Проголошення істини залишилося без результатів. Істина може бути тільки одна, конкретна. Багато істин, на що претендують люди, є нонсенсом.

Проголошення певної нової ідеї стикається в суспільстві з шаленим опором, адже вона здатна розхитати єдність думок, прагнень, дій, яка й так є вдаваною. Разом із цим існує для людей єдиний простір і час, єдиний рух, словом — єдиний світ, у якому кожен з людей посідає своє місце.

Монадній замкненості людини протистоїть феномен перетину площин життя — "життєвий простір", і всі люди потрапляють на цю площину, але, відштовхуючись від неї, прагнуть ліквідувати свою єдину буттєву опору. Єдиний предмет перебуває перед різними людьми. Вони виходять з єдності (а не тільки аналогічності), тотожності цього предмета, який постав у своєму незалежному існуванні. Замість того щоб радіти від цього предметного збігу, люди різнобічно визначають цю предметність, і відцентрова сила цього подальшого визначення роз'єднує людей. Коли цей процес доходить до світоглядного визначення, буттєві зв'язки між людьми вже остаточно втрачено.

Інша людина — саме як інша — виступає тепер потенційним ворогом, адже її життєві настанови, що підпираються відповідним світоглядом, спонукають до своєрідних вчинків. Інша людина як опора може бути тільки з таким баченням світу, що збігається з нашим, інакше — практична розбіжність і протистояння. Саме ототожнення життєвих настанов приводить до реального збігу людських існувань. Якщо інший не має свого змісту, втрачається смисл опори, людина ніби зависає в повітрі і відчуває навколо себе "жах порожнечі" ("Ііоггог vacui"). Тому, щоб забезпечити своє існування, вона має полишити уніфікацію людських існувань, надати кожному можливість "бути самим собою". Але поглиблення цього самобуття приводить до втрати спілкування, адже зникають точки зіткнення різних своєрідних існувань.

Уніфікація та оригінальність виступають начебто як несумісні якості людського буття. Це відбувається так лише для буденної свідомості. Поглиблення аналізу взаємодії уніфікації та оригінальності приводить до думки, що справжня оригінальність торкається таких глибин людського буття, де світиться єдність буттєвої долі. Лише в поверховому люди роз'єднуються. Лише в найглибшому своєму бутті вони єдині. Але воно затьмарюється, як правило, пристрастями буденності, які у своїй зв'язаності дають порочне коло взаємодії. Мова йде про канонічний ряд відносин: поневолення — вина — спокутування вини — доброчинність — нова залежність — відмова від будь-яких взаємодій — нероблення — деградація у творчості — відшук блага у вірі, надії та любові, в яких взаємодію подолано, адже кожна взаємодія вплутує людей у своє порочне коло моральності, яке від світу цього.

Кожна взаємодія в межах порочного кола виступає першою потребою людини. Вона сама вплутується у цю взаємодію і вимагає від інших такого ж входження. "Будьте з нами, будьте такими, як ми, інакше ми вас знищимо". Повне усвідомлення порочності кола примушує людину уникати гріховності будь-якого спілкування. Вона прагне до усамітнення, де залишається віч-на-віч зі своїм буттям. Але усамітнення є своєрідним повтором того, що вже було, адже людина втрачає буттєву опору в інших людських істотах і дедалі більше усвідомлює, що тільки всезагальний дух людства в цілому дає їй можливість "забити палі в буття". Такими палями виступають універсальність та неповторна оригінальність людської істоти. Заглиблюючись в ту або іншу окремішність, людина страждає від неповноти свого вираження і прагне досягти переживання своєї універсальності перманентним переходом від одного способу буття до іншого (Пафнутій із роману "Таїс" А.Франса, свАнтоній із твору Г.Флобера "Спокуса св.Антонія").

Разом із цим людська істота не помічає того, що свою неповторність вона прагне нав'язати іншим, зробити їх своїми адептами, підкорити своєму впливові, видати власні думки за ідеї вселюдського значення, а ці останні здійсненними бути не можуть. Вселюдським спільність визнає лише те, що спільне для всіх, і в цьому відношенні Руссо, а за ним Гегель розрізняли "волю для всіх" і "волю всезагальну" (volonte de touts et volonte generate). Воля для всіх є реальним вираженням волі всезагальної, особливо коли перша спирається на велику традицію народного життя — вірування і ритуали.

