Проте чи існує можливість подальшого уточнення предмета психологічної науки в цьому напрямі? На це запитання Абульханова-Славська відповідає так: "Введенням поняття "суб'єкта психічної діяльності" було здійснене "приземлення" предмета психології, яка до того розглядалася безсуб'єктно гносеологічно, до реальної онтологічної основи — індивіда, особистості, яка розв'язує суперечності життєдіяльності".

Саме в такому напрямі вважається можливим, з одного боку, конкретизувати, а з іншого — якісно модифікувати предмет психології, здійснюючи сходження від визначення "психологія — це наука про душу, психіку, психічне" до визначення "психологія — це наука про людину як суб'єкт психіки, психічної діяльності, що включає і психічну діяльність самого суб'єкта. В останньому визначенні основний акцент робиться не на простому визнанні існування психіки як об'єктивної ідеальної реальності, а саме як об'єктивно існуючої суб'єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб'єктивно переживається людиною як значуще, як цінність, як "Я" і "Моє", що має бути збереженим і захищеним, повинно розвиватися і вдосконалюватися.

Безумовно, людина в її відношенні і ставленні до власної психіки не може нагадувати "факіра, заглибленого у споглядання власного пупа" чи чогось іншого. Гегель, зокрема, не вважав самопізнання власних недоліків, слабкостей чи самопізнання "своєрідності окремих духів" головним завданням. Проте, він визнавав, що для життя таке знання безумовно корисне й потрібне, особливо за "дурних політичних обставин", коли володарюють не право й моральність, а впертість і свавілля. Але для філософії все це не має значення. її цікавить дослідження "великих людських характерів, в яких справжня природа людини розкривається у нічим не викривленій чистоті".

Для сучасної вітчизняної психології актуальними є обидва аспекти, про які згадує Гегель. Адже соціально-політична ситуація розвитку сучасного суспільства є вкрай незадовільною, і одним із реальних способів її подолання можна вважати нарощування людиною свого суб'єктивного потенціалу, який має актуалізуватися у продуктивних формах надійного психічного захисту, з одного боку, й інтенсивного психічного самовдосконалення, саморозвитку, з іншого. Тому цей аспект є історично зумовленим і саме тому має бути включений у предмет сучасної психології.

Проте і знання "чистої" логіки психічного, душевного, духовного розвитку людини, його ідеальних зразків також надзвичайно важливе в умовах соціальної і психологічної напруженості, коли психічна чи соціальна патологія може підпорядковувати собі норму, продукуючи і стверджуючи антиідеали людського в індивідуальній і суспільній свідомості.

Важливість для науки й практики ідеальних зразків людини як суб'єкта власної психіки може оцінюватися з позицій адаптації, пристосування, що насамкінець передбачає досягнення певної рівно-' ваги людини зі своїм внутрішнім і зовнішнім світом. Протилежний тип — індивіда як суб'єкта власної психіки — характеризується інтенцією до самопізнання і самоактуалізації, орієнтацією на самое кспери менту вання, заперечення стану врівноваженості, спокою з метою самовдосконалення і саморозвитку свого внутрішнього психічного світу й себе ж його суб'єкта.

Предмет психології не можна вважати визначеним без з'ясування загального пояснювального принципу науки. В чому полягає сутність і чим зумовлена необхідність формулювання для науки такого принципу?

Загальне поняття, яке претендує на місце ядра, основи предмета науки, має бути всебічно обгрунтованим і випробуваним у зіставленні з поняттями, що створюють йому конкуренцію. При цьому найменші шанси в боротьбі за місце в "предметі" має те поняття, яке лише відображає — позначає — констатує наявність якоїсь реальності, але не розкриває її походження, становлення і розвиток, а отже, "змертвлює" її як таку з самого початку.

Найбільші ж шанси має таке загальне поняття, яке здатне "породити" з себе відповідний загальний пояснювальний принцип, за допомогою якого відтворюється логіка саморозвитку цього поняття в системі понять і категорій конкретної науки, а також стає можливим відтворювати логіку породження, становлення і розвитку суттєвого в реальному об'єкті, а саме того, що "схоплює", "вичленовує" в цьому об'єкті предмет науки. Не менш важливим завданням пояснювального принципу є співвіднесення цих двох "логік" — гносеологічної та онтологічної, забезпечення взаємопереходу об'єкта в предмет, і навпаки, що в свою чергу забезпечує збагачення і розвиток загального поняття, а отже, всієї системи науки.

Таким чином, визнаючи загальним поняттям, що репрезентує предмет сучасної психології, людину як суб'єкта психіки, логічно дійти висновку, що загальним пояснювальним принципом психології при цьому має бути суб'єктивно-генетичний принцип, згідно з яким породження, становлення і розвиток психіки пояснюються з позицій самопричинності й спонтанності саморозгортання сущого, суто людського завдяки власній активності людини як суб'єкта — автора, ініціатора й виконавця індивідуалізованої програми творення свого світу психіки й себе в ньому. Біологічне й соціальне, весь культурно-предметний світ за цим принципом мають розглядатися лише як більш чи менш необхідні умови такого самотворення, але не причини, не детермінанти.

