Особистість неповнолітнього злочинця

Неповнолітній порушник закону — особливий, найбільш важкий об'єкт виховання та перевиховання. Справа в тому, що такий неповнолітній найчастіше обтяжений уже вкоріненими негативними поглядами, судженнями, негативними звичками та формами поведінки. Зазвичай він грубо протидіє позитивному впливу, зводячи між собою та вихователем психологічний бар'єр недовіри, відчуження і навіть ворожості. Зруйнувати цей бар'єр — значить створити позитивні передумови для подальшого психологічного впливу. В такому випадку мова йде не тільки про вміння вихователя прищепити підлітку або юнаку ті або інші позитивні риси, властивості і якості, а й про мистецтво виправлення та перевиховання, тобто про нейтралізацію, викорінення сформованих раніше негативних сторін духовного життя та поведінки.

Виправлення та перевиховання — творчий процес цілеспрямованого позитивного впливу на розум, волю та почуття неповнолітнього. Застосування тих самих прийомів, методів, шаблонів, що й до дорослих правопорушників, неприпустимі і можуть нанести тільки шкоди. Які б позитивні і корисні не були поради та досвід інших, вони навряд чи можуть повністю компенсувати відсутність власного досвіду та життєвих спостережень. Неусвідомлене Наслідування рекомендаціям призводить нерідко до огрубіння і твердого програмування живого процесу формування особистості. Вихователь повинен уміти знаходити правильний шлях, творчо використовуючи чужий досвід і орієнтуючись на власне вдумливе відношення до процесу виправлення, засноване на гарному знанні теорії і на глибокій, уяві про особливості духовного світу та поведінки неповнолітнього. Усвідомлення цих умов та знання вікових особливостей розвитку дозволяє вихователеві знаходити правильні рішення і добиватися високих результатів у вихованні та перевихованні особистості.

Вік (у психології) — категорія, яка слугує для позначення тимчасових характеристик індивідуального розвитку. На відміну від хронологічного віку, який виражає тривалість існування індивіда з моменту його народження, поняття психологічного віку позначає певний, якісно своєрідний щабель онтогенетичного розвитку, який обумовлюється закономірностями формування організму, умовами життя, навчання і виховання. Перша спроба системного аналізу категорії психологічного віку належить Л. С. Виготському. Ключовими його характеристиками він уважав соціальну ситуацію розвитку, яка відображає місце дитини в системі суспільних відносин, діяльність дитини, новоутворення в сфері свідомості та особистості. Процес переходу від одного вікового щабля до іншого припускає глибоке перетворення всіх названих структурних компонентів віку і може супроводжуватися більш-менш вираженими конфліктами та протиріччями (віковими кризами).

Вікові кризи — особливі, відносно нетривалі за часом (до року) періоди онтогенезу, які характеризуються різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру вікові кризи відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального, поступового ходу особистісного розвитку (Е. Еріксон). Вікові кризи можуть виникати при переході людини від однієї вікової категорії до іншої й пов'язані із системними якісними змінами в сфері ЇЇ соціальних відносин, діяльності та свідомості. У дитячому віці виділяють "кризу першого року життя", "кризу трьох років", "кризу б—7 років" та "підліткову кризу" (10—11 років). Зазначені хронологічні границі криз досить умовні, що пояснюється значним розходженням індивідуальних, соціокультурних та інших параметрів. Форма, тривалість і гострота протікання криз може помітно розрізнятись залежно від індивідуально-типологічних особливостей, соціальних і мікросоціальних умов, особливостей виховання в родині тощо. Для періодів вікових криз характерні процеси переходу до нового типу взаємин, при якому враховуються нові можливості, зміна соціальної ситуації розвитку, зміна діяльності, перебудова всієї структури свідомості. Процеси переходу на новий віковий щабель пов'язані з вирішенням нерідко досить гострих протиріч. Негативізм, упертість, примхливість, стан підвищеної конфліктності та інші властиві віковим кризам негативні поведінкові прояви загострюються у випадку ігнорування нових потреб дитини в сфері спілкування та діяльності й, навпаки, зм'якшуються при правильному вихованні. Відомо, що такі поворотні пункти у зрілому віці виникають рідше, ніж у дитинстві і протікають, як правило, більше приховано, без виражених змін у поведінці.

У нормативно-ціннісному плані, що набуває особливого значення за межами дитинства, кожний віковий період характеризується специфічними життєвими завданнями, від своєчасного вирішення яких залежить як особистісний розвиток у цілому, так і успішність переходу на наступний віковий етап (наприклад, вибір професії та професійна підготовка, створення родини і т. ін.). З ходом вікового розвитку пов'язані й необоротні психофізіологічні зміни, однак збігу в часі тісно взаємозалежних між собою ліній фізичного (фізіологічного), психічного та соціального розвитку індивіда, не відбувається. Нерівномірність темпу розвитку зазначених сторін призводить до нерідких розбіжностей у ступені фізичної, психологічної або соціальної зрілості індивіда, обумовлюючи явища акселерації, психофізичного та особистісного інфантилізму, затримки психічного розвитку тощо. Хронологічні границі психологічних вікових характеристик помітно варіюють залежно від соціокультурних, економічних та інших факторів. Необхідно розрізняти процеси вікового (онтогенетичного) і функціонального розвитку (у рамках окремих психічних процесів). Для останнього характерні відносно часті, парціальні зміни, нагромадження яких, однак, і створює передумови для якісних вікових зрушень у дитячій свідомості та особистості. У ряді вікових концепцій вік розглядається як сукупність різнорідних явищ росту, загальносоматичного, статевого та психічного дозрівання, зрілості та старіння, пов'язаних з багатьма складними явищами суспільно-економічного розвитку людини в конкретних історичних умовах.

