Розум, навпаки, - конструктивна активність, оскільки за його допомогою людина здатна виходити за межі цілісності, наявної дії або системи знань, що її відображає. Виходячи за межі досвіду і "мірил" розсудку, розум людини здатний зрозуміти найголовніше в речах, осягнути їх такими, якими вони існують в дійсності, незалежно від нас.

Розум і розсудок здійснюють свої функції на основі практичного ставлення людини до світу, до діяльності. Вони формуються як одна з найважливіших функцій психічного відображення - спроможність "виходити" назовні, сприймати і усвідомлювати предмети і явища, розташовані поза нами.

Сприймання і мислення немовби розлиті по предметах, які сприймаються, обмацуються думкою, і ми усвідомлюємо не їхній копіюючий характер, а саму предметність, предмет або явище, - що поділяються простором і часом і сприймаються як такі, що є "не-Я". Зовсім інша справа, коли людина приступає до засвоєння змісту поняття, починає пізнавальний процес не з практики, а з живого споглядання, щоб після цього перейти до абстрактного мислення. Людина має передбачати майбутнє, споглядати те, що неможливо відобразити органами чуттів, переживати це у вигляді відчуття і сприйняти як цілісність, їй передбачливо треба проникнути в те, що пізнається, сприймати предмет не з боку того, як він відображається чуттєво, а так сприймати, щоб дивитися на його властивості крізь призму категорій, що відобразили у своєму змісті творчі сторони дії. Усе це вимагає іншого "зору" і "слуху".

Сприймання предметів, процесів і явищ, які не мають впливу, або оминаючи органи чуттів, без безпосередньої взаємодії - є спогляданням. За допомогою споглядання створюється в уяві рух у його якісних, кількісних, просторових, часових та інших категоріях.

У цих категоріях відображено логічний вигляд предметів, з певними абрисами, формами. Без цієї здатності до споглядання не можна сприймати, розуміти і проектувати не тільки предмети і явища, а й свій спосіб життя.

Продуктом засвоєння поняття науки стає система думок, звільнена від буденного, випадкового і другорядного знання. Зафіксована в понятті система думок, відбивши в своєму змісті окремо взяті істотні властивості, стає керівним початком, кладеться в основу діяльності.

Понятійна думка обов'язково несе особливий образ — образ того, що ще має бути побудоване, створене і втілене через рухи і дії. Але думка і образ, створений на її основі, самі по собі нічого не значать. Думка залишається думкою до того часу, поки вона не реалізується в матеріалі перетвореного предмета, а разом з її реалізацією відбувається і процес творчості, творіння нового.

Поняття виступають перед людиною в певних системах, в безлічі систем, створюючи цілісну картину діяльності. До того кожне з понять включає в себе сукупність конкретних категорій, в яких відображаються ознаки, властивості і відношення в системах взаємин з довкіллям. Завдяки цьому створюється власна мова і теорії, і практичної дії.

Зрозуміло, не всі властивості і ознаки предметів і навколишнього середовища ще добре і повно вивчені і представлені в мові. З цієї причини людині потрібно користуватися своєю мовою, своїми поняттями. Це значною мірою стримує прогрес у навчанні і розвитку людини; обмежує можливості створення нових ідей і втілення їх у діяльність.

Ще більших труднощів зазнають практичні працівники щодо розуміння тенденцій, можливості зародження нового, що, як правило, створюється в результаті теоретичної діяльності, проектується і лише з часом впроваджується в життя.

Сфера менталітету

Поняття "менталітет". Менталітет - духовна основа людини, він включає в себе її суспільну самосвідомість і є засобом практично-духовного засвоєння світу. Він містить у собі не тільки суму знань про навколишню дійсність у цілому, а є істотною стороною самосвідомості і - найголовніше - внутрішньою основою продуктивної діяльності людини.

З цієї точки зору сфера менталітету є конкретною картиною світу. Вона зумовлена у своєму змісті і формі історичним рівнем розвитку практики пізнання, але в той же час сфера менталітету не зводиться до цієї картини світу.

Сфера менталітету формується як відповідь на істотні питання практичної самосвідомості людини: про природу і сенс людського буття, про місце людини в житті, про дійсні мету і засоби діяльності, про те, чим вона керуватиметься при досягненні життєвих цілей.

У найбільш узагальненому вигляді внутрішня самовизначеність людини утворюється тоді, коли будуть отримані відповіді на три запитання:

а) що я можу знати?

б) що я повинен робити?

в) на що я повинен орієнтуватися, на що можу сподіватися? Людський менталітет можна зрозуміти і спеціально формувати, коли його розглядати як засіб відображення змістів "не-Я" в системі: "несвідоме — підсвідоме - свідоме — надсвідоме".

