Сутнісною основою самодіяльного діяння індивіда в процесі учіння є ті психологічні утворення, які зумовлюють готовність індивіда до виконання дії творчого, креативного, вчинкового характеру. Ці індивідуальні психологічні утворення включають і здібності індивіда (загальні й спеціальні), й енергетичний потенціал креативного та вчинкового діяння, і мотивацію як елемент усвідомлюваної індивідом інтенції до здійснення певного вчинку учіння, певної пізнавальної та перетворюючої (в плані особистісного зростання) дії.

В цілому мотивація учіння постає як складне психологічне утворення, яке поеднує усвідомлювані та не усвідомлювані індивідом потяги, спонуки та очікування в процесі формування індивідуального способу діяння у світі через засвоєння та продуктивну реконструкцію загальнолюдського досвіду в пізнанні та перетворенні світу. Основу мотивування діяльності учіння становлять такі характеристики індивідуальної активності людини, які зумовлюють не тільки змістову спрямованість її дій, а й процесуальний, власне дійовий потенціал. Допитливість як індивідуально-психологічна характеристика людини має досить велику спонукальну силу в мотивуванні учіння. Допитлива людина завжди спрямована до активного споглядання явищ світу, активної взаємодії з ними, актуалізації можливих і дійсних способів їх перетворення (реального чи ідеального). Допитлива людина перебуває у стані "активації пізнання", який є для неї звичним, необхідним. Цей стан досить легко актуалізується людиною при виникненні того чи іншого "пізнавального інтересу" і, як правило, спрямований на задоволення цього інтересу, на здійснення, завершення необхідного пізнавального акту. Для маленької дитини навколишній світ постає насамперед у своїх фізичних і матеріальних, речових характеристиках. Тому її запитання, її "чому?" спрямовані, як правило, на з'ясування властивостей тих "речей", які так чи інакше взаємодіють із нею, маленькою людиною, оскільки оточують її, перебувають у колі її уваги, бо ж "світять", "гріють", "м'які", "приємні" тощо. Підліток сприймає навколишній світ не тільки у його предметних характеристиках, але й у закономірностях їхнього виявлення, з позиції можливостей використовувати ці закономірності для того чи іншого впливу. "Чому так?", "саме так?", "чи так?" — такі запитання ставить допитливий підліток до явищ предметного світу, який уже певною мірою освоєний, адже вже є певний запас знань, умінь, навичок у взаємодії зі світом. Проте ще багато невідомого, вже починає відкриватися світ "взаємин з іншими", пробуджується світ власного "Я", виникають можливості його "бачити", "відчувати", та необхідно навчитися розуміти його. Знову виникають "зовсім дитячі" запитання, але вже спрямовані до інших явищ, інших предметів, ці "чому?" — вже іншого рівня, а предмет їх має моральний, індивідуально-споглядальний, "ідеальний" зміст. Так протягом індивідуального життя постійно змінюється зміст допитливого погляду людини, але запитання людини ніколи не вичерпуються, адже об'єктивний світ, що її оточує, і суб'єктивний світ її власного "Я" — явища багатомірні, невичерпні за змістом, і щоб осягнути їхню природу, оволодіти ними, людині потрібне її власне життя — подовжена в часі реальність, розгорнута індивідуальна історія. Спочатку в процесі учіння людина навчається "опред-метнювати" світ, розуміти його як певну сукупність речей, явищ, станів, закономірностей, послідовностей, мір, характеристик. Потім людина осягає світ як реальність, котра існує за певним законом "логіки існування", що протистоїть "логіці життя", її власного життя. На поєднання цих процесів, цих "світів", створення "нової реальності", бо "я є у цьому світі!", "я можу взаємодіяти з цим світом!", "я можу створити нове!", спрямований допитливий погляд зрілої людини.

В процесі учіння допитливість постає як спонукальна характеристика пізнавальних дій індивіда, метою яких є розкриття всіх проблемних моментів пізнавальної дії, зняття статусу "невідомого" з тих явищ світу, які в конкретному пізнавальному акті стають предметами пізнання. Допитливість характеризує стан пізнавального пошуку індивіда як такий, що постійно відтворюється, поновлюється, а не згасає після задоволення первинного пізнавального інтересу.

Досить значною спонукальною силою у мотивуванні учіння є така індивідуально-психологічна характеристика індивіда, як знаттєлюбність. Прагнення не тільки задовольнити пізнавальний інтерес і дістати відповідь на запитання, що вербалізує даний інтерес, а й побудувати певне завершене (відносно конкретної пізнавальної ситуації) уявлення про те чи інше явище, окрему характеристику, закономірність розгортання якогось процесу тощо — саме це прагнення визначає змістову основу знаттєлюбності. Сутнісним для даної характеристики індивіда є її процесуальний аспект: відносно постійна спрямованість на самостійний синтез набутих знань, поєднання їх у загальну систему, досить легко актуалізований процес накопичення та узагальнення окремих даних про предмет пізнавальної активності. Можна сказати, що допитливість є своєрідним "прообразом" знаттєлюбності як більш складної та генералізованої характеристики пізнавального діяння людини у світі (в ширшому розумінні) та способу діяння в процесі вчіння (у конкретнішому розумінні). Якщо допитливість відображає здатність індивіда до власне активації пізнавального процесу, то знаттєлюбність — здатність до вчинення цілісного пізнавального акту й продукування відносно завершеного індивідуального знання про конкретний предмет під час даного акту.

