У процесі учіння індивід опановує загальнолюдський досвід пізнання та перетворення світу, відображений у різноманітних елементах людської культури: науці, мистецтві, технічній творчості тощо. Цей процес відбувається не стихійно, він побудований з урахуванням набутого досвіду "передання знань" і становить частину соціальної діяльності, спрямованої на відтворення культурно-історичних відносин конкретного суспільства та культури людства в цілому.

Можна говорити про соціальний і індивідуальний аспекти учіння. В сучасному суспільстві процес учіння (загальноосвітнього чи спеціалізованого) є у певному розумінні формалізованим: тобто суспільство "організовує" і "забезпечує" даний процес як соціально необхідний і "адресує" його як доступний і обов'язковий (за різними формальними та змістовими показниками) своїм громадянам. Тому в сучасних умовах учіння як процес передання загальнолюдського досвіду діяння у світі є культурно-історичною цінністю, а освітня справа держави — одним із показників визначення рівня суспільного розвитку. Учіння — це соціальна форма діяльності індивіда, яка розгортається в конкретних історичних умовах існування суспільства і тому набуває відповідних ознак історичного розвитку, соціально-економічного, соціально-політичного, загально-культурного розвитку тощо. Тому процес учіння завжди має конкретно-історичний зміст, у якому в певному співвідношенні представлені загальнолюдські, суспільні, соціальні та інші інтереси. Проте наша тема стосується індивідуального аспекту учіння, в якому конкретний індивід, суб'єкт виступає як "учасник", "виконавець" і як "ціль" здійснюваної діяльності. Тому звернімося до розгляду психологічних ознак учіння, враховуючи певним чином його соціальні та культурно-історичні ознаки.

Особливістю людського способу існування є те, що людському індивіду не дані в готовому, завершеному вигляді специфічні для цього способу існування форми діяння та протидіяння, пізнання та перетворення, самоорганізації та самопричинення. Людський індивід у процесі онтогенезу поступово оволодіває цими формами активності, використовуючи допомогу соціуму та розвиваючи власні можливості здійснення вказаних форм активності. Поступово індивід стає здатним не тільки відтворювати ті чи інші способи діяння, але й уносити в них власне бачення та розуміння, створювати інтерпретовані моделі активності, тобто стає "вільним" у протистоянні світові — навколишньому, реальному чи внутрішньому, ідеальному, феноменологічному. Цей процес не є стихійним, він підкорений певним закономірностям, логіці зростання особистості.

Індивідуальне буття людини визначають її відносини зі світом, який виявляє себе в різних формах та рівнях існування сущого. Протягом досить тривалого періоду життя світ сприймається людиною переважно як "хаос" чи "неорганізована сукупність" явищ, подій, процесів тощо. Світ постає як "невідомий", "недоступний", "незрозумілий". Поступово людина освоює цей "незрозумілий хаос", з'ясовуючи для себе природу тих чи інших явищ, навчаючись взаємодіяти з ними, потім — якось впливати на них, змінювати їх тощо. Так явища світу (окремі та сукупні) набувають якості предметності для активно діючого щодо них індивіда. Світ стає предметним, його характеристики освоюються людиною, а недиферен-ційований хаос опредметнюється у певну реальність, з якою можна взаємодіяти, яка відкрита впливам, взаємодія з якою є суттєвою для життєдіяльності конкретного індивіда.

В процесі учіння (який відповідає певному етапу онтогенезу) освоєння світу та оволодіння засобами його свідомого пізнання та перетворення набувають організованого, цілеспрямованого характеру. Формується індивідуальний досвід пізнання та перетворення явищ світу: 1) узагальнення загальнолюдського досвіду пізнавального та перетворюючого діяння і 2) виявлення індивідуальних особливостей підростаючої особистості в оволодінні та засвоєнні цього досвіду. В процесі учіння актуалізуються та розвиваються загальні та спеціальні здібності індивіда. До загальних відносять інтелектуальні, мнемічні, перцептивні, креативні та ін. (тобто ті, що є актуальними для будь-якої діяльності), до спеціальних — музичні, художні, образотворчі та ін. (тобто ті здібності, які необхідні для спеціальних видів діяльності).

У процесі учіння відбувається засвоєння індивідом знань про природу й сутність явищ світу та про умови й засоби перетворюючої взаємодії з даними явищами. Розрізняють знання, що мають: а) сутнісний, субстанціальний зміст та б) перетворюючий, процесуальний зміст. Лише коли людина може впевнено стверджувати: "Я знаю, що це" і "Я знаю, як із цим потрібно взаємодіяти", актуалізується цілісний, завершений акт засвоєння індивідом знання про конкретне явище, конкретний предмет. Якщо в індивідуальному досвіді людини переважають субстанціальні знання, можливе зниження її власне перетворюючої активності: "Так, я знаю, що це, але що можна з цим подіяти?" Навпаки, коли в індивідуальному досвіді переважають процесуальні знання, є небезпека перебільшення дійового компонента діяльності, звернення до стереотипних, шаблонних виявів активності: "Саме так я вчиню з цим, хіба це викликає сумнів?" Запобігання односторонньому розумінню та тлумаченню конкретних знань є умовою "перспективного" оволодіння знанням у процесі учіння.

