Коли предметом перетворення людини стає "світ ідей", ідеалів, сутнісних визначень явищ світу, її діяльність набуває специфічного, притаманного тільки людському способу існування змісту — ціннісного, духовного творення. Життя людини розгортається в просторі фізичних явищ, суспільних відносин тощо. Людина емоційно реагує на ті чи інші елементи цих відносин, переживає їх, надає їм статусу бажаних, очікуваних, цінних або відторгає їх, уникає, вважає небажаними, руйнівними і т.д. Власне афективна реакція на події життя, ситуації, моменти завжди поєднується людиною з розумовою, помисленою їх оцінкою. Так поступово складається властива конкретній особистості система значень, пріоритетів, очікувань. Якщо те чи інше значення, афективний елемент ситуації чи окремий потяг набувають для особистості рівня "вищого стимулу" чи "вищого імпульсу" її активності, і це усвідомлюється особистістю, визнається нею у кожній конкретній ситуації діяння (чи в окремому типі ситуацій), то цей елемент ситуації стає ідеєю, яка може мати власне суб'єктивне або культурно-історичне значення.

Ідея постає як своєрідний "помислений образ" ситуації вчинку, в якому синтезовані спонуки діяння, завершений комплекс мотивів, а також відповідний змісту ситуації певний завершений комплекс дій, що, на думку особистості, най адекватніше виявляє в продукті діяння суть ідеї. Цей образ відтворюється особистістю в діяльнісному самовияві "Я", може видозмінюватись у своїх окремих складових, проте загальна сутність його залишається сталою. В процесі індивідуального розвитку особистість може обирати ті чи інші ідеї як спонукальні сили своїх учинків та діянь; деякі з цих ідей можуть досить довгий час залишатись актуальними для особистості, деякі втрачають свою актуальність або змінюються.

На основі осягнення (суб'єктивного чи зумовленого конкретними засобами) сутнісних явищ життя, пошукового дослідження умов та закономірностей розгортання, розвитку цих явищ, феноменологічного (сутнісно-виявленого) оцінювання їхньої природи та культурно-історичного значення індивід стає спроможним створити ідеал—

взірець, норму, ідеалізований образ, який визначає спосіб та характер поведінки й діяння людини в суспільстві. Творення ідеалу—

це специфічна форма самотворення "Я" людини. В ідеальному образі відтворюється наявний та продукується можливий, перспективний рівень самовиявів людини, її здібність до творення цінностей власного життя. В той самий час діяння "за ідеалом", перетворююча та пізнавальна активність на основі ідеалу-взірця — це власне людська форма життєдіяльності, специфічна саме для людського способу існування. Іноді ідеал називають "загальною формою цілеспрямованої діяльності", яка реально виявляє себе в будь-якій сфері індивідуального та суспільного життя — соціальній, політичній, естетичній та ін. Для конкретного індивіда ідеал постає як певне уявлення про цілісний, завершений, досконалий спосіб діяння або самовияву в цілому й може відігравати роль провідної спонуки в життєдіяльності даного індивіда.

В процесі ціннісного, духовного творення ідея та ідеал виступають не лише предметом дій людини. Вони інтегрують навколо себе "мотиваційний контекст" ситуації, а відображений у конкретній ідеї чи ідеальному образі зміст стає спонукальним імпульсом для відтворення в реальності життя конкретного індивіда. Прагнення "відповідати взірцю", "наблизитись до ідеалу" спонукає індивіда слідувати у своїх діях та вчинках відтвореним в ідеї чи ідеалі цінностям, значенням, пріоритетам і навіть, в окремих випадках, здійснювати "над-дії", або "зверх-дії". Прагнення до подвижництва, прагнення здійснити подвиг узагалі потенційно властиве кожній людині. Йдеться не про екстравагантні дії протиставлення своєї індивідуальності загальноприйнятим нормам суспільного життя або дії, в яких індивід відкрито заперечує цінність власного життя заради якоїсь ідеї тощо. Подвижництво як спосіб організації та здійснення життя — це система, цикл, комплекс дій, спрямованих на "перевершеним" існуючого стану самовиявів, на здобуття нового рівня існування, на розкриття нових перспектив власного діяння, поведінки, життя. Всі ці ознаки не завжди усвідомлюються індивідом як конкретні мотиви "очікування подвигу", потягу до "чогось неперевер-шеного", "чогось небувалого", яке, здається, залежить від твоєї волі, може бути здійснене тобою. Іноді підсвідоме "очікування змін" спонукає індивіда до дій, в яких він "заперечує себе минулого" і "стверджує себе нового".

Перші елементи подвижництва виявляються індивідом у підлітковому віці. Це період у житті людини, коли повністю складається, розвивається, стає здійсненною структура вчинку, коли вчинок можуть здійснювати заради нього самого, коли не ставиться завдання підкорити вчинок якійсь далекій меті. Основні форми свідомості в підлітковому віці пов'язуються з процесом здійснення вчинку і можуть бути визначені як ситуативна, вчинкова, пригодницька, героїчна, подвижницька. Але основний психологічний зміст віку зосереджується на формуванні самого вчинку, оволодінні ситуацією та освоєнні "мотиваційного контексту" вчинку.

