Наукова, художня, практична творчість.

План

1. Наукова, художня, практична творчість.

2. Творчість та героїчний ентузіазм.

Міфічна творчість дала початок і науковій творчості людини. В ній своєрідним чином поєднані елементи й релігійної, й філософської творчості: будь-яка народна релігія вже була первісною наукою, адже вона певною мірою узагальнювала знання людини про рушійні сили світотворення та подавала їх у вигляді відносно завершених знань, відображених у міфах, легендах, притчах тощо. В той же час філософська діяльність "вибудовує" науку, без неї наука залишалася б сумою окремих даних та фактів, не осмислених, не узагальнених, не висвітлених у їхніх закономірних зв'язках.

Питання науки є такими ж прадавніми, як сама людська думка. Метеорологічні та астрономічні явища, загадки рослинного та тваринного світу, моральні проблеми завжди стояли перед людиною з моменту формування людського способу існування як такого. Запитання "чому?", "звідки?", "навіщо?" ставила людина стародавніх часів, їх проголошує маленька дитина, тільки-но навчившись говорити, цими ж запитаннями задаються вчені у наукових пошуках.

Поступово накопичуються окремі факти, підсумовується та узагальнюється досвід розуміння та пояснення цих фактів (як окремих, так і їхніх сукупностей). Проте цього ще не досить для того, щоб зуміти відрізнити випадкове і ймовірне, стихійне та закономірне у змісті та логіці виявлення цих фактів. У діянні невідомої особистості, яка вперше створила якусь "подробицю" стародавнього міфу, як і в діянні вченого, що формулює закон збереження сил у природі, виявляється одна і та ж спонука — намагання найбільш повно й достовірно відповісти на певні питання науки та життя. А діяльність, що відповідає реалізації цієї спонуки, — це й є певного рівня наукова творчість.

Творчість народжує форми, єдність у різноманітті, цілісність із розподіленості. При значному числі фактів вона, по-перше, із тотожних фактів створює загальний факт, потім з однорідних фактів створює закон, близькі факти пов'язує гіпотезою. Групи фактів, поєднаних у закони та зближених гіпотезами, вона підпорядковує певній залежності, послідовності за простотою та складністю явищ і гіпотез. Усе це складає систематичне ціле — науку. Зрештою, науки також групуються в одне енциклопедичне ціле за допомогою систематики наук. Це є найпростішим та найбільш правомірним виявленням творчості в науці — науковою побудовою.

ПЛЛавров стверджує, що наукова творчість у цілому і як надбання культурно-історичного діяння людини виступає в трьох основних культурно-історичних формах: 1) як народні вірування, що поступово переходять в естетичні релігійні ідеали; 2) як метафізичний міф — серединна форма гіпотетичних узагальнень, створених з певною мірою абстрагування від безпосередньо практичної взаємодії зі світом; 3) як наукова побудова, що переходить свідомо від фактів до ймовірного закону, до найпростішої гіпотези, до зрозумілої систематики.

Сучасній формі науки передувала так звана протонаука. Про-тонаукове знання виникає, існує та розвивається тільки в контексті практичної діяльності людини як її ідеальний план, як умова, як засіб її виконання. Звичайно, для поступової вибудови протонау-кового знання необхідна певна мислительна діяльність, але вона має ситуативно-практичний характер, це мислення й роздуми не стільки про світ, скільки у світі.

Пізнавальні норми протонауки ранніх цивілізацій поступово починають виділятися з контексту реального життя й набувають відносно самостійне існування у вигляді об'єктивованих ідеалізованих моделей або прототипів реальних об'єктів та їхніх відносин, утілених в особливих знаково-символьних формах. Ці пізнавальні норми, засоби створення ідеалізованих пояснювальних моделей і самі моделі поступово стають предметом спеціальної соціальної діяльності.

Таким чином у розвитку культури настає етап, коли стає необхідним та можливим фіксувати накопичений пізнавальний досвід у формі писемності, організовувати спеціальне навчання знанню, виділяти людей, для яких робота з накопиченим пізнавальним досвідом та його розвитком стає спеціальним професійним заняттям. Цього етапу досягли всі стародавні цивілізації, в яких сформувалася державність, виникла писемність, відбулося розокремлення матеріального і духовного виробництва. Саме за цих умов виникає наука.

Теоретична свідомість, що виникла в Стародавній Греції, "сформувала норми пошуку істини як результату напруженої роботи свідомості, яка не може спиратись на авторитет, традицію, релігійне одкровення, але передбачає кооперацію людей, що вільно дискутують, — зазначає В.С.Швирьов. — Істина не є даною, не засвоюється як щось готове, не відкривається богонатхненному пророкові, вона виробляється, випрацьовується людьми шляхом вільної дискусії, в процесі зіткнення рівноправних суджень. Проте саме це вільне дискутуюче мислення потребує певних норм, культурних навичок... певної соціокультурної дисципліни". Інакше кажучи, постає спеціальна проблема здійснення цієї діяльності за визначеними нормами, що передбачають наявність певного її ідеального рефлексивного образу. Таким чином, рефлексія не лише супроводжує наукове пізнання, вона є необхідною умовою та необхідним елементом дослідницької діяльності.

