що було в дійсності, а й творить — за законами художньої творчості — те, що мало з великою імовірністю бути. Віра в легендарне підтримується ідеями воскресіння, бажаного майбутнього, почуттями очікування. Науковий підхід тут полягає в тому, щоб відокремити дійсне від легендарного, але все обертається так, що внаслідок такої чистки реальне зводиться до якогось натяку на те, що було і що можна виразити двома-трьома реченнями. З таким реалізмом виступив, зокрема, Е.Ренан, створюючи свою багатотомну "Історію перших віків християнства". Насправді легендарне є суттю дійсного, яке не завершується своїм реальним здійсненням, а переносить свою суть на події наступні, визначає їх та отримує свій смисл лише через те, що настає згодом. Легендарне є подальший розвиток основного ядра події, включення в реальне початкове значної сукупності рис наступного. Легендарне тому є справжнє реальне, а дійсне, що тільки було, стає лише можливістю появи значного. Аналогічне розвінчання легендарного, пов'язаного з ім'ям Г.Сковороди, залишило від його постаті лише тінь, винісши за дужки усе легендарне. З ним прощаються саме як із чудовою казкою, легендою. Мова не йде тільки про те, що омана для нас є чимось дорожчим, ніж реальність. Омана є рефлексія в самому бутті, яка розширює це буття і нарешті виправдовує його. Легендарне про Лвіценну має настільки тонкий смисл, що ніби повертається до самого реального: учень Авіценни не зміг оживити свого вчителя після смерті лише тому, що остання порція ліків випала у нього із рук, а виготовити ці ліки міг тільки сам учитель.
Акти, які викликають легенду, говорять про легендарну, або героїчну, особистість. її постання є вираженням канону людського буття. Героїзм, який долає традицію, разом із тим прокладає нові шляхи життя. Т.Карлейль добре зрозумів смисл героїзму, коли побачив його не тільки у сфері батальній, а й у духовній творчості. Той, хто прокладає нові шляхи в науці, філософії, мистецтві, в інших сферах діяльності, є героєм. Він зачіпає і формує життя свого народу в низці напрямів, які в цілому стосуються народної творчості. В.Вундт визначив напрями героїчного діяння в галузі мови, світоглядних уявлень, звичаїв — славнозвісних елементів психології народів.
На основі народної мови створюється нова літературна мова. її творцями виступають поети, письменники, філософи, вчені, політичні діячі, промисловці. Кожна визначна епоха в житті народу характеризується найбільшою наявністю оновлених елементів його психології. Лютер, створивши свої релігійні послання, перекладаючи Біблію рідною мовою, створює її, відшукуючи і шліфуючи звучання нових слів — понять. Виступи Шіллера, Гете, Гейне є етапами створення німецької мови. Виступи /.Котляревського, а далі Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського є етапами творення української мови. І можна впевнено говорити про їхній історично-культурний героїзм. Осмислення мови в науковому ключі дає серйозне підґрунтя для її існування та продуктивного розвитку. В.Гумбольдт, 0.Потебня та багато інших учених уособлюють саме такий героїзм.
Мова — народна та літературна — формується у нерозривному зв'язку з світоглядом народу. Мова визначає собою світогляд, так що можна говорити навіть про дійсність та актуальність теорії лінгвістичної відносності (Сепір та Уорф). Функції мови — позначальна, експресивна, смислова, комунікативна — пов'язані з психологічною стороною характеру народу і у своїй єдності лежать в основі побудови народного світогляду, зокрема таких його рис, як ліричність, епічність, драматизм,.фантастичність, прагматизм, у цілому — своєрідність бачення світу, визначаючи його неповторний зріз.
Мова і світогляд визначають характер поведінки народу, з якої формуються, зрештою, традиційні обряди, вчинки тощо. Традиції та обряди є глибоко спільними для кожного представника даного народу, так що вийти з нього можна, лише зламавши повністю психологічну структуру своєї особистості.
Формування нового світогляду завжди спирається на поступальний хід мови, але вбирає в себе різнобічні вияви діяльності народу. Тут великим підґрунтям народного світогляду виступає фольклор, який дає певний набір своєрідних взірців поведінки окремих людей, груп, шарів (страт), народу в цілому. К.Юнг звернув особливу увагу на існування таких архетипів колективного несвідомого. Це, без сумніву, один із найтиповіших проявів психологічного канону, який формує вже розвинені типи не тільки поведінки, а й світогляду і мови.