І ситуативність, і провідне значення вчинку в духовному формуванні підлітка є попередніми рисами, характеристиками подвижництва. Гегель, характеризуючи підлітковий вік, слушно зауважив: "Душа хоче тільки виявитись у зовнішньому світі і спеціально відшукує собі пригоди".

Весь підлітковий період можна охарактеризувати як перехід до індивідуальності, як малоусвідомлювані способи її формування. Підліткова незграбність і невдалі спроби реалізувати ту чи іншу дію сприяють потягу до тілесного самовдосконалення. Виникає ідеал — вольова та фізично досконала людина. Від ситуативності здійснюється прямий перехід до індивідуалізованої свідомості. З цим пов'язується вияв чужої суб'єктивності, часто шляхом експериментування. З'являється ініціатива у вирішенні життєвих завдань. Самостійність формування індивідуальності, необхідність самому пройти весь шлях цього формування — одна з важливих сторін пафосу підліткового віку. В цей час людина перебуває в стані "бродіння", поки не відкриє в собі моральних та пізнавальних максим. Поступово окремі прагнення підлітка починають інтенсифікуватися, стають екстраординарними й захоплюючими, набувають певної інтимності. Проте підлітки часто соромляться своїх інтимних почуттів, які заходять в антагонізм із прагненням до самостійності.

Подвижництво як специфічний спосіб діяння залишається властивим і юнацькому віку. Юнак прагне бути "сам собою": це — індивідуалізм юності. Пошук власних орієнтирів в оцінюванні явищ світу, власних шляхів пізнання та осягнення світу, своєї неповторної індивідуальності — ось що визначає процес розвитку особистості юнака. Юність підходить до життя та суспільства з двома спрямуваннями: знайти себе та встановити нове, своє. Юнак завжди готовий до всього поставити запитання, все піддати сумніву, він прагне новизни, відкритий для нового. Стає зрозумілою природа скептицизму та схильності до критицизму, з якими юність звичайно йде в життя. Заперечення привабливе вже тим, що воно "готує фунт" для відчуття власної самобутності. Скептицизм юності має, як правило, перехідний характер, а мужність заперечення є необхідною для формування характеру особистості.

Ще одним із суттєвих умонастроїв юності є своєрідний нігілізм, коли заперечення переноситься на будь-який вияв ініціації обмеження з боку оточення. Поряд із цим юність схильна до певного догматизму, основу якого становить властива їй самовпевненість: на зміну дитячій слабкості та безпорадності приходить відчуття сили

(тілесної та духовної), що "раптом" різко зросла. Значно розширюються досвід, кругозір, сфера інтересів юнака, він опановує засоби оцінювання власних досягнень та можливість спрямованого зіставлення їх з існуючими нормами й еталонами.

Сутнісною ознакою юнацького віку є максималізм. Щось звичайне, посереднє взагалі має мало шансів на успіх у юності, тому що воно мало відповідає потребі підвищеного почуття життя. Юності властиві пориви до "найвищого", "найкращого", максимального. Цей неабиякий вияв "оптимізму життя" має великий енергетичний та ціннісний потенціал. Можливість реалізувати його, зберегти його відчуття на довгі роки — перспективне завдання не тільки юнака, а й зрілої людини, що свідомо організовує своє життя, свій індивідуальний розвиток та самоздійснення.

Умонастрої юності виявляють свій спонукальний зміст в інтересах та ідеалах, які зумовлюють поведінку й засоби діяння юнака. Юна людина вся в динаміці, завжди в душевному русі, в ній відбувається невпинна боротьба двох сторін, з яких переважає то одна, то інша: це те, що вона є за своєю конституцією, природою, і те, чим вона себе вважає і що вона в собі бачить. Ініційована незалежність поведінки і неабиякий романтизм умонастроїв, демонстративний характер діяння і глибинна інтимність переживань своєї неповторності, надзвичайний динамізм і "нестриманість" намірів самовиявлення, самоздійснення — у таких протистояннях та взаємодо-повненнях розвивається мотивування та діяння юнака.

Отже, підбиваючи підсумок виявленню психологічного змісту мотивування подвижництва як діяльності, що спрямована на творення і реалізацію ціннісного, духовного змісту життя індивіда, вкажемо основні ознаки мотивації даного типу діяльності:

1) мотивація подвижництва виявляє себе у змісті та інтенції здійснення ідеї, ідеалу, подвигу як синтезованих, усвідомлюваних, цілеспрямовано створюваних образах-цілях, образах-діях, образах-вчинках;

2) мотивація подвижництва є динамічним утворенням, що поширюється на весь шлях онтогенетичного розвитку індивіда, а починає яскраво себе виявляти в підлітковому та юнацькому віці;

3) мотивація подвижництва зумовлена глибинними мотивами розгортання індивідуальної сутності "Я", які залежно від віку набувають конкретних форм узагальнення відповідних потягів і спонук та конкретних засобів реалізації їхнього змісту;

4) мотивація подвижництва виявляє індивідуальні прагнення людини до творення ціннісного змісту власного життя;

5) мотивація подвижництва має характер "імпульсу зростання" індивідуального "Я" людини через реалізацію певної ідеї, досягнення ідеалу, здійснення подвигу.

Спеціалізоване уміння: допитливість, знаттєлюбність, інтерес.

Однією з основних форм діяльності