Йдеться, зрозуміло, не про те, щоб на зразок феноменологів здійснити акт "епохе" і тим самим звільнитися від "диктату" середовища, культури, суспільства. Неприйнятною є і пояснювальна модель глибинної психології, що протиставляє внутрішній світ зовнішньому як чужому й ворожому з самого початку, намагається звести суб'єктну активність до впливу безсвідомого або підпорядкувати її ірраціональній логіці. Отже, разом з реальністю об'єктивного світу, існуючого незалежно від свідомості, необхідно визнати реальність існування суб'єктного ядра психічного життя, що несе в собі "субстанційні інтуїції", вихідну сутнісну схильність до специфічно людського способу буття.

Розгортання "субстанційних інтуїцій" в онтогенезі стає можливим завдяки активності суб'єкта, який конструює і конституює свій внутрішній світ і себе в ньому за своїми власними законами, шляхом ініціативного впливу на світ зовнішній, а також шляхом вибіркової трансформації умов соціального та природного оточення у форми й змісти свого психічного життя.

В аспекті дослідження суб'єктних механізмів самопородження психічного можуть, наприклад, знайти свій конкретний "предметний" інтерес психогенетика, психофізіологія, глибинна психологія та ін., в аспекті проблеми його саморозгортання — вікова психологія, психологія розвитку, трансперсональна психологія та ін.

Специфічно людський змістовно-динамічний аспект психічної активності суб'єкта, взятий у контексті його ставлення до світу і до самого себе, а також з точки зору його неповторності й універсальності, може розглядатися як основний предмет психології особистості, психології індивідуальності, екзистенціальної, феноменологічної психології тощо.

Принципово інакше, наприклад, ніж це має місце сьогодні, доцільно розглядати предмет педагогічної психології. Це має бути наука не про психологію формування знань, навичок, і не про психологічні закономірності та механізми навчання і виховання або навчання і суспільно-корисної праці, а про принципи й методи створення оптимальних умов, які б дали змогу конкретній дитині, з її індивідуальним досвідом і неповторною траєкторією розвитку максимально використати свій суб'єктний потенціал для цілей самотворення.

Предмет соціальної психології також сьогодні потребує аналогічної корекції. Не закономірності та механізм взаємодії людини і суспільства, людини і групи, людини та іншої людини мають складати його основний зміст, а насамперед дослідження соціальних умов, суспільних впливів, які сприяють чи перешкоджають актуалізації суб'єктних потенцій психічної активності індивіда, суб'єктних потенцій групи, суспільства в їхньому саморозвитку.

Функціональні психологічні характеристики людини як суб'єкта психіки визначають "предметний простір" таких напрямів психологічного дослідження, як психологія діяльності, психологія творчості, психологія здібностей, психологія спілкування, психологія переживань, психологія вчинку та ін.

Відхилення, порушення у функціонуванні й розвитку індивіда як суб'єкта психіки, можливості й механізми психічного самозахисту, психічної самопрофілактики, самогігієни, самокорекції, психологічної самодопомоги можуть сьогодні утворити пріоритетне "предметне поле" для психології непатологічних відхилень у розвитку особистості, консультативної психології, психодіагностики, а також медичної психології, патопсихології, спеціальної психології та ін.

Наведені приклади дають змогу певною мірою уявити напрям, в якому має формуватися предмет сучасної психологічної науки.

За своєю сутністю наука являє собою квінтесенцію суб'єктних можливостей людини, і тому логіка її самовизначення і саморозвитку з самого початку спричинена ідеєю розкриття суб'єктних сил людини. Особливо це стосується психології як науки про специфічно людське в людині.

Не випадково з позицій суб'єктного підходу в різних його модифікаціях ставляться і розв'язуються питання теорії і методології психологічної науки, розробляються проблеми саморегуляції на сен-сомоторному й особистісному рівнях, створюються нові психолого-педагогічні моделі й технології. Суб'єктна парадигма дає можливість якісно перебудувати методологію інженерної психології у напрямі розкриття активної позиції людини в системах "людина-машина". На засадах суб'єктного підходу розробляються нові парадигми в психології вищих психічних функцій ("від пам'яті суб'єкта до суб'єкта пам'яті") і в диференціальній психофізиці тощо.

За яких же умов сучасна психологія може претендувати на суверенність і самодостатність? Критеріїв тут може бути чимало, проте зосередимо увагу на найсуттєвішому. Статус науки залежить від визначеності її предмета, його якісної відмінності від предметів інших наук.