Фольклор репрезентує такі форми поведінки, вчинків, що мають велику зрілість мудрості, моральності та естетизму. Билини Київського циклу є вираженням саме зазначених архетипів: Ілля Муромець богатир моралі, Святогор — фізичної сили, Чурило Пленкович — зовнішньої краси і т.д. Мати Добрині усвідомлює той факт, що її ідеал богатиря вмішує в собі всі позитивні риси інших богатирів, наділених лише окремими "ідеальними" рисами. У деяких казках міститься народна мудрість, яка в подальшому розробляється найталановитішими творцями і започатковує канон "Великого Інквізитора", що охопив усі народи і всі віки й тисячоліття. О.М.Веселовський виконав велику роботу, відшукуючи архе-типи сюжетів, образів, ситуацій і т.д. в художній культурі багатьох народів. Аналогічне завдання поставив перед собою Дж.Фрезер, знаходячи фольклорні джерела у Старому Заповіті. Біблія в цілому виступила архетипним взірцем для всіх історичних форм людської культури, адже сама є досконалим зібранням архетипів "першого" покоління.
Коли приходить певна зрілість елементів психології народів, коли вони пов'язуються в єдину цілісну структуру, місце билинників, поетів, філософів, учених, промисловців тощо посідає політик; тоді й розгортається історія громадянська, політична, і все життя народу має підкоритись цій політиці. Вона є надбудовою, вершиною, вираженням єдності усіх спрямувань діяльності даного народу. Політика, про яку говорив ще Арістотель, з одного боку, має своїми актуальними гаслами об'єднати народ, з іншого — вона ліквідує індивідуальну ініціативу, своєрідність особистості, які спрямовані проти згуртованості народу. Головним її гаслом є "благо народу", і вона про нього піклується і вдень і вночі. Гегель зауважував щодо цього: коли держава те й робить, що оголошує про піклування щодо добробуту народу — його свободи, рівності, братерства, щастя і т.д., то народ виявляє в цьому разі свою історично дитячу психологію.
Народ визначається тим, як і яку культуру він виробляє, і вона зрештою стає каноном його способу життя. Культура не є простою сукупністю таких її виявів, як мова, архітектура, музика, живопис, філософія, наука, книгодрукування, мораль, звичаї, право, світогляд, промислове виробництво, державний устрій, взаємовідносини між стратами суспільства. Вона є тим, що виявляється в цих формах творчості, — своєрідністю стилю виробництва окремих цінностей, їхнім архетипом. Цей архетип народного духу як універсальний канон життя визначає характер включеності людини у світ, характер "паль буття", пов'язаний з визнанням тих або інших цінностей. Цей ар-хетип визначається взаємовідношенням потойбічного і посейбічного — предмет не тільки релігії, філософії, науки тощо, а й практичного життя, виробництва; мова йде про підпорядкованість тому або іншому боку життя, про те, які зусилля витрачаються на розробку того або іншого шару буття. Розуміння такої підпорядкованості цінностей визначає всі прояви культури даного народу.
Той народ, який уже сконсолідувався і в основному завершив упорядкування свого життя, в тому числі державного, здійснює експансію щодо інших народів, колонізацію вже населених територій, насаджуючи свою культуру в завойованих землях, переймаючи чужу. Відбувається акт творчості ново! культури, що проходить стадії' автоматичного відтворення взірця (з боку кожного народу), запозичення, наслідування, зрештою — оригінальності. Світові держави не можуть утримати в собі, переробити багатоманітність інших культур і розчинюють у них власну, втрачають власний оригінальний стрижень або й підпадають під чужу ідеологію взагалі.
У зв'язку з акцентуацією життя народу на різні рівні цінностей—
від потойбічних до посейбічних — виступає певна типологія способів життя. Стародавній Єгипет, поневолений потойбічним світом, віддає переважну кількість своїх фізичних, психічних і духовних зусиль для побудови вічних "паль буття", зокрема гробниць, пірамід, * храмів, хоч разом із тим він виявляє велику заінтересованість у підкоренні сусідніх народів, але й вони мають звільнити зусилля народу-господаря для забивання власних "паль буття". Християнство, будь-яка інша світова релігія такі палі знаходять у більш стійкому матеріалі, яким є людська душа. Вона виступає живим храмом Бога живого, адже, згідно з віруванням, душу створено Богом, і вона має структуру, аналогічну структурі божественній. У Стародавній Греції данину потойбічному світові віддавали належним суворим чином. Загиблі будь-що мають бути похованими. Коли афінські стратеги, перемігши спартанців і захопившися їх переслідуванням, "забули" поховати загиблих, ареопаг засудив їх до страти.
Саме культура встановлює сувору підпорядкованість своїх елементів певним переважаючим цінностям. Це стоїть на сторожі жит-тєзабезпеченості народу, його блага. Антігона визначає свою долю тим, що ховає тіло свого загиблого брата відповідно до стародавнього, не писаного ніким закону, всупереч волі царя Креонта.
Середні віки відкрили вищі цінності в єдиному Богові так, що душа людська як створена Богом має з ним ту ж саму структуру—
esse, nosse et velle. Августин зауважував, що є лише два предмети, гідні уваги, — Бог і людська душа.
Епоха Відродження робить відкриття нових цінностей, і