методи виправного впливу у відношенні різноякісних (з погляду соціальної деградації) груп засуджених, завдяки чому підвищується предметність й ефективність виховної роботи та створюються передумови для ощадливого використання репресивних елементів кримінального покарання та визначення оптимального співвідношення у виправному процесі елементів покарання та чисто виховних засобів. Індивідуалізація виконання покарання та застосування засобів і методів виховного впливу займає чільне місце серед передумов підвищення ефективності діяльності установ виконання покарань, законодавства, його окремих інститутів і норм. Говорячи іншими словами, типологія особистості засудженого найвищою мірою корисна лише тому, що вона висуває особистість засудженого на належне їй місце в теорії та практиці права.
Типологія засуджених, як і взагалі правопорушників, не може служити сама по собі як підстава кримінальної відповідальності або прийняття яких-небудь превентивних заходів. Вона повинна виходити з факту вчинення злочину й наступної поведінки засудженого. Введення ж різних умов відбування позбавлення волі окремими категоріями засуджених пояснюється прагненням законодавця організувати процес виправлення засуджених із врахуванням їхньої суспільної небезпеки. Те ж саме необхідно мати на увазі й при призначенні відносно окремих осіб адміністративного нагляду, а також при застосуванні інших заходів попереджувального характеру, оскільки всі примусові заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили злочин, і при наявності умов, зазначених у законі.
Спробуємо надати єдину класифікаційну схему з урахуванням існуючих подібностей за ознакою соціальної занедбаності деяких груп засуджених:
1. Засуджені за необережні злочини й за злочини, які вчинили при несприятливому збігу обставин (при перевищенні меж необхідної оборони, сильному щиросердечному хвилюванні, матеріальному нестатку і т. ін.), а також особи, засуджені за умисні злочини до позбавлення волі до одного року.
2. Засуджені за умисні тяжкі й нетяжкі злочини, які раніше виконували приписи норм права та моралі.
3. Засуджені за умисні тяжкі та нетяжкі злочини, які раніше відбували покарання, не пов'язані з позбавленням волі, або ж які допускали адміністративні та інші правопорушення.
4. Засуджені за тяжкі злочини на великий строк.
5. Рецидивісти, які відбувають позбавлення волі вдруге, та не порушують режим відбування покарання.
6. Злісні рецидивісти, які засуджуються до позбавлення волі третій і більше разів або повторно, та порушують режим відбування покарання.
7. Рецидивісти з ознаками професіоналів-злочинців.
8. Особливо небезпечні рецидивісти.
В основу запропонованої класифікації засуджених покладена сукупність об'єктивних ознак, а саме ступінь тяжкості вчиненого діяння, повторність злочинів, у тому числі й тих, за які винні піддаються іншим покаранням, й ряд інших показників поведінки засудженого як до вчинення злочину, так і у місцях позбавлення волі. Узяті разом, вони з більшою достовірністю свідчать про той або інший ступінь соціалізації засудженого. Об'єктивні критерії необхідно поєднувати з ознаками суб'єктивного порядку: системою ціннісних орієнтацій засудженого, основними мотивами злочинної поведінки, його відношенням до вчиненого, до виправних заходів тощо. Відому користь принесе при класифікації й розподілі засуджених по окремих колективах і врахування індивідуально-психологічних та біологічних особливостей.
Основна ідея даної типології засуджених полягає в прагненні перебороти традиційний підхід, заснований головним чином на формально-правових критеріях, і дати класифікацію на основі сукупності таких факторів, які істотно обумовлюють сам процес ре-соціалізації та відповідно диференційоване застосування до відповідних категорій засуджених засобів і методів правового впливу.
