Час бароко підкреслив важливість предметно-чуттєвого світу, але остільки, оскільки він підпирається потойбічною суттю, в якій вбачали смисл і велич існування. Пейзажі Рюїсдаля, Рембрандта та ін. — тому докази. Навіть у сценах жанрового характеру можна віднайти тепло і водночас прохолоду іншого світу. Але потойбічне і посейбічне так злиті воєдино, що розрізнити їх ніяк не можна, і тому живопис, найбільше голландський — як пейзаж, так і жанрові сцени, як батальні, так і сцени за біблійними сюжетами, а також живопис філософського гатунку — свідчить про певну рівновагу посейбічних і потойбічних цінностей, які водночас є тими самими.

Цінності Просвітництва перебували в межах "чистого" і "практичного" розуму; незважаючи на появу "войовничого атеїзму", ідея Бога продовжувала існувати як вихідний пункт теології та ряду напрямів філософії. Проте атеїзм і філософія релігії перебували в різних площинах людської ідеології. Це привело до того, що XIX століття — століття позитивізму, прагматизму, утилітаризму — побачило основні цінності в матеріальному світі. Герой роману Діккеиса "Важкі часи" Гредграйнд підкреслював учням свою утилітарну позицію: він віддає перевагу тому, що можна виміряти лінійкою, зважити на терезах тощо. Все інше — химера, якої слід позбутися для свого ж блага. XX століття — століття техніцизму — впадає у своєрідний фатум. Головна ідея — вульгарний практицизм — зробити життя комфортним, а в соціальному плані — конформним, що теж є різновидом комфорту. Прагнення до відкриття і засвоєння знань, як це було, зокрема, в епоху Відродження, наприклад в арабському світі, перетворилося у пошук інформації, використання готових трафаретів мислення тощо. Ідея потойбічного світу, що дає смисл людському існуванню, вже мерехтить далекою зіркою. Релігія служить політиці і поринула в пошуки посейбічних цінностей і чвар.

XX століття цінностями потойбічними, трансцендентальними, як століття в цілому атеїстичне, не цікавиться. Ідея Бога стоїть на заваді пануванню людини над людиною. Залишається один Бог — людина з абсолютною владою, що перебуває на шпилі державної тоталітарної субординації. Оскільки декількох абсолютних влад бути не може, вони війною вирішують долі людства — яка абсолютна влада має залишитися єдиною на землі. Саме XX століття мало дати відповідну військову техніку для масового знищення людей і вирішення цієї проблеми. Взаємне абсолютне винищення народів стало реально можливим. Світові політичні кризи можуть спровокувати всеосяжну атомну війну.

Зброя масового нищення все більше удосконалюється. Спроби припинити її вдосконалення залишаються безрезультатними. Протести, маніфестації та ліричний, романтичний "Greenpeace", звісно, залишаються безсилими у своїх мирних намаганнях. Справа, проте, не тільки в появі зброї масового нищення, а в установках на самовизначення народів. Розпад великих і малих тоталітарних систем пробуджує мотивацію до незалежності великих і малих країн. Така незалежність стає непримиренною щодо інших. І ця світова гра між тоталітарністю і непримиренною незалежністю є систолою і діастолою політичних зрушень, що приводять до масового нищення людей.

Правда, масове нищення відбувалось і в стародавні часи, зокрема у великих битвах або у винищенні завойованих міст, племен, народів. Виявляється ще один канон історичної поведінки людей, який залучається до канону "Великого Інквізитора" та є його реальним політичним втіленням. Вибираються лише різні приводи до цього, зокрема, в середні віки — звільнення Гробу Господнього у формі Хрестових походів. Мотивація канону діє невідпорно. Про це свідчать хоча б шість перманентних Хрестових походів з однією і тією ж метою. Останній був споряджений на кораблях з воїнам и-дітьми, які одні могли звільнити Гроб Господній як істоти, що мали, на противагу дорослим, душевну і духовну чистоту, не набули гріха. Буря на морі спростувала і цю версію. Принаймні там мали панувати трансцендентальні мотиви, але вони лише започатковували, ідеоло-гізували ці історичні "сцени", а реально вся поведінка "хрестоносців" суперечить ідеальним завданням. Про це свідчить доля Константинополя. Ідеологія взагалі є розширеною раціоналізацією історичних зрушень, просто — перемін, але вона "стає матеріальною силою, коли оволодіває масами..."

Люди вирішують безпосередні завдання, борються за здійснення соціальних намірів і все більше готують себе до космічної катастрофи. Знову і знову постають есхатологічні питання, питання індивідуального буття людей, питання "їхнього історичного існування. І це вічне історичне очікування кінця світу породжує своєрідні канони поведінки. Про цей кінець говорять учені, посилаючись на закони термодинаміки; про цей кінець говорять теологи, посилаючись на незбагненно велику силу зла, що його скоїло людство за весь час свого існування, перманентно відмовляючись від Бога. Письменники, філософи мають у цьому питанні свої думки, докази, виправдання тощо.

Головне протиріччя історії — у прагненні людини розв'язати проблему взаємовідношення трансцендентального і феноменального, потойбічного і посейбічного — залишається і вирішуваним, і невирішуваним. Позитивістська, екзистенціальна та інші філософії здійснювали спроби вирішити це засадниче протиріччя людського існування, але воно попри всі зусилля постає знову і знову. Всі конкретні історичні діяння людей спонукаються, зрештою, цією проблемою, хоч би якою прихованою вона була. В цьому і полягає прийдешнє завдання і сам предмет психології. Чи зможе вона вказати на історичний та індивідуальний порятунок людей? Адже саме психології пророкували в XX ст. центральне провідне місце в класифікації усіх знань, які виробило і виробляє нині людство.

"У великому пізнанні багато печалі. Хто помножує пізнання, той помножує печаль". Чи стосується це й галузі людського самопізнання? Колись Гете відповів у своєму вірші тим, хто пропонував людині пізнати саму себе: "Так, пізнаю, але куди потім тікати?" Чи вийде людина з честю із цього психологічного випробування? Пізнання людини триває, триває й самопізнання. Можливо, на повній, достатній глибині психічного людина узріє саму себе в такому світлі, що тікати від себе не захоче. Нехай ці "Основи психології", як можуть, сприятимуть самопізнанню. Нехай воно залишатиметься найвеличнішим каноном у тій системі психологічних знань, що була запропонована читачеві у цьому підручнику.

Література

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.

Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.

Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992.

Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12.

Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925.

Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской

культуры XX века. М., 1991.

Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966.

Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.