися предмет сучасної наукової психології, орієнтуючи дослідника на роль не стороннього спостерігача, заклопотаного стерилізацією суб'єктивного моменту в пізнанні, а здатного узгодити суб'єктивне й об'єктивне в предметі й методі дослідження.

С.Л.Рубінштейн одним із перших у сучасній психології спробував з позицій онтології підійти до предмета психологічної науки. Завдання психології, на його думку, полягає в тому, щоб настрої та переживання душі, все життя її, яке звичайно для свідомості "випаровується" і зникає як суб'єктивне і тому начебто ілюзорне, зафіксувати в чітких певних визначеннях, що відкривають реальний онтологічний зміст образів, які при цьому використовуються (глибина душі, піднесеність, зосередженість, незібраність тощо).

Таким чином, Рубінштейн підходить до предмета психології з боку того специфічного способу (і здатності) відтворення дійсності, що притаманний системі психіки. При цьому свідомість — вищий рівень психічного буття — визначається ним як єдність її двох характеристик — предметної та суб'єктної. Остання передбачає вираження відношення людини до світу, що представлене в її переживанні.

Якщо до того ж прислухатися до думки відомого українського філософа і психолога В.В.Зеньківського, який не протиставляв суб'єктне й предметне в психіці, а відстоював ідею суб'єктного центру, який об'єднує, інтегрує психічне в систему, то важко утриматися від припущення, що саме людина як суб'єкт власної психіки з її душевним і "за-душевним", свідомим і безсвідомим, предметним і динамічним, центральним і периферійним має зайняти гідне місце в предметі психології.

З цього приводу в сучасній науці вже висловлені слушні пропозиції. У XX ст., зазначає А.В.Брушлінський, психологічна наука інтенсивно розвивається у формі досить строкатого переліку різних наукових шкіл і напрямів, теорій, парадигм та ін. Тому нині актуальним є дуже складне в методологічному розумінні питання про те, як знайти загальну основу для таких різних, нерідко навіть протилежних напрямів і течій у розвитку однієї науки. На його думку, перспективною