Відбувається досвід пізнання і діяльності, який втратив метафізичну основу. Він складається з орієнтаційної діяльності, яка переходить далі в акти пристосування і перетворення. Досвід характерний своїм нагромадженням, а те, як він виражається практично, є майстерністю індивіда. Вона є успішністю і продуктивністю діяння. Вона, крім того, лежить в основі людського спілкування. Але воно обмежене спеціалізацією майстерності. Адже для її досягнення людина має обмежити себе. Разом із цим вона виробляє для іншого, намагається увійти до сфери його потреб і вимог, стати іншим, здійснити вчування. Проте спеціалізація майстерності, оскільки вона заглиблюється у свій предмет, зокрема предмет перетворення, сягає глибин всезагального. І це всезагальне стосується вже не спеціалізації людей, а їхньої всезагааьної істинної сутності. Певний рівень заглиблення у предмет як вияв вищої оригінальності на основі майстерності дає можливість торкнутися кожної людини. Люди відрізняються поверховим, люди зближуються на фунті найглибшого. Але це найглибше вони не хочуть, а інколи й бояться бачити. Зокрема, бояться пізнати себе, адже не знатимуть, куди тікати від себе (Гете). Справжнє, найглибше самопізнання заходить у суперечність із необхідністю виявляти себе в конкретному. Постає ідея нероблення, яка виступає проти діяльної майстерності, що виражається в об'єктивних предметних формах як основі спілкування. Адже майстерність виявляється в захопленні предметністю, яка набула досконалих форм. Ця досконалість є умовною, бо виразити себе адекватно неможливо, оскільки задум і його втілення перебувають на різних площинах.

Творець звертається до тих форм своєї активності, які не потребують матеріального втілення, залишаються у сфері суб'єктивності, духовності, але разом з тим дають можливість спілкування. Це характерно для літургії. Але спілкування не є безпосереднім, як можна було б думати — за допомогою акту, рухових актів, міміки, пантоміміки. Воно є опосередкованим через Верховну Істоту — Бога. Це передбачає суттєве перетворення людини. Цей акт необхідний, він піднімається до рівня канону. Таким чином, настає переображення — підняття людини до нових форм осягнення світової даності і спілкування з нею.

Типовим виявом переображення є екстаз та велике зрушення у психіці як підсумок значного досвіду та емоційного натхнення. Людина ще не може усвідомити всього того, що з нею трапилось. В екстазі вона втрачає свідомість, адже торкнулася Абсолютного, в якому немає ніякого розрізнення, а саме воно є основою усві-домленості.

Оскільки людина, виходячи з екстазу, вступає в розрізнення і разом з тим утримує всезагальну абсолютну основу, вона створює вчення про своє буття — яким воно є, яким воно має бути. Вчення є наступним після екстазу визначенням переображення. Вчення має рівноцінні, рівнозначні форми, які дають можливість поглибленого спілкування на основі абсолютної всезагальності. Вчення виступає, по-перше, у формі притчі, в якій зміст торкається буденних справ, але разом із тим вказує на потойбічне як на основу вищих цінностей. Людина знову підходить до зіставлення потойбічного і посейбічного, якщо згадати, що первинне зіставлення було виражене в широко відкритих очах немовляти. Іншою формою вчення є систематизоване знання, в якому головною суперечністю є відповідність і невідповідність сукупності фактів та їхньої системи, які переважають у певному відношенні одне одного, штовхаючи до пізнавального зрушення. У переображенні людина стає іншою. Але разом із тим вона несе в собі увесь пережитий досвід із його потягами. Вона має утвердити себе. І це утвердження здійснюється в калейдоскопі спокус, які формують новий канон людського життя. Спокуси мають торкатися всіх рівнів, потягів, прагнень людської психіки, що виражається в наданні переваг (у певному виборі) одним цінностям перед іншими. Спокуси були навіть систематизовані, і Григорій Сковорода доклав до цього чимало зусиль.

Ідею переображення виразив Бетховен у Шостій "Пасторальній" симфонії, перебуваючи під враженням від спілкування з природою. Радісні почуття з приводу приїзду в село складають емоційну основу, експозицію переображення. Сцена біля струмка, який своєю плинністю показує необхідність змін у людському духові, заглиблення в нього та досягнення нових рівнів буття, безпосередньо підводить уже до стану творчого натхнення, а зрештою — до екстазу і переображення. Натхнення та екстаз споріднені з бурею під час грози, яку автор переживає, піднявшися на млин і спостерігаючи навколо зміни в природі. Пейзаж після грози, коли розірвані хмари зникають з неба, а освіжена земля буяє чистотою, має символізувати вже появу стану переображення. Тепер буря уже стає екстатичним спокоєм, спогляданням найвищих цінностей, що виступають у єдності природи й людини. Мелодія пастушого ріжка виражає цю єдність і самодостатність буття, поза чим уже ніяких інших значних цінностей не існує.