Кожний, хто хоче внести щось нове, має спиратись на цю традицію, і нерідко засновники релігійних учень вказують, що вони лише реалізують те, що вже було заповідано у стародавніх віруваннях. Те, що є новим, що не узгоджується з установленими звичаями, викликає шалений опір. Той, хто пропонує щось нове, має вмерти, аби смертю довести благість свого вчення, святість, непорочність, чистоту свого життя, чим викликати в інших людських існуваннях причетність до нового взірця. Можна говорити про феномен Сократа, постать і доля якого становить яскравий канон смертної кари за висунення нових всезагальних канонів моралі у їх протиставленні глибоким традиційним звичаям, не писаним ніким, які, проте, як фатум, керують людською долею, вчинками — тому й підводяться під стародавній канон поведінки. Сократ виступив проти цього древнього канону, який не враховував конкретність вчинкової ситуації, мотивації, дії та рефлексії, з одного боку, і проти софістичних хитрощів, які давали змогу релятивістично виправдовувати будь-який вчинок, а зрештою втрачали субстанційні засади морального канону. Ідеологія традиційна та ідеологія софістично-релятивістська і були тими антагоністами сократівського вчення, які й привели Його автора до суду, в'язниці, смерті. В судовому висновку зазначалось, що Сократ руйнував старовинні звичаї, чим занепащав буг-тєві опори єдності афінського народу.

Схожу долю вистраждав Спіноза — "амстердамський мудрець", прагнення якого до самостійного, вільного мислення постало всупереч традиційним віруванням і церемоніям релігійної общини. Саме з її боку після тривалих, але марних спроб схилити думку Спінози до традиційних вірувань він мав пережити спочатку мале, а потім і велике відлучення', повну ізоляцію філософа від общини і повну заборону будь-якого спілкування з ним. Від підісланих убивників Спіноза чудом урятувався. Згодом він відмовився від привабливих пропозицій з боку коронованих осіб Франції та Німеччини займатись філософією в цих країнах. Йому ставили лише певні умови щодо написання його творів. Його вільній думці ставили певні обмеження, а такі умови Спіноза відхилив без вагань. Його не стратили, як Сократа, за судовим вироком. Його страчували протягом усього Його життя, і він помер так, що залишив у спадщину людству не накопичене ним матеріальне багатство, а безсмертя духовних скарбів — його вчення.

Найвиразніша постать, що втілює собою образ шляху до смерті, а далі — безсмертя, є Ісус Христос. Це тема Голгофи, яка стала вічною темою людської культури, її каноном. її розробляли в усіх жанрах людської творчості, тлумачили всебічно, зокрема, вона була розкрита Бахом, Рубенсом, Джотто, Дюрером, Босхом, також М.Ге. Цей останній розкрив образ смерті через споглядання її тими із розіп'ятих поруч з Христом, хто залишався ще живим, але вже побачив смерть поруч, на такому ж хресті, де і він мав незабаром умерти. Це був вияв жаху очікування основи передсмертного страждання. Два образи розіп'ятих ніби склали єдиний образ смерті-страти. Жах очікування можливий лише там, де вже є смерть і разом із тим її ще немає. Смерть поруч інтеріоризується, вона вже реально існує, і разом з цим вона іще не настала, й тому є жах її очікування — неминучого її настання. Це була геніальна знахідка митця. Образ смерті у цій картині був підсилений ще іншим твором — образом-діалогом про істину, де питання про її суть залишилось відкритим, а тому й смерть "за істину" постала як вічна проблема людства.

"Істина" залишається живою лише через смерть того, хто її проголошує. Смерть обирають, хоч її передчувають і навіть мають змогу уникнути її. Цей безмірний психологічний драматизм також відкрив людству М.Ге картиною, що відображає подію в Гефси-манському саду.

Смертю долається смерть. Настає воскресіння як своєрідна легенда. Вона має підтвердити неминучість ідеї, що привела героя на Голгофу. Легенда не є тільки легендарне, як те, що не було в дійсності, а розповідає про бажане, яке буцімто здійснилось так, щоб смерть героя не виявилась даремною. Мають бути певні докази воскресіння, зокрема стигмати, що свідчать про тотожність істоти. Легенда не тільки додає до того,