Знаттєлюбність виявляє не лише інтенціональні характеристики індивіда в процесі учіння, тобто спрямованість до активного пізнавального діяння. Знаттєлюбність виявляє здатність індивіда до здійснення певних розумових, інтелектуальних операцій, що становлять основу формування знання. Це операції та дії упорядкування інформації, її структурування, узагальнення на основі аналізу й синтезу тощо. Процес учіння має своєю метою також і розвиток указаних навичок мислення, які є і результатом, і засобом учіння у цілому.

Інтереси індивіда виступають ще однією спонукальною силою процесу учіння. Є декілька підходів до тлумачення змісту цієї психологічної характеристики діяння індивіда у світі. Інтерес можна розуміти як деяку специфічну спрямованість особистості на конкретний предмет — це визначення розкриває інтерес як процесуальну складову діяння індивіда. Інтерес визначають також як відносно усталену, певною мірою усвідомлену спонуку діяння індивіда, що викликає складну, багатозмістову психічну активність індивіда, пов'язану з актуалізацією перцептивних, мнемічних, розумових та інших процесів. Інтерес — це мотив, який діє у відповідності до значущості та емоційної привабливості предмета. В кожному інтересі представлені два моменти: предметність — спрямованість на конкретне явище; усвідомленість — саме цей момент забезпечує відтворення спонукального характеру діяння індивіда щодо цього предмета в кожній новій ситуації взаємодії з ним (безпосередньої чи опосередкованої). Основою формування інтересу є певна потреба, яка актуалізується у процесі предметної діяльності. 1 саме в процесі виконання цієї діяльності відбувається формування та закріплення певного інтересу.

Розрізняють інтереси змістові, що спрямовані на предмет здійс-нювальної діяльності, і процесуальні— спрямовані на деякі побічні особливості розгортання процесу діяння, або на власне процес. Інтереси поділяються також на диференційовані і недиференційовані — за ознакою оформленості щодо предмета та ситуації діяння. Недиференційований інтерес має "розмиту" структуру, в ньому чітко не визначений предмет, а елементи ситуації діяння викликають активність індивіда тільки за умови певного, часто випадкового, зіставлення. Диференційований інтерес, навпаки, постає відносно чітко визначеного предмета, в очікуваннях щодо взаємодії з даним предметом, у швидкому опануванні ситуації, адекватної даному предмету. Можна також говорити про інтереси актуальні — такі, що виявляють свою спонукальну силу в даний, конкретний момент діяння індивіда, і потенційні — такі, що перебувають у "прихованому" стані, емоційна реакція індивіда на їхній предмет знижена, проте за певних умов вони можуть переходити в актуальний стан і спонукати певну форму діяння індивіда.

СЛ.Рубінштейн зазначав, що мотивування процесу учіння великою мірою залежить від провідних інтересів індивіда. Він розрізняв такі мотиви учіння, в основі яких лежить певний інтерес:

1) безпосередній інтерес до самого змісту предмета, до дійсності, яка в ньому відображається;

2) інтерес, викликаний характером тієї розумової діяльності, якої потребує предмет;

3) інтерес, зумовлений відповідною схильністю індивіда до певного типу предметного діяння;

4) опосередкований інтерес до предмета, викликаний уявленням про майбутню (або взагалі можливу) діяльність щодо нього;

5) інтерес, зумовлений процесом навчальної діяльності, пов'язаний із соціальною ситуацією (навчальний колектив, учитель тощо).

В процесі онтогенезу відбувається розвиток мотивації учіння індивіда у напрямах: 1) від неусвідомлюваної — до усвідомлюваної; 2) від опосередкованої — до безпосередньої; 3) від індивідуально-сприйнятої — до індивідуально-створеної та ін. Взагалі мотивація учіння має цілеспрямовано формуватись, а учасниками цього процесу повинні бути і сам індивід, і його соціальне оточення, і організатори власне педагогічного процесу. Це дуже відповідальний процес, оскільки учіння не є якоюсь формальною діяльністю, яка необхідно виконується індивідом за формальних умов. Учіння — це вчинок самотворення, здійснюваний індивідом щодо самого себе, своєї індивідуальної історії, свого потенціалу бути індивідуальністю. Учіння — це продукування індивідом власного майбутнього, індивідуального та соціального успіху, можливості здійснити своє призначення.