Людина, що пережила такий стан піднесення і переображення, зрештою, долає каскад спокус і впевнено відкриває наступний канон, що виражається ідеєю повчання. Саме людина, сповнена нового змісту, має переконати інших і саму себе у правильності вчення. Учення в самому собі зчахає на корені, якщо воно не стане здобутком інших людей. Вищою формо повчання є проповідь. У знаменитому Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям передається його життєвий досвід, ставиться, як приклад, багатобічність батьківської натури і разом з тим єдність і цілісність його особистості. Повчанню як такому властива й однобічність, коли воно перетворюється в акт компенсації тих якостей, яких бракує самому авторові Повчання. На цій основі виникає жага повчання, коли автор відсуває себе в тінь, показуючи, що він лише йде за корифеєм.

Проповідь теж потребує авторитету, й ним виступає, зокрема, засновник релігії, і саме в цьому разі ідея канону постає в усій своїй чистоті. Проповідь має відверту прямоту, яскраву наочність, тому легко входить в особистісну структуру того, хто її сприймає.

Існують такі послання, як "звернення до народу", коли є потреба в його підтримці. Класичною формою звернення є виступи прихильників Цезаря і Брута у сцені на форумі з трагедії Шекспіра "Юлій Цезар".

Повчання і проповіді передбачають наявність учителя та учнів. З'являється нова форма канону. Вчитель мусить мати переконаність в істинності своїх слів, у справедливості своїх вимог. Ім'я такої людини історично визначалось як учитель праведності. Кумранські сувої вже вказують на існування такого учителя, який постраждав саме за праведність своїх слів. Його проповідь стала вічною темою мистецтва і літератури. П.Брейгель створив полотно на цю тему. Його героїв узято з сучасного йому суспільства. Цю тему розроблено не тільки як історичну, а як таку, що містить у собі вічний смисл.

Учитель має не тільки слухачів, а й учнів. Разом із цим він сподівається на адекватне сприймання й розуміння його проповіді, адекватну дійовість і спонукальність її. Проте очікуваної реакції досягти важко: розуміння є нерозумінням. Кожний слухач тлумачить її по-своєму. Тому переконати кого-небудь в істинності можна лише умовно. І якщо хтось намагається провістити істину, то завжди виникає канонічне питання "Що е істина?", а на нього ніякої відповіді взагалі бути не може.

Доведення істини, переконання в ній є не логічною вченістю, а тільки argumentum ad hom'mem, що на практиці означає можливість здійснити чудо. Лише воно дає можливість іншим повірити в істинність учення, адже воно викладається саме чудодійною істотою. Разом із цим чудо і вчення перебувають у різних буттєвих площинах. Чудо тому й є таким, що воно не може бути пояснене.

Віра в чудо є піднесенням над буденністю. Вона зрозуміла, а чудо незбагненне. Буденність є звичною, чудо — незвичне. Переображення людини саме й полягає в тому, що буденне стає чудовим, а чудове — буденним. В осягненні чуда, сприйманні його виникає переконання у справедливості вчення. Підкріплене і доведене чудом, воно стає вірою, а віра можлива саме тому, що предмет її залишається незбагненним. "Credo, quia absurdum est" ("Вірю, адже незбагненно").

Розуміння є нерозумінням, а спроба порозумітися залишається непорозумінням. Для узгодження думок треба мати єдину засаду. Нею може бути не нове, а те, що вже було. Тому проповідник має спиратися на підсвідомо загальновизнане, набуте у довірливому тривалому досвіді, що набув статусу традиції, церемонії, звичаю. Нове слід подати як визнане старе: "Я не руйнувати прийшов, але виконати" — єдина практична засада, аби знайти розуміння в інших.

Для досягнення дійовості віра має бути покладеною не на грунт суб'єктивності, а на реальні практичні дії. Підтвердження віри має бути всезагальним і визнаним. Але суб'єктивні аспекти віри зіставити не можна. Монади не мають ні вікон, ні дверей і не перетинають одна одну, — учив Лейбніц. Єдність віри досягається єдністю дії, яка фізично здійснюється певною сукупністю індивідів (елевзинські таїнства, християнська літургія тощо). Єднання людей у діях не вимагає тотожності поглядів, почувань, а лише тотожності рухів — їхньої динаміки, характеру, певним чином символіки. Таїнства дають людині можливість приховувати свої почуття, погляди або здійснювати щось таке, що не відповідає смислу канонічної дії таїнства. Слово