Особистісна мотивація злочинних дій

Злочинна дія — це категорія, яка служить інструментом юридичного аналізу, пізнання явищ злочинності в їхній психолого-правовій формі. Юрист виявляє такі компоненти в діянні суб'єкта, які свідчили б про наявність ознак складу злочину, передбачених тією або іншою кримінально-правовою нормою, тобто встановлює ознаки діяння, істотні з погляду закону. Іншу позицію займає психолог. Його основна мета — вивчити той психологічний механізм, що внутрішньо обумовлює і детермінує злочинну дію. Спираючись на юридичний аналіз, він досліджує психологічні передумови злочинної дії, їхній зв'язок з іншими особливостями особистості, а також із зовнішніми факторами.

З позиції психології злочинна дія являє собою специфічну форму того або іншого конкретного виду дії або діяльності.

Для того, щоб зрозуміти, що передує розгортанню антигромадської дії, необхідно насамперед проаналізувати потреби та мотиви, які визначають особистість до діяльності. У загальній теорії особистості розглядається співвідношення потреб і мотивів для з'ясування внутрішнього механізму, який спонукає до дії. Однак при цьому залишається ще не ясним, чим визначений сам вибір мотиву. Це питання має дві сторони: чому люди в певних ситуаціях діють так чи інакше? І чим вони керуються, коли вибирають саме даний мотив? Поняття, яке деякою мірою пояснює вибір мотиву, є поняття соціальної настанови. Воно широко використовується в побутовій практиці при складанні прогнозів поведінки особистості. На життєвому рівні поняття соціальної настанови вживається в значенні, близькому до поняття "відношення". Однак у психології термін "настанова" має своє власне значення, свою традицію дослідження, і необхідно співвіднести поняття "соціальна настанова" із цією традицією.

Проблема настанови була спеціальним предметом дослідження в школі Д.М. Узнадзе. Зовнішній збіг термінів "настанова" і "соціальна настанова" призводить до того, що іноді зміст цих понять розглядається як ідентичне. Тим більше, що набір визначень, що розкривають зміст цих двох понять, дійсно схожий: "схильність", "спрямованість", "готовність". Разом з тим необхідно точно розвести сферу дії настанови, як їх розумів Д.М. Узнадзе, і сферу дії "соціальних настанов" [7].

Доречно нагадати загальноприйняте визначення настанови, дане Д.М. Узнадзе: "Настанова є цілісним динамічним станом суб'єкта, станом готовності до певної активності, станом, який обумовлюється двома факторами: потребою суб'єкта і відповідною об'єктивною ситуацією" [7]. Настроєність на поведінку для задоволення даної потреби у даній ситуації може закріплюватися у випадку повторення ситуації, тоді виникає фіксована настанова на відміну від ситуативної. На перший погляд начебто мова йде саме про те, щоб пояснити напрямок дій особистості в певних умовах. Однак при більш детальному розгляді проблеми з'ясовується, що така постановка питання сама по собі не може бути застосовна в соціальній психології. Запропоноване розуміння настанови не пов'язане з аналізом соціальних факторів, які детермінують антигромадську поведінку особистості, із засвоєнням індивідом соціального досвіду, зі складною ієрархією детермінантів, які визначають саму природу соціальної ситуації, у якій особистість діє. Настанова в контексті концепції Д. Узнадзе найбільше торкається питання реалізації найпростіших фізіологічних потреб людини. Вона трактується як несвідоме, що виключає застосування цього поняття до вивчення найбільш складних, вищих форм людської діяльності. Це ні в якій мірі не принижує значення розробки проблем на загально-психологічному рівні, так само як і можливості розвитку цих ідей щодо соціальної психології. Такі спроби робилися неодноразово.

Сама ідея виявлення особливих станів особистості, які передують її реальній поведінці, присутня у багатьох дослідників. Насамперед це коло питань обговорювалося І.М. Мясіщевим [8] у його концепції відносин людини. Відношення, яке розуміється "як система тимчасових зв'язків людини як суб'єкта з усією дійсністю або з її окремими сторонами", пояснює саме спрямованість поведінки особистості. Відношення і є своєрідна предиспозиція, схильність ДО якихось об'єктів, що дозволяє очікувати розкриття себе в реальних актах дії. Відмінність від настанови тут полягає в тому, що передбачаються різні, у тому числі й соціальні об'єкти, на які це відношення поширюється, і найрізноманітніші, досить складні із соціально-психологічної точки зору ситуації. Сфера дій особистості на основі відносин практично безмежна.

У специфічній теоретичній схемі ці процеси аналізуються і у роботах Л.І. Божович [7]. При дослідженні формування особистості в дитячому віці нею було встановлено, що спрямованість визначається як внутрішня позиція особистості стосовно соціального оточення. до окремих об'єктів соціального середовища. Хоча ці позиції можуть бути різними стосовно різноманітних ситуацій і об'єктів, у них можливо зафіксувати деяку загальну тенденцію, яка домінує, що й представляє можливість певним чином прогнозувати поведінку в певних ситуаціях. Спрямованість особистості сама по собі може бути розглянута також як особлива пре диспозиції — спрямованості особистості діяти певним чином. Така інтерпретація, спрямованості особистості дозволяє розглядати це поняття як однопорядкове з поняттям соціальної настанови.

