Методи психології у дослідженні вчинку

План

1. Вчинкова природа психічного та характер її вивчення. 

2. Принципові основи психологічного дослідження вчинку.

Вчинкова природа психічного та характер її вивчення.

Якщо кожний психічний феномен має вчинкову структуру, зливається з нею повністю або частково, то для вивчення будь-якого такого феномена треба створити для піддослідного саме вчинкову ситуацію, дати можливість пережити реально мотиваційну боротьбу з можливістю вибору та прийняття рішення і, нарешті, розгорнути необхідність самого вчинкового акту.

Систематизована сукупність методів психології може бути репрезентована в ході вивчення осередкової моделі вчинку, так щоб його структура виступила у своєму природному вигляді. Найперша умова психологічного дослідження полягає в тому, що піддослідний має бути залучений до ситуації та злитися, зростися з її внутрішньою суперечливістю, так щоб його існування було неможливим без цієї ситуації. Так, при дослідженні мислення ситуативний момент вчинку виступає у вигляді проблеми, при дослідженні творчості — своєрідного (бісоціативного) зіставлення різних компонентів життєвого досвіду. Людина, втягнена в ситуацію, виявлятиме різні рівні мотиваційного боку вчинку — від простої допитливості, пов'язаної з необхідністю орієнтації у світі для забезпечення сприятливих умов існування, до особистісної престижності, коли індивід переходить до практичного вирішення життєвого завдання та на основі цього завойовує репутацію розумної людини, а разом із цим і визнання як акт бутгєвого самоствердження.

У житті люди часто вимушені експериментувати, щоб краще пізнати один одного заради продуктивності спілкування. Леонардо да Вінчі часто відвідував людні місця, вибираючи прототипів для своїх полотен, а потім зненацька показував їм хитромудру страшного вигляду саморобну іграшку. "Піддослідний" від несподіванки демонстрував цілу гаму мімічних та пантомімічних виразів, що й потрібно було художникові. Більш складною виявилась ситуація для Гамлета, якому порібно було виявити справжніх убивць його батька. З цією метою Гамлет наймає трупу мандрівних акторів, створює для них ігрову ситуацію, а як глядачів усаджує свою матір та її коханця Клавдія, на яких падала підозра у вбивстві. Оскільки участь у такій виставі навіть у ролі глядача потребує симпатійного перенесення в розігрувану ситуацію, переживання її як реальної сцени життя, природно, що глядач, утягнутий до такої ситуації, змушений буде сам себе викрити. Так і трапилось . Вистава стала живою сценою докору вбивцям. їхня втеча була справжнім вчин-ковим актом.

Це переконує в тому, що для валідності психологічного дослідження слід відтворити всі три сторони вчинкової моделі психічного. Дослідження в психології буде тим результативнішим та ефективнішим, чим більше піддослідний буде піднімати запропоновану Йому до виконання дію до рівня вчинку, тобто входити в конфліктність ситуації, переживати мотиваційну амбівалентність і характерологічно й особистісно співвідносити мету і засоби в самому вчинковому акті. Ось чому існуюче багатство методів дослідження слід викласти й оцінити, виходячи з принципової структури вчинку, міри його розгорнутості, а отже й міри включеності піддослідного у вчинок.

Ця включеність залежить від характеру ситуативного матеріалу, його розміру та рівня конструктивності, міри незавершеності. Вся структурна повнота вчинку має в собі певну міру невизначеності, яка дає можливість вибору, прийняття рішення та співвіднесення мети і засобів дії. У цьому плані застосовувані в експерименті вихідні умови можуть бути різного рівня завершеності, що ставить перед піддослідним різні завдання. Проте характерно, що мізерність вихідного матеріалу змушує піддослідного розгортати цей матеріал у своїй фантазії, оцінювати варіанти, здійснювати вибір, синтезувати ці варіанти, приймати остаточне рішення і здійснювати вчинковий акт. Поза цим механізмом ніякі реакції піддослідних на експериментальні подразники неможливі.

У випадку, коли вихідний матеріал як певний образ досить конституйовано (наприклад, художній твір), піддослідний все одно іде далі: він продовжує роботу над ним по лінії художньої, пізнавальної або етичної інтерпретації та прагне завершити її тією або іншою оцінкою. Остання вже свідчить про певну завершеність інтерпретації, завершеність вчинку. Оскільки кожний вчинок через конфліктність ситуації, амбівалентність мотивації та складне співвідношення мети й засобів звершується безконечно, то і будь-яка реакція на вихідне експериментальне подразнення закінчується лише практично. Це приводить до того, що піддослідному дають певний час на обдумування і ставлять його перед необхідністю дати відносно завершене рішення.

Якщо предметом будь-якого психологічного дослідження є вчинковий акт, за принципом якого здійснюється кожний психічний процес, то на цій основі можна оцінити відомі загальні принципи, методи і окремі методики, що застосовуються в психології.