Знання постає як вербально організований, узагальнений досвід пізнавальної та перетворюючої взаємодії з опредметненим явищем (або сукупністю явищ) світу, що накопичувався попередніми та сучасними поколіннями в побутовому, технічному, науковому, мистецькому тощо контакті зі світом. Проте в учінні знання виступає не тільки як зміст діяння, "те, що передається", а й як мета діяння: як "індивідуалізований продукт" процесу учіння в цілому. Засвоєння культурно-історичного досвіду індивідом завжди відбувається своєрідним, властивим даному індивіду шляхом. Якщо даний досвід присвоюється індивідом і переноситься у план індивідуального досвіду, то набуте знання стає індивідуальним здобутком. Як індивідуально-психологічне явище знання постає системою фактичних тверджень, змістових та процесуальних пояснень, а також узагальнених уявлень про те чи інше явище світу, сукупність явищ, світ у цілому. Знання індивіда не є чимось сталим, незмінним. Це —. динамічне утворення, яке постійно змінюється, перебуває в русі, залежить від багатьох умов соціального та індивідуального характеру. Звичайно, перспективними вважаються тенденції до розширення, поглиблення та вдосконалення індивідуальної системи знань.

У процесі учіння індивід також оволодіває системами засобів діяння у предметному світі. Навіть власне пізнавальні дії опера-ціоналізуються і стають для індивіда універсальними, ефективними засобами взаємодії з конкретним явищем (або явищами). Що ж стосується перетворюючих дій, вони ще більш деталізовані, іноді мають вигляд певних алгоритмів або схем. Так формуються вміння індивіда взаємодіяти з явищами світу, пізнаючи чи перетворюючи їх. Уміння індивіда необхідно розглядати не тільки як комплекс засвоєних ним алгоритмів діяння відносно певного типу явищ. У них віддзеркалена готовність індивіда самостійно актуалізувати той чи інший алгоритм відповідно до ситуації діяння та предмета цього діяння. Вміння виявляють здатність індивіда до цілісного, повного, завершеного циклу діяння відносно предмета; продуктивність виконаних дій завжди свідчить про рівень опанування індивідом конкретного способу діяння. Рівень володіння тими чи іншими вміннями виявляється також у майстерності, легкості та креативності, які демонструє індивід при виконанні дій.

Поступово певні цикли дій та операцій засвоюються індивідом як цілісний комплекс, і здійснення їх уже не потребує поступового виконання елементів, складових цих дій. Формуються відповідні навички діяння — певні дії, операції, цикли дій, техніки, які характеризуються високим ступенем засвоєності та відсутністю поеле-ментної свідомої регуляції й контролю з боку індивіда. Навички постають як складові індивідуального досвіду діяння індивіда, які швидко, цілісно та продуктивно відтворюються ним у кожній актуальній для цього ситуації. Проте навички не є постійним, стабільним елементом індивідуального досвіду індивіда: окремі з них можуть зберігатися досить тривалий час та ефективно відтворюватись індивідом, окремі вимагають постійного "підкріплення", тренування, додаткового учіння, а деякі можуть досить швидко згасати і втрачатись індивідом, особливо якщо вони відповідають несуттєвим, другорядним формам активності індивіда у світі.

Важливою складовою процесу учіння є спосіб передавання знання, який постає в системі засобів організації, структурування, викладу, контролю за результативністю здійсненого навчального впливу. В шкільному навчальному процесі застосовуються різноманітні дидактичні системи, спрямовані на більш ефективний та продуктивний спосіб засвоєння учнями навчального матеріалу. В системі відносин "учитель — учень", які не завжди формалізовані належністю до конкретного суспільного освітнього інституту, використовується цілий спектр засобів здійснення педагогічного впливу, котрі, як правило, відображають індивідуальність учителя, педагога, його професійну гідність і спрямовані на передання не лише фактичних знань, але й "знань про те, як володіти знаннями". Якщо розглядати процес учіння з психологічної позиції суб'єкта, що навчається, засвоює знання і самостійно організовує цей процес, можна говорити про властивий кожному конкретному індивіду спосіб засвоєння знань, спосіб присвоєння вмінь та спосіб відтворення навичок діяння, сприйнятих у процесі учіння. Ідеться про індивідуально-спрямовану, самодіяльну активність індивіда в процесі учіння, що виявляє його творчі здібності до оволодіння культурно-історичним досвідом та формування індивідуального досвіду.

СЛ.Рубінштейн зазначав, що самодіяльність є основою учіння і педагогічної взаємодії в цілому. Якщо кожний пізнавальний акт здійснюється індивідом як акт творчої самодіяльності, то об'єктивний світ відкривається індивідові