Спочатку пізнавальна культура Стародавньої Греції відкриває для свідомості смисл одного з найвеличніших засобів будь-якого наукового пізнання — смисл понять. В усьому своєму значенні поняття було вщкрите Сократом. В Індії теж виявляються начатки логіки, подібні до логіки Арістотеля. Але ніде, окрім Греції, не було усвідомлене в той час значення цього відкриття. Вперше в руках людини з'явився засіб, за допомогою якого можна було створити своєрідну "логічну пастку", "логічний лабіринт": людина або мала визнати, що вона нічого не знає, або сприйняти якусь істину як вічну, або ж віднайти спосіб "сконструювати", "винайти" правильне поняття прекрасного, доброго, душі, відваги, істинного буття тощо. Це незвичне переживання відкрилося учням Сократа. Логічним наслідком цього переживання та усвідомлення його значення стала впевненість у тому, що "можна навчитися самому і навчити інших, як належить людині вчиняти у житті".

Поряд із цим відкриттям еллінського духу з'явився другий великий інструмент наукового пізнання, витвір епохи Ренесансу — раціональний експеримент як засіб пізнання, що може надійно контролюватися. Без цього засобу була б неможливою сучасна емпірична наука. Експериментували, щоправда, і раніше: в галузі фізіології експеримент існував, наприклад, в Індії, в аскетичній техніці йогів; у Стародавній Греції був експеримент математичний, пов'язаний з військовою технікою, а в середні віки експеримент застосовувався в гірничій справі. Але зведення експерименту в статус принципу дослідження як такого — заслуга Ренесансу.

Німецькою класичною філософією був віднайдений принцип досвіду, за яким, власне, і відбувається винайдення людиною нових інтенцій до розвитку власного знання та безпосереднє збагачення індивідуальної і всезагальної культури новим знанням, новими засобами діяння, відображеними в новому досвіді. Гегель указував, що досвід — це те, що "свідомість несе у собі самій". Розвиток свідомості приводить до розвитку досвіду, а отже — до його збагачення, піднесення на якісно новий рівень. Свідомість здійснює "поворот", пізнаваючи в іншому, чужому, себе саму. Чи відбувається реалізація досвіду шляхом "розгортання себе" у багатоманітність змістовних одиниць, або шляхом створення дедалі нових образів духу, необхідність яких пізнається філософською наукою, — у кожному випадку відбувається поворот свідомості, зрушення досвіду, яке здійснюється самою ж свідомістю. Принцип рефлексії тут постає у новому значенні — не тільки механізмом наукової творчості, а й її сутнісною ознакою та рушійною силою.

Наукова форма творчості постає як специфічна, своєрідна форма пізнавально-перетворюючого діяння людини у світі. Окремі елементи теоретичної свідомості властиві будь-якій людині в її повсякденному житті: багато хто виявляє схильність до "теоретизації" тих чи інших явищ, закономірностей тощо. Проте наука як покликання та професія відкривається не кожному. М.Вебер, характеризуючи стан сучасної науки і своєрідні особливості особистості в науці, вказував, що сучасна наука розвивається в умовах суворої спеціалізації (і у сфері предметного визначення, і у сфері методичного забезпечення). Тільки за цих умов можливий її подальший розвиток, а людині, яка працює в ній тільки завдяки суворій спеціалізації, "дано, можливо, один-однісінький раз у житті відчути в усій повноті, що їй вдалося щось таке, що залишиться надовго".

Професійне заняття наукою, пише М.Вебер, неможливе без повного зосередження на предметі своєї діяльності, без захоплення або навіть жаги до науки: "без цього дивного захвату, що викликає посмішку в усякої сторонньої людини, без щ'єї пристрасті, без впевненості у тому, що мали пройти віки, тисячоліття, перш ніж з'явився ти, і інші тисячоліття мовчки чекають, чи вдасться тобі ця здогадка, — без цього людина не має покликання до науки, і нехай вона займається чимось іншим. Оскільки для людини не має ніякої ціни те, що вона не може робити з пристрастю".

Звичайно, пристрасть не зумовлює ще позитивного результату в науковій роботі, хоча вона є передумовою натхнення. Чи не найперше необхідним є дар до занять наукою, певною наукою, певною формою наукової творчості тощо.

У поєднанні спрямувань об'єктивного і суб'єктивного характеру,, у зрушенні та примноженні всезагал ьного та індивідуального досвіду наукового узагальнення явищ світу, а також у застосуванні цього досвіду в повсякденному житті людини і суспільства в цілому — і постає смисл науки як такої.

"Три галузі людської культури — наука, мистецтво й життя — знаходять єдність тільки в особистості, яка прилучає їх