А. В. Петровський відносить до принципіальних позицій наукової психології єдність свідомості й діяльності, генетичний (або історичний) підхід та об'єктивний характер наукових психологічних методів. Самі методи дослідження він поділяє на такі основні групи: спостереження, які спрямовуються від опису до пояснення; експерименти з їхніми лабораторними й природними варіантами й тести, які використовуються як засоби для випробування тієї чи іншої здібності людини з діагностичною метою. Існує також величезна кількість методик, про які мова йтиме далі. Всі вони мають схожу процесуальну структуру. А. В. Петровський встановлює чотири етапи у здійсненні кожної методики: підготовчий, власне експериментальний, кількісної обробки даних досліджень, інтерпретації отриманих даних. Цей поділ нагадує характеристику творчого процесу, як вона виступає у багатьох психологічних дослідженнях. Реалізація методики — складної або навіть і простої — вимагає від дослідника значних умінь і сил.

Принципові основи психологічного дослідження вчинку.

Три сторони психологічної структури вчинку мають кожна внутрішній і зовнішній аспект. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто зовнішнього боку, не цікавлячись тим, що ж становить собою вчинок як суб'єктивне переживання людини. Це лягло в основу природничо-наукового принципу або підходу до вивчення психічної діяльності людини. Ситуацію, мотивацію і вчинковий акт можна розглядати з суто внутрішнього боку, здійснюючи акцент на суб'єктивному переживанні як головному ядрі вчинку, у відношенні до якого сама тілесна дія тлумачиться як простий механічний акт утілення суб'єктивно виникаючих рішень. Ці два підходи було впроваджено в психології як принципи об'єктивно-природничий та інтроспективний. Сучасна психологія ставить вимоги до поєднання об'єктивного і суб'єктивного аспектів у розкритті трьох сторін учинкової структури (принцип учинкової кореляції об'єктивного й суб'єктивного).

Об'єктивно-природничий принцип. Об'єкт наукового дослідження виступає спочатку повністю позбавленим свого суб'єктивного аспекту. Дії психологічного об'єкта пояснюються як машиноподібні реакції на вплив довколишнього середовища. При цьому дослідник не допускає перенесення своїх суб'єктивних якостей на досліджуваний об'єкт. Провісник Нового часу в науці Р. Декорт спрямував такий погляд найперше на психіку тварин. Фізіологи та психологи, аж до появи генія І.П.Павлова і трохи раніше /. М. Сеченова, не наважувалися розглядати таким же чином психічну діяльність людини, вважаючи її головним ядром специфічний внутрішній світ і наголошуючи на його складності і незводимості до будь-яких тілесних процесів. Щоправда, дві згадані позиції виявлялися часто поруч, а, говорячи принципово, вони існували у різних формах із давніх-давен, як тільки люди почали міркувати над природою і смислом свого життя. Але в другій половині XIX ст. прогрес у дослідженні тілесної, мозкової структури психічного став поступово гальмуватися. Фізіологи не наважилися підняти руку на дослідження нервового субстрату внутрішнього світу людини, вважаючи тілесне і душевне різними атрибутами буття, вказуючи, зокрема, на те, що тілесне можна досліджувати в просторово-часових відношеннях, а психічне тільки в часових, не бачачи можливості "покласти" психічне на просторову структуру.

Розвиваючи думки Сеченова, висловлені у праці "Рефлекси головного мозку" (1863), Павлов зайняв чітку об'єктивну позицію дослідження, вирішивши перебувати в ролі "чистого" фізіолога, тобто об'єктивного зовнішнього спостерігача і експериментатора, що має справу виключно із зовнішніми явищами та їхніми відношеннями. Павлов зауважував, що "для натураліста все в методі, в шансах здобути міцну істину, і з цієї тільки, обов'язкової для нього, точки зору душа (тобто протилежне зовнішньому спостереженню) як натуралістичний принцип не тільки не потрібна йому, а навіть шкідливо позначалася б на його роботі, обмежуючи сміливість і глибину його аналізу". "Коли натураліст,— писав він далі,— ставить перед собою завдання повного аналізу діяльності вищих тварин, він, не зраджуючи принципу природознавства, не може, не має права говорити про психічну діяльність цих тварин. Природознавство — це робота людського розуму, спрямованого до природи, який досліджує її без будь-яких тлумачень і понять, запозичених з інших джерел, крім самої зовнішньої природи. Стосовно психічної діяльності вищих тварин натураліст переносив би на природу ідеї, запозичені зі свого внутрішнього світу, тобто тепер повторив би те, що людина зробила колись, при першому зверненні її думки до природи, коли вона підкладала під різні мертві явища природи свої думки, бажання, почуття. Для послідовного натураліста й у вищих тварин існує тільки одне: та або інша зовнішня реакція тварини на явища зовнішнього світу... Строге природознавство має тільки встановити точну залежність між даними явищами природи і відповідними діяльностями, реакціями організму на них; інакше кажучи, досліджувати зрівноважування даного живого об'єкта з довколишньою