При цьому слід ураховувати, що увесь зміст відображеного має однакову повноту відтворення у свідомості людини.

Менталітет — за своєю природою суспільне явище, він виникає і розвивається як компонент практичної діяльності: в ній з'являється і в ній розвивається, оскільки є моментом взаємодії між людиною і предметним світом. Він спрямований на предметно-практичну діяльність, як і свідомість - на буття людини.

Свідомість та інновації

Серед безлічі функцій свідомості основними є функції пізнання, освоєння предметного світу, розкриття його сутності. Разом з тим свідомість може бути спрямована на усвідомлення людиною самої себе, на осмислювання своїх психічних станів, переживань, дій, вчинків, коротко кажучи — на життя в цілому. Вона відображає сучасне і забігає далеко в майбутнє, щоб окреслити основні напрями діяльності протягом усього життєвого шляху.

У цих процесах тісно взаємодіють свідомість і мислення людини. Свідомість і мислення, звичайно, розрізняються дуже слабко, і коли йдеться про відображення дійсності у свідомості людини, то свідомість ця розглядається як єдність свідомості і мислення. Зрозуміло, й те і те - відображення, але водночас дві сфери людини. Тому має сенс говорити про свідомість і про мислення окремо.

Людська свідомість - не тільки смислове відображення в ній певної об'єктивної реальності. Точніше, це її відтворення: людина може чітко розрізняти об'єктивну реальність поза нею і своє відтворення цієї реальності, водночас вона усвідомлює, що сама відтворила її у своїй свідомості.

Отже, людина усвідомлює, що вона сама - це одне, а те, що відноситься до об'єктивної реальності, - зовсім інше. Останнє протистоїть як зовнішня їй сила, як відношення нерівноправних сторін, де ініціатором протидії цій силі стає суб'єкт, що вносить у цю реальність перетворення, необхідні "для себе".

Важливо тут те, що людина співвідносила себе з самою собою, зрозуміла, що саме вона відтворила в свідомості (можливо, більш-менш точно, можливо, дещо викривлено, а може, й помилково) відображену реальність і усвідомила це як реальний факт. Таке відтворення треба розглядати як елемент творчості вже тому, що людина, усвідомлюючи себе як "Я", докладала сили, діяла "для себе", нехай хоча б і з малими зусиллями, необхідними для суб'єктивного відтворення реальності у своїй свідомості.

А проте для повного і точного відтворення реальності необхідна власна творчість.

Коли ми говоримо про людську свідомість, ми маємо зважати на відтворення в ній об'єктивної реальності. Зовсім інший процес відбувається, коли йдеться про людське мислення: воно не означає, що здійснюється просте відтворення. Мислення пов'язане з а) розрізненням і б) ототожненням, в) входженням в протилежності і протиріччя і вирішенням їх. Тобто людина сама знаходить задачі і проблеми і намагається знайти шляхи їх розв'язання.

Адже можна відобразити дійсність і не усвідомити її, залишити відображення поза мисленням або не надати значення відображеному.

Міркувати означає не просто відтворювати дійсність у свідомості, а уміти ще й аналізувати її, розчленовуючи в думці те, з чого вона складається, відшукувати, знаходити причини і наслідки, приводити розрізнені елементи в систему, в цілісність. З цієї точки зору свідомість виступає здебільшого як хаотичне і випадкове відображення, в той час як мислення приводить цю хаотичність і випадковість, а також неусві-домлене в продуману систему.

Розумова переробка дійсності, будучи суто людським явищем, виступає в ролі знаряддя, інструмента її розуміння і засобом творчого перетворення, в основі відтворення - відображення в свідомості.

Треба підкреслити і те, що відображення не є механічним відтворенням дійсності в свідомості, не є і буквальним переносом змісту ззовні всередину людини.

Відображення дійсності в свідомості переважно є творчим відображенням. Предмет, який відобразився в людській свідомості, тут же наражається на переробку свідомістю і мисленням, переживається, емоційно забарвлюється людськими почуттями, і в нього привноситься щось "від себе".

У результаті цієї суб'єктивної обробки об'єктивно існуючої або передбачуваної дійсності в людини, в її думках виникає той творчий продукт, який прагне знов повернутися туди, звідки був відображений його зміст, тобто в дійсність, щоб у ній здійснити перетворення відповідно до творчого образу.

Тому, говорячи про відображення як відтворення дійсності в свідомості, не слід його розуміти як занадто механічне і буквальне відображення; воно обов'язково - творче відображення, яке аналізує, переробляє відображену дійсність у нові форми.

Існує ряд психічних явищ, коли об'єктивна реальність