Наочним прикладом одновимірної шкали є відома шкала загальної успішності ("невстигаючий", "трієчник", "середняк", "хорошист", "відмінник"): невстигаючим вважається той учень, який має підсумкову незадовільну оцінку хоча б з одного навчального предмета, відмінником є той, у кого знання з усіх предметів оцінені на "відмінно" тощо. Той самий спосіб використовується й для оцінки рівня моральної вихованості: педагоги враховують усі відомі їм прояви моральності (аморальності) школяра (як правило, на основі його вчинків) і з врахуванням цих оцінок судять, яку загальну оцінку слід виставити тому або іншому вихованцю. Найбільш популярний спосіб об'єднання часткових оцінок (одержаних за допомогою різних методів) у загальну шкалу полягає у додаванні цих оцінок або обчислювання різних похідних від цієї суми величин.

Доцільно відзначити, що існуючі нині шкали виміру рівнів моральної вихованості є не лише неспівставними між собою, оскільки мають різну кількість рівнів, а й не дозволяють учителю одержати об'єктивну інформацію про те, як виглядають окремі вихованці на фоні інших учнів школи, району, області. Вони можуть використовуватися педагогом лише як інструмент для оцінки ефективності власних педагогічних зусиль стосовно кожного конкретного учня, але не здатні оцінити ефективність діяльності педагогів відносно один одного. Нормативні ж шкали (побудовані не на рангових, а на інтервальних оцінках), які характеризують рівень вихованості учнів щодо деякої стандартної групи, взятої за еталон, відсутні. Розробка нормативної шкали була б економічно виправданою.

Говорячи про таке складне явище, як моральна вихованість, необхідно відмітити, що у деяких випадках багато авторів вважають за краще говорити не про рівні вихованості, а про їх типи. З позицій такого підходу (який можна було б визначити як типологічний) про вихованців краще говорити не як про "кращих" або "гірших", а як про різних, які утворюють групи найбільш схожих між собою. На відміну від рівневого підходу, яким сукупність первинних оцінок зводиться до однієї загальної кількісної оцінки, типологічний підхід, грунтуючись на багатовимірному групуванні, веде до створення якісних груп об'єктів.

Найбільш прийнятим у діагностиці моральної вихованості є рівневотипологічний підхід. Досвід дозволяє висунути гіпотезу про взаємозв'язок цих способів аналізу вихідної діагностичної інформації за умови виправданості гіпотези про тісний взаємозв'язок вихідних показників. Оцінки вихованості за групою показників можна об'єднати не лише в одновимірну рівневу шкалу, а й у типи вихованості. При цьому всередині одного рівня вихованості можуть бути виділені різні типи, які вже не можна розглядати як рангові. Саме такий підхід дозволяє подолати одноманітність у вихованні, нав'язану пануючою ідеологією, відкриває можливість для становлення справжньої індивідуальності, яка має власну позицію стосовно існуючих моральних норм та орієнтується при цьому на основні моральні цінності суспільства.

Оскільки виділяти велику кількість градацій рівня моральної вихованості практично навряд чи доцільно, автори пропонують використовувати шкалу (табл. 10.2.), за якою мас оцінюватися рівень вихованості як високий, середній та низький (І.Д. Зверєва, Л.Г. Коваль, П.Д. Фролов, 1995).

Віднесення до певного рівня, типу може бути здійснене на основі інформації, зібраної за допомогою методів: соціомет- ричний тест виміру альтруїзму, незавершені речення, опиту- вальник для виміру імпульсивності, методики вивчення міжособових взаємин у колективі, референтометрії тощо.

Література

Деркач А.А. Взаимосвязь структурных компонентов состояния психической готовности студентов к педагогической деятельности // Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащихся / Под ред. А.А. Бодалева, В Я. Ляудис — М.,1980.

Зимняя И.А. Педагогическая психология.— М.,1999.

Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении.— М4, 1987.

Крутецкий В.А. Психология обучения и воспитания школьников.— М.1976.

Кузьмина Н.В. Профессионализм личности преподавателя и мастера производственного обучения.— М., 1990.

Леонтьев А.А. Педагогическое общение. 2-е изд., перераб. и доп.— М.— Нальчик, 1996.

Ляудис В.Я. Структура продуктивного учебного взаимодействия // Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащихся / Под ред. А.А.Бодалева. В.Я.Ляудис.— М.,1980.

Маркова А.К. Психология труда учителя.— М.,1993.

Орлов А.Б. Психология личности и сущности человека: парадигми, проекции, практики.— М..І995.

Охитина Л.Т. Психологические основы урока.— М..І977.

Лознякова A.M., Деркач А.А. Исследование уровня сформированности умения наблюдать учебный процессе у студентов педагогического вуза // Современные педагогические и психологические проблемы высшей школы / Под ред. Н.В.Кузьминой.— М.,1973, вып. І.