Вікові шаблі відрізняються відносністю, умовною узагальненістю, яка не виключає, однак, індивідуальної своєрідності психічного людини. Вікова характеристика розвитку особистості відображає певну систему вимог, запропонованих суспільством до людини на тому або іншому етапі її життя, і сутність її відносин з оточуючими, її суспільне становище. Специфічні вікові характеристики визначаються особливостями входження дитини в групи різного рівня розвитку і в навчально-виховні заклади, зміною характеру виховання в родині, формуванням нових видів і типів діяльності, що забезпечують освоєння дитиною суспільного досвіду, системи сформованих знань, норм і правил людської діяльності, а також особливостями фізіологічного розвитку.

Поняття вікових особливостей, вікових границь не має абсолютного значення — вікові границі рухливі, мінливі, мають конкретно-історичний характер і не збігаються в різних соціально-економічних умовах розвитку особистості.

У вітчизняній психології прийнята така періодизація віку: дитинство (від народження до 6 років); молодший шкільний вік (6—10 років); підлітковий вік (10—15 років); юність: перший період (старший шкільний вік 15—Проків), другий період (17—21 рік); зрілий вік: перший період (21—35 років), другий період (35—60 років); похилий вік (60—75 років); старечий вік (75—90 років); довгожителі (90 років і більше). У психології приймаються різні за принципами побудови концепції вікової періодизації. Так, у 20-ті pp. XX ст. склалися концепції розвитку психіки, орієнтовані на анатомо-фізіологічні зміни організму дитини (П. И. Блонський та ін.). В 70-ті pp. Д. Б. Ельконіним була запропонована вікова періодизація розвитку психіки, заснована на зміні провідної діяльності: гри (дошкільнята), навчання (молодші школярі), інтимно-особистого спілкування (підлітки), учбово-професійної діяльності (юнаки). У 80-ті pp. А. В. Петровський запропонував концепцію вікової періодизації розвитку особистості, Що визначається тилом діяльнісно-опосередкованих відносин індивіда з найбільш референтними для нього групами. Безвідносно до рішення питання про детермінацію вікових особливостей концепції вікової періодизації в основному відображають єдину точку зору психологів на визначення границь вікових етапів.

Сучасна наука виділяє два основних етапи формування особистості. По-перше, підлітковий вік — період розвитку дітей від 11— 12 до 15 років. По-друге, ранній (або молодший) юнацький вік — приблизно від 15 до 18 років.

Підлітковий вік — це період інтенсивного формування особистості, збагачення її моральних та інтелектуальних якостей, глибокої зміни психічної діяльності, удосконалення та перебудови організму. Це вік першого дійсно самостійного вчинку, перших відповідальних рішень, першої серйозної дружби. Але це також і вік, коли проявляються недбале відношення до суспільних вимог, брутальність до старших, цинізм, замкнутість, упертість. Підлітковий вік, мабуть, самий суперечливий і динамічний період у житті людини.

Підлітковий вік визначають як перехідний. Це не випадково, тому що підліток — людина, яка перебуває в стані переходу від дитинства до дорослості, від незрілості до зрілості. Тому в її поведінці виявляється суперечливість і нестійкість, різкі коливання від наївно-дитячих вчинків до серйозно мотивованих дій. Людина підліткового віку виявляється, як правило, позбавленою послідовної і твердої лінії поведінки. Звідси її особлива схильність до різного роду впливів, у тому числі й таких, які ведуть із правильного шляху й служать причиною іноді серйозних помилок і відхилень від суспільної моралі, призводять до моральних зривів і падінь особистості.

Вчасно попередити ці зриви й падіння — завдання, яке успішно вирішується цілеспрямованим виховним впливом на внутрішній світ і поведінку підлітка, для того щоб якнайшвидше виробити в нього здатність діяти в різних життєвих ситуаціях як зріла й свідома особистість.

Але щоб надати підліткові ефективну допомогу в становленні рис дорослої людини, необхідно знати складності та протиріччя особистості, що формується, особливості взаємодії її з навколишнім середовищем. Потрібно знати насамперед психологічні особливості віку. Зазвичай найбільш характерними особливостями бувають: емоційно виражене прагнення пізнати навколишню дійсність, висока активність особистості, поява власних оцінок тих або інших подій і фактів. Ці риси часто вступають у протиріччя з малим життєвим досвідом, з відсутністю вміння переборювати