Інтереси більш послідовної диференціації потребують створення спеціальних органів, які б вивчали засуджених і проводили розподіл їх по класифікаційних групах. До роботи подібних органів могли б залучатися не тільки юристи, а й психологи, лікарі-психіатри, педагоги. Подібна форма розподілу засуджених по класифікаційних групах створювала б, очевидно, широкі можливості для послідовної диференціації засуджених залежно від ознак, що безпосередньо характеризують особистість засудженого (ціннісні орієнтації, мотиви, міра злочину, соціальні ролі до й після вчинення злочину, відношення до вчиненого, покарання, порядків, установлених в установах виконання покарань, свого майбутнього, індивідуальні особливості особистості засудженого і т. ін.).
З викладеного можна зробити висновок, що виконання завдань по боротьбі зі злочинністю вимагає класифікації й розподілу засуджених по відповідних установах й усередині їх не тільки з врахуванням формальних, але й матеріальних ознак, тобто на основі таких факторів, які значною мірою обумовлюють процес виправлення та перевиховання.
У процесі здійснення кримінально-виконавчого впливу необхідно диференціювати засуджених і на основі сприйнятливості їх до ре-соціалізації, тобто ступеня змін. У цьому випадку поведінка засудженого, його відношення до кримінально-виховних заходів повинні вважатися основним показником його особистості, а отже, і основним критерієм класифікації. У той же час такі критерії, як міра, повторність злочинів, відступають уже на другий план. Залежно від сприйнятливості до ре-соціалізації можна виділити такі класифікаційні групи засуджених:
а) позитивно характеризуються:—
які довели своє виправлення;—
твердо стали на шлях виправлення;
б) негативно характеризуються:—
не стали на шлях виправлення;—
злісні порушники режиму.
Типологія особистості засудженого виступає як найважливіша передумова розробки науково обґрунтованої методики виправлення. Без належної класифікації засуджених не можна скільки-небудь серйозно ставити завдання підвищення ефективності діяльності установ виконання покарань. Типологія засуджених необхідна й з позицій завдань по попередженню злочинності. Зокрема необхідно класифікувати засуджених перед звільненням з місць позбавлення волі залежно від досягнутого результату: засуджені, які довели своє виправлення; засуджені, які не показали в достатній мірі свого прагнення до виправлення, і, нарешті, злісні порушники режиму, що завзято не бажають стати на шлях виправлення. У зв'язку із приналежністю до тієї або іншої класифікаційної групи необхідно вирішувати питання про встановлення адміністративного нагляду та вжиття інших запобіжних заходів. Обмеження можливості встановлення адміністративного нагляду у відношенні засуджених за нетяжкі злочини незалежно від ступеня виправлення не може бути тому визнано логічним. І в цьому випадку в основу рішення цих питань повинен бути покладений насамперед особистісний фактор, тобто всебічне врахування особливостей особистості і її основних проявів.
Література
1. Андреена Н. А. / Социальная психология. – М. 1980. – 158 с.
2. Беличева С. А. Основы превентивной психологии. – М. 1993. - 299 с.
3. Берне Р. Развитие Я — концепции и воспитания. — М.: Педагогика, 1986.—121с.
4. Бодалев А. А. Психология о личности. — М., 1988. — 433 с.
5. БрунерДж. Психология познания. — М., 1977. — 233 с.
6. Гальперий П.Я. Психология как объективная наука / П.Я. Гальперий. М.: Воронеж. – 1998. – 448 с.
7. Долгова А. И. Социально-психологические аспекты преступности несовершеннолетних. — М., 1981. — 269 с.
8. Донцов А. И. Психология коллектива. — М, 1984. — 226 с.
9. Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение, ответственность. — М., 1982. — 312 с.
10. Захарова А.В. Психология формирования самооценки.— Минск, 1993. —207 с.
11. Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельность. — М.: Наука, 1988. —С. 128—141.
12. Коломинский Я. Л. Психология взаимоотношений в малых группах. - Минск, 1976. - 310 с.
13. Левитов М.Д. О психических состояниях человека — М.: Просвещение, 1964.—334 с.
14. Леонгард К. Акцентуированные личности, / Пер. с нем. — К., 1981. —305 с.