З цим поняттям можна зв'язати й ідеї A.M. Леонтьєва [7] про особистісний зміст. Коли в теорії особистості підкреслюється особистісна значущість об'єктивних знань зовнішніх обставин діяльності, то у зв'язку з цим постає питання також про напрямок очікуваної поведінки (або діяльності особистості) відповідно до того особистісного змісту, який виражається в її діяльності. Така постановка проблеми не виключає поняття соціальної настанови з русла загальної психології, як, втім, і поняття "відношення" і "спрямованість особистості". Навпаки, всі розглянуті ідеї затверджують право на існування поняття "соціальна настанова" у загальній психології, де воно сусідить із поняттям "настанова" у тім його значенні, у якому розглядалося теорією Д.М. Узнадзе. Тому з'ясування специфіки соціальної настанови в системі соціально-психологічного знання можна здійснити, розглянувши традицію становлення цього поняття не в системі загальної психології, а в системі соціальної психології.

Психологічні характеристики злочинних діянь різні в залежності від того, за допомогою якого виду дій ці діяння вчиняються.

У психології зазвичай розрізняють рефлекторні, імпульсивні, інстинктивні та вольові дії. Перші два види дій (рефлекторні та імпульсивні) походять із органічних імпульсів і здійснюються незалежно від свідомого контролю. Психологи вважають, що ці види, дій не відіграють істотної ролі в поведінці людини, хоча не повинні повністю ігноруватися.

При характеристиці психології поведінки суспільного суб'єкта особлива увага повинна бути приділена імпульсивним і вольовим діям. При цьому специфічним видом дії є вольова дія, яка являє собою цілеспрямований, свідомо регульований акт, суб'єктом якого є людина. Імпульсивна дія виникає головним чином у тих випадках, коли людина діє не на рівні інстинктів, але ще й не на рівні вольової дії. Імпульсивність — це така якість дії, яка виражається в тім, що людина, втрачаючи здатність до самоконтролю і самоаналізу, діє за спонуканням.

Теоретичні положення сучасної психології про види людських дій дозволяють вирішити питання про співвідношення соціального та біологічного в детермінантах поведінки взагалі і злочинної дії зокрема.

Виходячи з цих положень, слід підкреслити, що в психології злочинного діяння не відіграють істотної ролі нижчі рівні дій — рефлекторні та інстинктивні. Вбачати в них причину злочинного діяння суб'єкта — значить апріорно визнавати психічну неповноцінність цього суб'єкта.

Однак це зовсім не означає, що при вивченні детермінантів злочинної поведінки необхідно повністю нівелювати біологічний фактор. Біологічні якості особистості повинні враховуватися при характеристиці психології злочинного діяння, як і при характеристиці вищих і нижчих рівнів будь-якої іншої дії індивіда. Але враховуватися вони повинні аж ніяк не як біологічно обумовлена тенденція, яка закономірно призводить до злочину, а як комплекс емоційних, вольових та інтелектуальних особливостей особистості, що накладають певний відбиток на дії суб'єкта. Це варто мати на увазі при характеристиці вольової і особливо імпульсивної дії.

Імпульсивна дія являє собою насамперед своєрідну афективну розрядку, пов'язану з афективним переживанням. У такій дії бурхливо проявляється короткочасна емоція, яка викликана тими або іншими конкретними умовами та обставинами, які в свою чергу виступають як сильні подразники.

Людина, яка вчинила злочин у стані афекту, не замислюється, над наслідками вчиненого, не оцінює мотиви, які спонукують її діяти так, а не інакше, не зважує можливості запобігання тяжких результатів цих . необдуманих дій. Більше того, тут нерідкі випадки, коли навіть через значний час після вчинення злочинної дії суб'єкт не може досить повно та чітко охарактеризувати мотиви свого злочинного вчинку.

Це пояснюється зокрема, тим, що імпульсивно-афективний стан викликає порушення свідомого контролю за процесом вибору дії. Людина ніби втрачає контроль над власними вчинками і стає слухняним знаряддям того імпульсу, який вимагає певної розрядки. У таких випадках порушуються узагальнені схеми дій та "включаються" мимовільні, органічно детерміновані реакції і неусвідомлені потяги. Злочин, вчинений у результаті подібного стану, характеризується як вчинений в стані сильного щиросердечного хвилювання.

Підкреслюючи необхідність врахування біологічного фактора в характеристиці афективних дій, разом з тим не можна недооцінювати ролі соціальних детермінантів. Злочин, вчинений в результаті такої дії, саме тому і є злочином, що суб'єкт, маючи соціальні якості особистості, міг не допустити афективного спалаху і його об'єктивізації в суспільно небезпечне діяння. Суб'єкт безсильний,